«У сиву давнину, в ерзян був Тюштя. Син Бога та земної жинки. Він врятував свій народ від великого лиха. А коли все більш-менш налагодилося – пішов. Але залишів у дуплі старого дубу. Срібну стрілу та Міч, який не іржавіє. А на товсту гилку повісив Тораму. Трубу, яка вміє трубити так, що її чує кожен ерзя.» З ерзянської міфології «Среди глав покорённых княжеств, приезжавших в Орду за ярлыками на княжение, имя Пургаза не упоминается.»
ru.wikipedia
Історія ерзян складається з питань, відповіді на які можуть знищити «Історію государства россійского». Саме тому, московські «історики» ретельно засипали ерзянську історію, своїм містично-жахливим казковим непотребом. Москва ховала ерзян за прізвиськом «мордва», перетворювала на «русскіх», тих хто чинив спротив — знищувала. Але ерзянська яблунька, символ народу ерзя, вперто проростала навіть на московських звалищах. Як вдалося ерзянам дожити до сьогодення? З якого часу Рязань (Ерзянь) перетворилася на «русскій город»? Чи збудеться пророцтво Інязора Пургаза? Що єднає ерзян з українцями?… Есейїмо саме про це.
Першій бій ординській навалі дали об’єднані сили булгар та ерзян. Місце та час є предметом дискусій, але про битву відомо достеменно. У результаті Булгарська держава зникла. А що ерзяни? Вони продовжували спротив. Отже, неможливо вказати точно, коли саме, народ ерзя провів своє останнє державне моління – Raśkeń Ozks. Але було воно після повернення Орди з невдалго походу на захід. Про рік проведення немає свідчень оріентуємося на 1242-1250 роки. Розповідають, що проводили його на березі озера Ineěrke, українською – Велике (не за розміром) Озеро. В ерзянських землях таких є два. Одне на березі Сури, інше – Алатира. Схиляюся до думки, що моління проходило саме на другому. Подалі від степу, у лісах. У місце оточеному річкою та лісом.
Раськєнь Озкс це не зовсім моління, це щось на кшталт з’їзду. Саме там проводився Атянь Езєм (Рада Старійшин), саме там обирався Інязор (Головний Старійшина), радилися, молилися, співали й танцювали.
Але у той раз було не до танців. Небезпека була смертельною.
Воїни закликала до бою, але Рада Старійшин на чолі з Інязором Пургазом прийняла інше рішення. Парадоксальне. Від покоління до покоління передавалися слова Пургаза, яки не можна було згадувати публічно у ханські, князівські чи царські часи… Нема чого вже говорити про радянські, або часи розвинутого рашизму.
Нам не зберегти своєї землі-держави, сокирами та мечами – говорив Інязор.
Ми маємо зберегти свій народ. На нас чекають важки часи. Сімсот років нас будуть намагатися перетворити. Сімдесят років нас будуть знищувати. Ще сім років ми будемо збирати сили та Орда паде й ми повернемо собі Ерзянь Мастор. Тобто йшлося про 2019 -2026 роки.
Рішення було прийнято. Держава пішла у підпілля. Заборонялося укладати шлюби з представниками інших народів. Раз на тридцять років збирався Раськєнь Озкс де обирався новий Інязор, який призначав чирязів – своїх представники на місцях.
Орда справно отримувала податки та майже не втручалася у внутрішні справи ерзян. Чітких кордонів не було, землі ерзян знаходилися переважно у лісах між Московським на заході та півночі, Булгарським на сході та півдні, улусами, на «нічийній смузі».
Щодо релігії, то віра ординців у бога Тенгрі мала неінституційний світоглядний характер і тому вони не бачили у місцевих релігіях конкуренції.
Крім того, між врою у бога Тенгрі та Ерзянською вірою – багато спільного:
Інешкіпаз, так само як і Тенгрі визнається єдиним Творцем. В ерзян, так само, існує культ матері-природи; поклоніння душам померлих предків, які допомагають своїм нащадкам, так само, земля вважається прахом предків, а душі, після смерті пересіляються у квітучий яблуневий сад.
Але йшов час і ординці почали ділитися за вірою. В улусі Джучі, куди входив і Булгарський улус, ординських воїнів приваблював іслам, який панував у Булгарії ще з до ординських часів.
З московського улусу поширювалося християнство, яке було до вподоби московським ханам, яки вже «по модньому» називали себе князями.
Засновником христианства в Орді можна вважати Митрополита Київського та всієї Русі Кирило ІІ, який у 1237 році був обраний на Київську Митрополію. У 1240 році облога Києва військами Бату хана завершілася знищенням міста. З п’ятидесяти тисяч киян живими залишилося не більше двох тисяч.
Київ лежав у руїнах. «Того ж року татари здобули Київ… і святу Софію розграбували й монастирі всі, й ікони, і хрести, і все узороччя церковне взяли, а людей від малого до великого вбили мечем.» – сповіщає літописець. Митрополит Кирило бачив ці руїни. У 1243 році Володимирський князь отримав від Бату хана ярлик на титул «Великого князя всієї Русі». Можливо саме тому Кирило зробив свій вибір не на користь князя Данила і попрямував до Володимира на Клязьмі, а у 1261 році заснував Сарайську єпархію у столиці Орди Сарай-Бату.
Ерзянські оптимисти коментують – : «З Кирила почалося – Кирилом і завершіться»!
Багато що помінялося після 1320 року, коли хан Узбек, праправнук Бату хана, запровадив іслам, як державну релігію Орди. Побоючися переслідувань, багато прихильники Христа та Тенгрі, тікали до Гедиміна або до Москви.
За три роки до того, московський хан (князь) одружився із сестрою хана Узбека Канчакою. Разом з нею він отримав право збирати данину для хана Узбека, та золоту тюбетейку, яку пізніше московити назвали шапкою Мономаха.
Почалося піднесення Москви, формування майбутнього «русскага міра» рисами якого були катування, мордування, вбивства, поклепи, зрада, злодійство… Пізніше, деякі вбивці, крадії, злодії канонізувалися.
Почалася окупація навколишніх князівств, яку Москва досі називає «освоєнієм» або «собіранієм зємєль русскіх». Тут треба згадати що «збирачем земель руських» першім почав називати себе Великий князь литовський Гедимін.
До речі, саме у ті часи, псля нападу Казимира ІІІ на Львів у 1340-му році, хан Узбек, на прохання голови боярської ради Дмитра Детька, надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі.
Після смерті хана Узбека в Золотій Орді почався тривалий період міжусобиць. За 60 років хани мінялися 44 рази і на початку шістнадцятого століття Золота Орда розпалася на декілька орд.
Більшість ерзянських земель опинилися у Казанському ханстві, яке у 1438 році заснував хан Улу-Мухамед. У той час «ерзянське серце» билося навколо міст Саров та Арзамас (ерзянською Ерзямас – Ерзя Мастор), на самому кордоні Казанського ханства та Московського князівства. Найбільш ранні археологічні знахідки (III – V ст.) що знайдені тут – фінно-угорські. Вчені добре знають про середньовічне ерзянське поселення, яке знаходилося на території Арзамаса. Тут були знайдені ерзянські сюлгамо (застібки), браслети, скляні намистини, горщики та інші побутові речі. (Про ерзянську зброю мовчать щоб не псувати офіційну московську версію.
Ерзяни та мокшани, яки опинилися у Касимівському ханстві стримко перетворювалися на московитів. Місто Мокшан було омосковлено до кінця 19 століття, Рязань – ще раніше.
З розвалом Золотої Орди Москва теж отримала «самостійність». За відсутністтю «твердої руки» Верховного хана, почався період загострення історичного протистояння між московитами, з одного боку й волзькими татарами та Булгаром — з іншого.
Менш ніж за 100 років, починаючи з 1467 року, через ерзянські землі прокатилося сім воєн. «Спецоперація» Москви 1552 року закінчилася перемогою Московії й анексією Казанського ханства. Московськи «історікі» виправдовують розгром Казані наступними причинами:
- багаторічне протистояння Казані та Москви.
- небачене за московськими мірками багатство Казанського ханства;
- Казань розглядалася як плацдарм для подальшого посилення оборони країни;
- відновлення «історичної справедливості», оскільки вона раніше належала «російським царям».
Нічого не нагадує?
Майже одразу після захоплення Казані, на окупованих теріториях запалало визвольне повстання у якому разом із татарами беруть участь ерзяни, чуваші марійци, представники іншіх народів. Московити жорстоко карали бунтівників, але це лише посилювали спротив. Повстання було придушене лише у 1556 році, бо частина окупованих народів (йдеться не про ерзян) «стомилися від війни» та перейшли на бік Москви. Розпочалося – «освоєніє» Середнього Поволжжя Московським царством. Крім татар, влада московського царя поширилася на багатьох інших народів: чувашів, удмуртів, ерзян, мокшан, марійців,башкортів…
Приєднання ерзянського краю до Московії не образу призвело до глибоких змін у місцевому побуті. Щоправда, ті ерзяни, що приймали участь в активному спротиві, були репресовані. Але частина ерзянських мурз зберегла свої багатства. У той час, порівняно з раніше окупованими народами, ерзяни знаходилися у кращих соціально-економічних умовах. Вони були вільними, платили державі та своїм князям менші податі. Переважна більшість ерзянського населення продовжувало сповідувати національну релігію, яка повсюдно почала витісняти іслам, що так і не зміцнився в краї. Однак у міру розгортання царського адміністративного апарату, посилення монастирського землеволодіння, економічні та релігійні привілеї ерзянського населення поступово ліквідувалися.
Серед чиновників з’являлося все більше представників «московської школи управління», яки створювали для людей нестерпні умови. Наприкінці шістнадцятого століття ерзяни почали масово покидати землі навколо Ерзямасу та засновувати села подалі від Москви, ближче до Казані…
Так були засновані села Мокшалєі, Большоє Марєсєво та інші…
Але дуже скоро московити дісталися і до теріторії сьогодняшної Мордовії де були засновані міста Краснослободськ, Саранськ, Інсар…
Це примусило багатьох ерзян уходити ще далі на схід. Так мешканці села Атямар (Холм старійшін) у 1660 році, після будивницьтва московитами Атямарського острогу заснували село Валгусси. Подалі на схід, подалі від Москви.
Але ми забігаємо наперед.
Ще до того, як Казань була захоплена, ідеологи московської церкви оголосили «священий похід» проти «варваров» та «безбожних ізмєнніков». Основний удар прийшовся по мусульманах Казані. Знищувалися мечеті, а полонених казанців під страхом смерті примушували хретитися.
В 1555 році була створена Казанська Єпархія. У Поволжжі широко розгорнулася хрістіанізація «нєрусского» населення, але, практично вона була провалена. Місцеві народи категорично не бажали приймати хрістіянство.
Саме на межі шістнадцятого та сімнадцятого століть починає оформлюватися кріпосне право. У 1590 році Феодор ІІ, син Іоанна Грозного, скасовує рішення свого прадіда Іоана ІІІ, та забороняє селянам переходити від одного власника до іншого у передбачений для того час: тиждень до та тиждень після Юрієва дня. Саме тоді виникло присліввя «Ось тобі, бабусю, і Юр’єв день».
У 1601-1603 pp. у країні внаслідок неврожаїв вибухнув страшний голод. Смута розросталася. Калейдоскопичні зміни на троні не сприяли стабільності. Москві не вдавалося встановити «общемосковськи» порядки на середнему Поволжжі, на теренах якого мешкали десятки різних народів, але все одне феодальна експлуатація селян, яка перепліталася з политикою християнізації, ставала жорстокішою.
Масові заворушення у Середньому Поволжі почалися середині 1606 р. Найбільшу активність виявили селяни правобережних районів Волги. Загони чуваських, ерзянських, татарських та марійських селян з’являлися по всьому Поволжю. Повстанці захопили повітові міста: Арзамас, Алатир, Темников, Шацьк і повели наступ на головне місто Поволжя – Нижній Новгород. На чолі тисяч ерзянських повстанців стояли виборні старшини Москов Малков і Воркадін Чінков. По всьому правобережжі спалахували родові дворянські гнізда. Ця боротьба велася нібито для захисту «доброго царя Дмитра», однак, таке примарне «ідеологічне прикриття» не могло ввести в оману царських воєвод. Мешканці міст, як правило, приєднувалися до повстанських загонів. Повстання народів Середнього Поволжжя Москві вдалося придушити тільки восені 1610 року.
На початку 1613 року на Земському соборі відбулося обрання нового царя. Ним став 16 річний малоосвічений Михайло Федорович Захар’їн – Юрьєв, потомок Андрія Кобили та Федора Кошки. Ключову роль у восцарінні Михайла, замість іноземних королевичів і короля Англії та Шотландії Якова I, зіграло об’єднання московського «простого народу» з козацтвом, вільності якого цар та його нащадки згодом відбирали всіма можливими способами.
Наступного року була прибрана остання загроза владі у середині країни. На Уралі були захоплені уродженець Тернополя Іван Заруцький, отаман донских та українських казаків та донька старости самбірського та львівського Марина Мнішек разом із сином Іваном. 24 грудня 1614 року було оголошено, що у Москві «Івашка за свої злі справи і Маринкін син страчені, а Маринка на Москві від хвороби і з туги за своєю волею померла». Трирічного Івана було повішено за вказівкою уряду Михайла Романова біля Серпухівських воріт. Смута завершилася.
За її часи Московії двічі випадала нагода завершити свій «особий» кровавий шлях та рушити у напрямку, в якому йшли європейські країни.
Першим був вступ на московський престол сина Бориса Годунова царевича Федора. Це про нього писав М.М. Карамзин – «…він поєднував у собі розум батька з чеснотою матері і з шістнадцяти років дивував вельмож даром слова та відомостями незвичайними в тодішні часи, був першим щасливим плодом Європейського виховання в Росії…».
Другим було проголошення московським боярським урядом королевича Владислава IV (Владислава Жигимонтовича) царем Московської держави. Вже виготовлено було Московитьську корону, але коронація не відбулася. Перемогла партія московських попів, яка не погодилася з тим що на престол сяде цар – католик. Козаків попи налякали тим що той хліб, яким з ними мали розраховуватися, замість цього продаватиметься англійцями за гроші по всьому світу. Майбутній Великий князь Литовський та Руський не влаштував «загадкові московськи души», які вперто трималися свого «особового» шляху. На тому «шляху», жоден з народів, що був під рукою Москви, ніколи не почував себе вільним.
У 1619 році з польського полону повертається батько царя Михайла Феодор. За два тижні після повернення він вже «Патриарх Московский и всея Руси» який формує державну політику Московского царства, її відношення до іншіх вірувань: «всех же убо еретических вер … сквернеиши и лютеиши есть латыняне папежницы. Понеже всех древних еллинских, и жидовских и агарянских, и еретических вер ереси проклятыя в закон прияша». Починається люта хрістіянізація населення. Дісталися й до ерзян.
29 серпня 1629 року неподалік від села Чукали (зараз Больше-Игнатовский район Республики Мордовія) черговий Раськень Озкс був розігнаний урядовими військами. Було вирубано священні гаї (кєрємєті) як місця поклоніння. Це викликало масову міграцію ерзян ще далі на схід, у Заволжя, на Урал. Московське царство «ставало з колін» після часів «ефективного менеджера» Іоанна Четвертого. Оновлення нормативної бази державно-правових відносин через “Уложення 1649 року», ніяк не сприяло полегшенню становища поневолених народів.
У 1652 році новим патріархом московським обирається Нікон (Микита Мінов). За походженням ерзя. Народився в ерзянському селі Вєльдєманово, на той час, Закудемського стану Ніжєгородського уєзду. Сьогодні, багато хто з ерзян, бачить у цьому щось значне, щось таке що славить ерзян. Ні. Так само, як багато інших чапаєвих –гундяєвих він є ганьбою ерзянського народу. Мінька Мінов всіляко сприяв як пригнобленню, омосковленню та християнізації свого народу. Тобто був звичайнісіньким манкуртом, який у 1655 році, за 367 років до сьогоднішніх, казав про себе: «Я русскій … але за переконанням та вірою я грек». Так було тоді, так залишається сьогодні: людина яка вирвала та обрубила свої коріння, готова бути кім завгодно. Не дарма процес русифікації ерзя описують так: «Isäk ěrzä, teči «mordvin», vandy ruz, vandydemejle – kijak..!» (Вчора ерзя, сьогодні “мордвін”, завтра русскій, післязавтра – ніхто). Чи був Нікон ерзя, чи не був, а життя поневолених народів Московії погіршувалося, обурення зростало і цей чиряк мав луснути.
Історики сперечаються не тільки про те, коли саме почалася громадянська війна Степана Разіна, але і про те що це взагалі було? Це не дивно, бо історія повстання була суттєво спотворена Романовими та «Історічною комісією» Єкатерини ІІ. Москва стверджує, що це були злодії та розбійники. За радянською версією це була класова боротьба селян проти безчинств поміщиків, бояр і монастирів. Є версія що це була війна Московського царства з Астраханським ханством. Москва розповідає (вже маємо бути уважні!) що було це у 1667 -71 роках але чисельні записи сучасників переносять події до 1677-80 років. Залишим розв’язати ці питання історікам у часи, коли відкриються «судукі» московських архівів. Для ерзян це було національно-визвольною війною. І не тільки для ерзян. Подивіться радянське кино про Степана Разіна. Серед повстанців більшість – «особи нєрусскай наружності». (По Фрейду, як кажуть.)
Кажуть що Степан Разін, син Тимофія Разі, був ерзянського походження, бо у ті часи саме так називали ерзян. Ти хто? – Разя! Чий ти? – Разін! Є багато інших ознак на користь того, що Степан був ерзя, але залишимо і це питання до розкриття «сундуків», бо нам і без того є що згадати! У любому випадку він був не тим, ким намалювала його «Історія государства россійского»!
Національно-визвольна війна охопила все Поволжжя! Особливо активно повстання підтримали ерзяни. Одна з найбільш відомих це Олена Арзамаська, національна героїня ерзян, яку московіти називають «Русская Жанна Д’Арк». Вона керувала загоном у 2000 ерзянських вояків. Після того, як повстанці вийшли у місто Темників, кількість воїнів, по різних джерелах, досягала 7-10 тисяч. Проти неї був вислані регулярні війська воєводи карателя Юрія Долгорукого. Бій за межами міста повстанці програли. Олена малими силами готувалася до захисту міста, але «лучшіє люді города» відкрили ворота та вийшли на зустріч московському війську з дарунками. Ольона, разом з небагатьма вірними людьми, заперлася у церкві. «Вона продовжувала там так завзято чинити опір, що спочатку розстріляла всі свої стріли, вбивши при цьому ще сім чи вісім стрільців, а після того, як побачила, що подальший опір неможливий, відв’язала шаблю, відкинула її і з розпростертими руками кинулася горілиць до вівтаря. У цій позі вона і була знайдена і полонена», — писав німець Йоган Фріш, який збирав свідчення про повстання Степана Разіна.
Отаманшу катували, а потім засудили до спалення. За словами одного зі свідків, перед стратою Ольона «висловила бажання, щоб більше осіб поводилися подібно до неї і билися також хоробро, як вона». «Її мужність виявилася також під час страти, – розповідав у своїх «Навчальних бесідах» Йоган Фріш. – Вона спокійно зійшла на край хатини, спорудженої за московським звичаєм з дерева, соломи та інших горючих речей, і, перехрестившись і здійснивши інші обряди, сміливо стрибнула в неї, зачинила кришку і, коли все було охоплено полум’ям, не видала ні звуку». Життя ерзянської Жани Д’Арк та її мученицька смерть назавжди залишаться у нашій пам’яті та є прикладом того, як треба битися за свою свободу.
Менш відомий іншій національний герої ерзян – Боляєнь Акай (Акай Боляєв). Народився він у селі Костяшево неподалік від Саранську, служив мурзой в Атемарської фортеці. Загін Акая складався переважно з ерзян. Завдяки знанням та, скоріше за все, досвіду Акая у веденні бойових дій, він успішно протистояв каральним військам воєводи Юрія Барятинського на достатньо великому просторі. Останнім оплотом повстанців було місто Ардатов. На той час у війську було 20 000 вояків, 20 гармат. Тому проти нього були направлени об’єднані сили царських військ, чисельністю 30 тисяч вояків. Повстаньськи сили були розбиті. Акай Боляєв, за вироком особисто Юрія Долгорукого був четвертований у Красній Слободі. Зараз це Краснослободськ у Республиці Мордовія. Село Костяшеве наказом боярина Юрія Долгорукого було повністю спалено, як колись Рязань, і селитися на цьому місці сучасникам та наступному поколінню було заборонено. Визначити місце, де воно було, зараз немає жодної можливості.
Ще меньше ми знаємо про те, що у цьому повстанню є «український слід» у повстанні Степана Разіна. Про нього розмірковує Олександр Солодар, письменник, краєзнавець, у своєї книзі «Мордва» (Мордва – село у Черкаському районі Черкаської області. Після1946 року – Красносі́лля). “… Так от, у ході підготовки до повстання Степан Разін шукав союзників. Водночас і Петро Дорошенко, який вів війну на декілька фронтів, у тому числі й проти Москви, теж хотів заручитися підтримкою донців.
Ще за три роки до повстання – 22 грудня 1667 р. воєвода Білгородського полку Ю. Барятинський повідомляв до Розрядного приказу: “…писал решетиловский отаман Левко с товарищи к полтавскому полковнику, что в Чигирин к изменнику к Петрушко Дорошенку прислал станицу вор Стенька Разин, 10 человек о двуконь. А пишет де он, Стенька, к нему, Петрушке, чтоб он шол наскоро Муравским шляхом на твои великого государя украинные города войною, и Дорошенко де послал в Крым для татар Жуленка тому 3 недели. А которые де приехали к нему, Дорошенку, от вора Стеньки посланцы, и они де поставлены в Крылове” . Відомо, що у Каспійському поході Степана Разіна беруть активну участь запорожці. Вони ж, цілком вірогідно, були зв’язковими чигиринського гетьмана і донського отамана.
Контакти між ними (на рівні посольств) відновилися у січні 1670 року . Автори політичного портрету Петра Дорошенка В. Смолій і В.Степанков пишуть: “У пошуках потенційних союзників гетьман вступив у переговори з керівником повсталих донських козаків Степаном Разіним, який схиляв його до нападу на південні російські міста. Не виключено, що реалізація цього наміру планувалася на час проведення лівобережної акції, підготовці якої П. Дорошенко приділяв надзвичайну увагу”. Як би там не було, але в розпал повстання на Дону у 1670 році чигиринський гетьман двічі відправляє на Лівобережжя експедиційні корпуси проти московських воєвод та їх васала Демʼяна Многогрішного. На жаль, обидва походи зазнали поразки .
Інформація про взаємодію Разіна і Дорошенка була відома і у Варшаві. Восени 1671 року у повідомленнях оршанського судді І. Комара, литовського референдарія Ц.П. Бжостовського і Холмського воєводи Я. Гнинського йде мова про “руку Дорошенка” в організації бунту на Дону з метою створення держави в Астрахані .
Отже, цілком імовірно, що у складі делегацій з Дону до Чигирина могли бути представники ерзі, які становили чи не основну рушійну силу повстанства.»
Так пише Олександр Солодар у своєї книзі.
27 грудня 2020 року у Мордовії святкували «350 років звільнення Саранську від разинців»! Не було ніякого СРСР, немає ніякої РФ, це все те саме Московське царство.
Після придушення повстання Степана Разіна ерзянам забороняють мати зброю, займатися мисливством та ковальством. Посилюється кріпосний гніт, загострюються класові суперечності між селянами і поміщиками. Шукаючи собі волю і місце ерзяни родинами тікають на схід. Частина ерзян прямує до Дикого Поля, на вільні землі, під захист донських козаків де вже зріло повстання Кіндрата Булавіна (1707—1709). Саме тому, Кіндрат Опанасович відсилав свої універсали із закликами до ерзянських місць. Як наслідок піднялися ломовськи повіти, але основна маса ерзян «утрималася». Повстання жорстоко придушили, багато донських станиць знищили, частину земель відібрали, втікачів повернули власникам. Дон втратив незалежність. Ви запитаєте, а з якого боку це до ерзян?
А з того, що за шість років після того, скориставшись тим, що війська Петра Пєрвого воювали шведа, ногайці та черкеси організували напад, більш відомий як Кубанський погром. Майже без перешкод вони пройшли тисячу кілометрів до Саранську. Спустошивши місцевість, грабіжники пішли, забравши із собою до 18 тисяч ясиру. Таке стало можливим тому, що чисельність донських козаків, які постраждали від репресій, була малої, зупинити загарбників було нема кому, а козаки- некрасівці ще й приймали участь у поході. Все пов’язано у цьому світі, як колись, так і зараз.
Розгорнуте Петром Першім величезне будівництва, армія та флот, державна промисловість, вимагали поповнення скарбниці. Коштів не вистачало. У 1718-1724 роках уряд провів подушний перепис населення. За її даними кількість ерзян за останнє століття зменшилося на третину. По закінченні перепису було оформлено розряд державних (казенних) селян, подвірне оподаткування замінили подушною податтю. Переважна більшість державних селян складалася з татар, чувашів, марійців, ерзян, мокшан та удмуртів. Всі вони почали відчувати додаткові податкові тягарі.
Разом із подушною податтю існували місцеві податки. Чималі суми йшли на сплату зборів із водопоїв, перевозів, кузень, млинів, лазень. Ікаво, що з татар, крім того, брали весільний збір у розмірі 25 копійок.
Тяжким тягарем лягали численні натуральні повинності. Серед них були такі як будівельна, підводна, постійна, рекрутська. Праця тисяч селян використовувалась на будівництві міст, фортець, портів, каналів…
Становище податного населення ерзян значно погіршилося. Наслідком цього стали численні втечі селян зі своїх селищ до Башкирії, Оренбурзького краю, Закам’я. Майже половина дворів порожніло. До економічних негараздів додавалось переслідування за рідну віру.
Починаючи з часів митрополита Кирила християнізація виступала однією із складових національної політики Москви. Основна мета християнізації це знищення національної свідомості! Ерзяни та інші народи ухилялися від хрещення будь-якими способами, від переселення в інші місця до повстань та самоспалення. Тому у першої чверті вісімнадцятого століття, наприклад, у всієї Казанської губерніі, нараховувалося всього 13 тисяч охрещених. Від «нєрусскіх» це складало всього 4,7%. При тому, багато хто з них сприймав нову віру формально. Як доносив у Синод казанський мітрополіт Тихон «в церковь не приходят, и к приключающимся домовым своим требам священников не призывают, и не исповедуются, и умерших своих без священников же погребают сами».
Підписання Петром Пєрвим декількох указів, починає новий етап християнізації. На хрещення давалося півроку, а якщо ні, то забиралися маєтки та землі, а в кого були, то і кріпосні. Це все передавалося московитам або новохрещеним. Більшість все одне відмовлялося прийняти християнство. Наступні укази протягували «нерусскому» населенню «пряник»: ті, хто прийняв хрещення, отримували трирічну відстрочку у сплаті податків та в рекрутському наборі. Результати виконання указів були незначні.
У другій чверті століття політика християнізації посилюється. У 1728 р. місцева влада отримує розпорядження всіма можливими засобами, аж до смертної кари, зупинити агітацію на користь «старої віри», але і це не дає результату.
У червні 1738 року, за повернення в іслам вперше був страчений новохрещений татарин (башкорт) Тойгільдя Жуляков. Суть вироку була така: «…на страх іншим таким, котрі з махометанської приведені в християнську віру, при зібранні всіх хрещених татар наказано стратити смертю – спалити»! Вирок підписав Васілій Татіщєв. Той самий Василь Микитович Татищев, російський державний та військовий діяч, етнолог, географ, історик, автор праці «Історія Російська». «Просвєщьонний чєловєк»!
14 березня, наступного 1739 року, за віру була спалена Кісябика Байрасова. Вирок підписав ще один «просвєщьонний» – генерал-майор Леонтій Соймонов: “Пійману башкирку, …і що вона, залишивши Закон Християнський, обасурманилася наказати на страх іншим стратити смертю». У квитні 60-річну Кисябику Байрясову було спалено на центральній площі Єкатеринбурга.
У 1740 р. за указом Анни Іоановни Іванівни було засновано Контору ново хрещенських справ. Їй було доручено займатися християнізацією мешканців Казанської, Нижегородської, Астраханської та Воронезької губерній. Указ передбачав різноманітні методи хрещення, передбачалися подарунки та грошова винагорода.
Закликалося «принуждения ко крещению отнюдь не чинить, и им (иноверцам) за то ничем не угрожать, но поступать в том по образу апостольской проповеди, со всяким смирением, тихостию и кротостию безо всякого кичения, угрожения же и страха, дабы не подать им причины инако толковать».
Однак на практиці все було по іншому. Контора новохрещенських справ на чолі з архієпископом Казанським та Свіязьским Лукой Конашевичем використовувала методи прямого примусу та переслідувань. (Лука Конашевич у міру Лаврентій Кононович Конашевич, православний церковний діяч та місіонер, бібліофіл, просвітитель фіно-угорських народів Поволжя, – пише про нього українська Вікіпедія)
Місіонери, разом із солдатами, за допомогою зброї зганяли мешканців до річки та «хрестили». В хід йшли батоги та палиці. Людей, часом і малолітних дітей, волочили у церкві, обливали водою та оголошували християнами. Тих хто чинив спротив відправляли до в’язниць, піддавали фізичним покаранням, «в залози та ланцюги садили». Осквернялися і руйнувалися ерзянськи кладовища та місця моління. Ось типовий документ того часу – донесення обраного селянами с. Пожарок Нижегородського повіту прохача І. Васильєва в Нижегородську консисторію: «…священик Климентов зайшов на млин з присланим з Нижегородської губернської канцелярії солдатом Яковом, перехопивши на млині помольців татар і мордви вісім людей, з яких бив та хрестив насильно. Помольці, залишивши на помольному дворі привезений свій хліб, шістнадцять возів, невідомо куди розбіглися від страху…»
Показова історія ще одного церковного діяча, місіонера, просвітника, єпископа Нижегородського та Алатирського Дмитра (Данііла Сеченова). На сайті бібліотеки російського президента пишуть – «На долю преосвященного Димитрія випав жереб служіння великій і важкій справі звернення до Православ’я інородців: татар, чуваш, череміс, мордви та вотяків. Справу це він виконував протягом 10 років чесно, із самовідданістю і великим успіхом. Якось при огляді єпархії єпископ Димитрій зазнав нападу мордви і ледве живим врятувався в церкві найближчого села.». Свята людина! Але , насправді все було інакше.
На той час у Поволжі активно практикувалися насильницькі рекрутські набори до армії, безчинства влади нічим не обмежувалися, заарештовувалися десятки місцевих селян, їх всіляко били і насильно хрестили. Все це призвело до того, що селяни почали ховатися в лісах та формувати справжні загони опору.
18 травня 1743 року єпископ Дмитро «оглядав єпархію» у селі Сарлей, Терюшевської волості Нижньогородської губернії. Побачивши неподалік від церкви ерзянське кладовище, наказав розібрати надмогильний дерев’яний зруб, порубати на дрова та приготувати йому обід. Після того як розпалили багаття, наказав підпалити кладовище.
Дим що піднявся стовпом до неба, підняв мешканців усіх навколишніх сіл. Ерзяни піднялися на захист своєї віри. Супровід «просвєтітєля» був побитий, а сам місіонер сховався у льоху місцевого священика, який переконав обурених селян заспокоїтися, бо, мовляв, може статися лихо. . На відміну від царських карателів, люди не хотіли війни та вбивств. Вони не спалювали православні церкви, не оскверняли християнські цвинтарі. Вимагали лише свободи сповідування для ерзян. Але єпископ пише листа до губернської канцелярії та вимагає вислати у село військових: «…щоб указом Її Імператорської величності повелено було цієї Терюшевської волості всім нехрещеним, за нанесену йому образу і за намір їх до вчинення надалі лиходійств, котрі захочуть від злості та впертості своєї добровільно хреститися, а богомерзкі ж їх ідолопоклонницькі кладовища в тому селі Сарлей… розорити із землею зрівняти і наявні на тих кладовищах струби і протче, зібравши, спалити, щоб ніякого знака не залишилося хто де похований ... “
Владою було викрадено близько 20 знатних ерзян, які були доставлені до Нижегородської губернської канцелярії. Людей тримали під міцною вартою в кайданах, піддавали катуванням. Єпископ Дмитрий глумливо хрестив в’язнів, занурюючи зв’язаними у купіль, а потім ще й насильно одягав хрест. Декілька команд, були направлені на придушення руху. Карателі на чолі з капітаном Лазарем Шмаковим хрестили насильно, погрожуючи шпагами, обрізали коси ерзянським жінкам. Але скоро були побиті повстанцями. На чолі збройних формувань став Несміян Васильєв-Кривий із села Покш Сеськевеле (Велике Сескіно).
З цього моменту розпочалося повстання проти свавілля влади. Воно було справжньою визвольною війною народу ерзя за свою свободу і незалежність. Неподалік від села у кереметі (священий гай) було проведено Озкс (Моління), Несміяна було обрано Інязором. Було прийнято рішення не пускати владу у свою волость. Підданство Російськох імперії на території Ерзянь Мастор було скасовано. За зброю взялися понад 6000 людей. Був утворений штаб, куди увійшли представники сільських Атянь Езєм (Ради старійшин) ерзяні Шатрес Плакидин, Котрян Андрюшин, Дружина Цянаев та інші…
Враховуючи широкий розмах повстання, нижегородський губернатор князь Друцької-Соколинський направив на його придушення кілька військових загонів. Цих сил виявилося недостатньо, повстання охоплювало нові села. Ерзянськи війська завдали поразки російським загарбникам біля сіл Романиха і Борцове. Владу Інязора визнавали нові ерзянські громади, зокрема до війська влився голова села Клеїха – Пумрас Семенов. Він очолив постачання війська.
Губернські військові загони були посилені посланими на підкріплення регулярними урядовими військами. До Ерзянь Мастор були спрямовані нові загони — гренадерські і драгунські підрозділи під командуванням генерал-майора Стрешнева і прем’єр-майора Юнгера. Войскам вдалося здобути перемогу на повстанцями лише після бою біля села Лапшиха 26 листопада 1743 року. Через погане озброєння повстанці були розбиті.
Керівники повстання були захоплені в полон та засуджені до страти. Несміян Васильєв – до спалення. За офіційною версією московитів, російська імператриця Єлизавета Петрівна, злякавшись масштабів ерзянського опору, замінила страту довічною каторгою в Сибіру. Але ерзяни передають з покоління до покоління, що, влада влаштувала публічне спалення організатора та керівника Терюшевського повстання Несміяна Васильєва в ерзянському селі Сарлей.
Кінцево повстання було придушено тільки у 1745 році. Хрещення ерзян було майже завершено. Але примусово втілена віра залишалася формальною. Ерзя вперто продовжувала триматися своїх ерзянських традицій та вносити їх у християнське віровчення. Формувалася своєрідна суміш вірувань та обрядів, ототожнення божеств та святих, озксів та церковних свят… У хатах з’являються ікони.
Але по цих самих хатах ще співали ерзянськи пісні про Тюштю та вільне життя, згадували пророцтво Пургаза та мріяли про час, коли на просторах Ерзянь Мастор залунає низький клич Дорами.
Восени 1773 року почалося повстання яїцьких козаків, яке швидко охопило Оренбурзький край, Урал, Прикам’є, Башкиртостан, частину Західного Сибіру, Середнє Поволжя. Досі країна не знала такого великого та запеклого руху соціального протесту. Пугачов у своїх маніфестах та указах звертався до казахів, башкирів, калмиків, татар, козаків, робітників, селян. Маніфести та укази містили обіцянки землі та волі, рівності народів та вір. Повстанці отримали підтримку кріпаків і ясашних інородницьких селян Прікам’я і Поволжя, але у військовому плані армія Пугачова не могла змагатися з регулярними військами. Козаче ядро повсталих тануло в боях, більшість башкортів не бажало йти за Пугачовим у його похід на Волгу, а селянське поповнення не мало ні бойового досвіду, ні зброї. У 1774 році, після поразки в ході триденної битви у Казані Пугачов переправився на правий берег Волги, де в результаті маніфестів про вільність його підтримали численні кріпаки Казанської, Нижегородської, Московської, Воронезької та Астраханської губерній. Але у липні 1774 року, Екатерина ІІ, скориставшись завершенням війни з Турцією відряджає на подавлення повстання регулярні війська на чолі з генерал-аншефом Паніним.
Омельян Пугачев, разом із соратниками був страчений у Москві у січні 1775 року. Повстання ще сточилося до літа цього ж року. Безумовно, що серед пугачьовців були ерзяни теж. Про що подумалося згадуючи невдале повстання Омельяна?
Десь у середині липня 1774 року, Пугачов зазнав поразки в Казані, де його 10 тисячна армія була розбита. Тоді він із загоном чисельністю трохи більше 500 чоловік переправився на правий берег Волги.
Дуже яскраво цей період охарактеризував О.С. Пушкін. «Пугачов біг; але втеча його здавалася навалою. Ніколи успіхи його не були жахливішими, ніколи заколот не лютував з такою силою. Обурення переходило від одного села до іншого, від провінції до провінції. 27 липня Пугачов увійшов до Саранську. Його зустрічав не лише чорний народ, а й духовенство і купецтво. … Мордва, чуваши, черемисы перестали повиноваться русскому начальству.». За день до того «Саранська влада,віоєвода підполковник Василь Протасьєв із помічником та секретарем, повтікали у навколишні ліси. Разом з ними багато інших чиновників, дворяни і купці.»
Так само буде, коли до Саранську, Казані, Уфи, до іншіх столиць підійдуть національні батальони Легиону Вільних Націй.
Подавлення повстання Омельяна Пугачева привело до нових хвиль міграції ерзянського народу у південному та східному напрямках. Наприкінці 18 століття групи ерзян досягли Уралу та Сибиру, Каспію та України. Подалі від Москви. Скоріше за все, саме тоді, велика група ерзян знялася зі свого Терюшівського краю та попрямувала на Чигиринщину. Она тоді ставала прихистком для втикачив, бо царьска влада туди не поширювалася. Може звідси і села з назвами схожими на ерзянськи Худоліївка – Кудолей, Тіньки – Тінге, Трушівці – Терюшовці, та «Мордва» яким ерзяни назвали себе місцевим. Може тому що це слово вже знали в Україні, а можливо по інших причинах.
Кінець століття для Москви був часом переможних реляцій та святкових салютів. Урочиста самодержавність. Але вже з вуст в уста передавалися новини про французьку революцію, польське повстання. Але для ерзян, як і для інших окупованих народів зміни відбувалися тільки на гірше. Безумовно були випадки спротиву владі, але московською владою все було ретельно підтерто з історії. Інформація що зберіглася, як кажуть, це не заслуга російських істориків, це їхній недоробок.
Ерзяни, вже відомої нам, Терюшевської волості Нижегородського повіту були кріпосними. Режим взагалі був нелюдським, а щодо ерзянських селян ця нелюдяність досягала крайнощів. На початку літа 1804 року ерзяни сіл прийшли в повну знемогу від гніту, поміщиків, попів та адміністрції. Обурені люди перестали виходити на панщину.
Управляючий маєтком почав погрожувати селянам побиттям. Але він чи забув, чи не знав, що перед ним діти та онуки учасників повстання Інязора Несміяна. Керуючий був розтерзаний на місці. Ерзяни розгромили панську контору, спалили документи. Потім дружно вийшли на поля, зібрали врожай та забрали собі. Уряд надсилає військовий загін для придушення повстання. Але він був зустрітий ще на підході до села та вщент знищений. Влада перейшла до іншої тактики. Почали посилати маленькі диверсійні групи, які виловлювали керівників повстання, не чіпаючи інших, але ерзяни не заспокоювалися та продовжували готуватися до опору. Був проведений Озкс де був обраний Інязор. Ним став Кузьма Алєксєєв. Було проведено декілька зборів, нелегальних конференцій, куди з’їжджалися представники ерзян з інших повітів та губерній, у яких також вистачало незадоволених московською владою. Обговорювалося які чином позбавитися від російського ярма. Високу активність виявляли жінки, яки були особливо незадоволені попівськими переслідуваннями ерзянських обрядів. Крім того, християнізація міняла відношення чоловіків до жінок. В ерзян у до попівські часи не було зверхнього відношення до жінок, навпаки, жінок поважали та берегли.
Далі розповідати немає можливості, бо дивним чином документи про події 1804-08 років зникають і московськи історики переносять нас одразу у 1808 рік.
Влада відкриває кримінальну справу проти Кузьми Алексєєва, звинувачує його в сектантстві, в лжепророцтві та іншій нісенітниці. На одному з молінь, великий загін солдат заарештував Інязора Кузьму та Раду старійшин повстанців.
Після того починається пропагандистська компанія, спроба надати повстанню релігійне забарвлення. Кузьму Алєксєєва починають називати «Кузька –мордовський бог»! Сьогодні вже стверджують, що так назівали його ерзяни. Це не є правдою. Вийшов цілий ряд статей, у яких наймані писаки малювали Кузьму як сектанта, який намагався ввести людей в оману.
Була видана анонімна брошура під назвою «Кузькини єрєсі». Це було спробою сформувати суспільну думку яка потрібна владі.
Але ж. У вироку було читко визначено, за що саме судили Інязора Кузьму.
По пунктах! Він вимагав:
- звільнення ерзянського народу;
- відміни кріпосного права для ерзян;
- відміни оброку для ерзян;
- надання права ерзянам носити національний одяг та жити за своїми звичаями та правилами;
- Ці правила мають бути обов’язковими для всіх мешканців Ерзянь Мастор.
Суд, який складався з великоросских поміщиків з’ясував, що він є очільником національно визвольного руху та присудив його до побиття батогами та заслання в Сибір. Виконуючи вирок, недолюдки понівечили Кузьму і його ледве живого відправили на заслання до Іркутську.
Щодо його пророцтв, які викликали (і викликають) посмішку у «русскіх просвещьоних людєй» : «Народи одягнуться в ерзянські сукні та стануть такими ж, як ерзяни»; «Ісус Христос – не Бог, а чин, і чин цей буде повалений»: «Вдарить 12 разів і сонце зійде із заходу, із заходу прийдуть спасіння та воля». Ми не знаємо, якою мовою проводилися допити. Говорять, що протоколи тіх допитів зникли зовсім недавно. Але ми розуміємо, що саме він мав на увазі.
Прийде час і народи які мешкають в Ерзянь Мастор будуть говорити ерзянською та жити по законах Ерзянь Мастор. Вірити ерзяни будуть в Інешкіпаза, а не в Христа. Ми не згдні з цім, віра це особиста справа кожного, але Кузьма вважав що має бути так. Останнє ствердження дуже цікаве, навіть, містичне. Допити велися у 1810 році. За два роки після того стався похід Наполеона на Москву. Це для московітів вона була «відчизняною», а для поневолених народів це були ті самі допомога та спасіння. Але не склалося. Скоріше всього тому, що таких як Інязор Кузьма було ще замало. Пророцтво Інязора Кузьми збулося. За пророцтвом Інязора Пургаза йшов час, коли нас намагалися перетворити.
Сигнал клаксона ленінського «броневичка», багато хто з ерзян сприйняв за покликТорами. Вони повірили обіцянкам про землю та свободу. Як не повірити, коли до тебе звертаються рідною мовою. Саме так, друкувалося маса прокламацій ерзянською. Тому, коли у 1928 році більшовики почали створювати Ерзяно-Мокшанський округ, більшість ерзян активно занурилися у роботу, відкидаючи деякі, як потім з’ясувалося дуже важливі питання. Чому змішали до купи два різних народи? Чому територія округу не співпадає з вреалом розселення? Не пройшло і року, як округ перейменували у «мордовський». З два-три роки почалося розкуркулення, околгосплення. Сперечатися було пізно, да ї не було коли! Крім того – «дрібниці це все, іздєржкі, головокружєніє от успєхов»! Дух захоплювало від перспектив. Розгорталося навчання, створювалися різноманітні гуртки, товариства, газети, журнали… Дуже скоро запрацювали педучилища, які готували вчителів ерзянської мови. Дванадцять чи п’ятнадцять за різними джерелами. Вони були потрібні, бо ерзян, разом з мокшанами було майже півтора мільйони. Готувалися національні кадри. Анатолій Рябов, який закінчив педагогічний інститут у місті Ніжень, пише підручники з ерзянської мови, стає першім ерзянським професором. Формується потужна провідна верства ерзянського народу. Але до тих питань, які бентежили на початку вже додавався смуток від створення атмосфери нездорової конкуренції. Мокшанське та ерзянське не було єдиним організмом, відторгало одне одного. Потужний ерзянський потік штучно розбивався на безліч тоненьких струмінчиків у різні сторони через другорядні суперечки.
Кінцево все стало зрозумілим у тридцять сьомому, коли всю провідну верству ретельно перетрусило НКВД. Для багатьох це почалося не вчора. Таке вже було у «молодому соціалістичному государстві». У 1918 – 25 роки репресованих було 13 882. З них селян – 7 112, робітників – 1052, службовців – 240, священнослужителів – 742. Професор Д. Надькін стверджував про 7 – 8 тисяч розкуркулених родин на початку тридцятих. Особливістю арештів тридцять сьомого були принципова ірраціональність та непередбачуваність. Багато хто пише про велику кількість доносів у ці часи. Це спроба розділити відповідальність влади з постраждалим народом. Абсолютна більшисть арештів проводилася за списками. А складали ці списки саме чекісти. Готували їх заздалегідь. В першу чергу тих хто був помітний: розумні, активні, незгодні, маючи свою думку та вміючи єє відстоювати… Потім, для кількості, для плану, для «зустрічного плану» – всіх підряд, будь-кого. Немає окремої інформації по ерзянах всієї Росії.
Є по Мордовії. У 1937 році – наказом комісаріату внутрішніх справ № 00447 від 30 липня 1937 року на Мордовію був спущений план вбити 300 і відправити у табори та в’язниці 1500 осіб. За «зустрічним планом» органів НКВС республіці було вбито 1 500, а за ґрати та в табори кинуто 8 000 невинних людей! Це лише за офіційною брехливою статистикою. Майже ніхто не повернувся до дому, але були і таки. Яков Кулдуркаєв отримав 20 років таборів за свою безсмертну поему «Ермєзь». Забрали сорокарічного, повного сил чоловіка, а назад повернувся розбитий шістдесятирічний дід.
Наступного разу ерзянською до нас звернулися влітку сорок першого. Двум паукам стало тісно у Європі. «Inspektion der Konzentrationslager» напав на ГУЛаг. Знову розподіл відповідальності між всіма і привласнення «Побєди» московитами. Ерзянам дістається «післяпобєдний» голод. Помирали у першу чергу діти тих, хто зник на війні без звістки. Таких було багато.
За пророцтвом Інязора Пургаза йшов період, коли нас знищували.
У школах наприкінці тридцятих припинили викладати ерзянською, але в ерзянських селах та класах ще продовжувалося навчаня мови як дісциплини два – чотири рази на тиждень. Кількість ерзян неминуче зменшувалася. Але і СРСР вже «дихав на ладан»,
Перед його розпадом зародилося багато національних рухів. Вони всі були націлені на збереження своїх народів. Але при цьому, дехто бажав й надалі бути частиною Росії, якою б вона не була. Інші були готові до нових кордонів, заради того, щоб жити своєю ерзянською волею.
Ці думки виникли не так на порожньому місці. Шило проблем уже неможливо було ховати у гнилому радянському мішку. Асиміляція. Русифікація. Дійшло до того, що ерзяни почали соромитися рідної мови!
Сьоме квітня 1989 р. У тісному кабінеті відповідального секретаря ерзянського дитячого журналу «Піонер вайгель» (Голос піонера) Маризь Кемаль (Раїси Кемайкиної), з її ініціативи, зібралися ті, хто, відчувши зміни у суспільному житті, зрозумів: прийшов час рятувати ерзянський мову, рятувати ерзянський народ від остаточного знищення.
На першому засіданні були присутні тільки ерзяни. Це важливо підкреслити.
І. Абрамова – радіожурналіст, А. Анісімов – підполковник, військовослужбовець, Є. Грачова – директор будинку творчості профспілок, Г. Гребенцов – літконсультант, Н. Ішуткін – головний редактор «Піонер вайгель», М. Мосін – декан філфаку (МДУ),
Д. Надькін – поет, професор, філолог (МДПІ), згодом обраний головою товариства, А. Петайкін – старший редактор журналу «Піонер вайгель», Д. Циганкін – професор, філолог (МДУ), Є. Четвергов – кандидат сільськогосподарських наук (МДУ), А. Шаронов, доцент (МДУ).
Ерзяни засновують товариство «Вєльмєма» (Відродження). Кожен жадав порятунку рідного народу. Суперечки виникали під час виборів шляхів боротьби. Багато хто не розумів, що причина ерзянських проблем у російській політиці. Політичні проблеми вирішуються лише у політичний спосіб. По іншому ніяк. Якщо людина не бачить тому, що заплющила очі, їй не потрібен тактильний шрифт, їй потрібно відкрити очі.
Активність ерзян помічають мокшани і частина з них виявляє бажання прийняти участь в русі запитуючі – «а як же ми»? Виникає гаряча дискусія. Марізь Кемаль виступає категорично проти. Вона розуміє, що народ мокша не є ворогом ерзян, але неможлива ефективна робота та досягнення результату, коли об’єднуються, люди, які мають різні цілі. Марізь Кемаль стверджує що «Дві мови – два народи» і ніяк інакше. Вона категорично відкидала сумнівні аргументи на кшталт: «ми жє одін народ», ми жє столько вєков вмєстє», «нє бросать жє іх»… Інтерес мокшан до вступу в ерзянськи рухі розділяла влада. Бо якщо ерзя та мокша розділяться на два народи, то чія це влада? «Мордовського народу»? Але ж його немає, є ерзя та мокша!
Нажаль більшість учасників проявили безпринципність та погодилися на участь мокшан в ерзянському русі. Тобто, пожертвували, як показав час, стратегічними інтересами ерзян, заради свого спокійного, хоча і недовгого, життя. В ерзянський національно-визвольний рух була закладена бомба уповільненої дії.
У червні було засноване мовне товариство «Вайгєль» (Голос). Головою було обрано Дмитра Циганкіна. «Голос» вважав, що «політика йому не потрібна».
«Вєльмєма» закріплювала свої позиції, збільшувала кількість прихильників, але вже з мокшанами разом. Коли дійшло до реєстрації організації стало питання. В мокшанській мові немає слова «Вєльмєма»!!! За пропозицією О. Шаронова замість ерзянськї назви «Відродження» затвердили спільну – «Масторава» (Мати земля). Але, на той час і без мокшан, багато хто не вважав ерзянські погляди, позицію та інтереси головними. Не дивлячись на це, діяли дуже активно. Часто і жваво сперечалися. Навколо цих суперечок-розмов збиралися люди, навчалися демократії, прагненню до свободи, захисту своїх поглядів
3-5 серпня 1990 року у Саранську відбувся Перший (і останній) Всесоюзний з’їзд культурно-просвітницького товариства «Масторава». З доповіддю виступив засновник товариства Дмитро Тимофійович Надькін. Було присутньо 1 200 осіб з багатьох територій Радянського Союзу, де більш-менш зосереджено жили ерзя та мокша.
На з’їзді було прямо та жорстко заявлено: мета суспільства дійти до людей, розбудити, озброїти знанням, запалити відповідальність за свій народ, закликати до творчих, конструктивних справ.
Так говорив Дмитро Надькін, який йшов попереду та кликав за собою іншіх. Бо розумів, що без політики врятуватися неможливо.
«Масторава» вимагала замінити назву республіки на Ерзяно-Мокшанську, утворити в місцях компактного мешкання ерзян національні адміністрації, оновити в Раді Федерації представницькі групи ерзян та мокшан, налагодити зв’язки з фінно-угорськими країнами, запровадити навчання у школах рідними мовами до четвертого класу,
Ці вимоги були революційними тоді. Такими залишились і сьогодні. Нічого не виконано. Стало ще гірше.
У 1992 році «Масторава», разом із «Вайгєль» та, увага, владою!!! …провели перший Ерзяно-Мокшанський з’їзд. У його резолюції було багато з того що вимагала «Масторава». Ввести в керівні органи більше ерзян і мокшан, створити організації, що захищають національні цінності, затвердити національні мови державними, не допускати чиновників, які не знають державної мови до роботи.
Прихильники цих вимог об’єдналися навколо Дмитра Надькіна. Чоловік він був мудрий, сильний, прямий, люблячий свій народ, працьовитий, вмів захистити свою думку. Кількість людей поруч із ним збільшувалася з кожним днем. Ерзянське крило спільного національного руху діяло все активніше.
Для керівників республіки це було бомбою.
Після з’їзду, за чотири місяці, Дмитро Тимофійович помер у Фінляндії.
Влада зрозуміла: якщо рух неможливо знищити – його треба очолити. Вона стала потроху вводити в рух своїх людей, створювала всілякі програми, допомагала грошима при проведенні народних молінь, проводила різні фестивалі… Але все це за однієї умови – «Жодної політики»! Сьогодні всі товариства з тих, що залишилися, в руках чиновників. Від співаючих, які іржуть і блеють «я русскій», до газет, які називають ерзянський прапор нацистським символом.
Але ми знову забігли наперед.
8 лютого 1993 року Нуянь Видяз (Евген Четвергов) рееструє «Фонд порятунку ерзянської мови імені Анатолія Павловича Рябова
16 квітня 1993 року загальними зборами Фонду засновано Премію імені А.П. Рябова – «за значний внесок у справу збереження та розвитку ерзянської мови та культури». Вона вручалася щорічно під час святкування Дня ерзянської мови. Лауреату премії в урочистій обстановці вручали квіти, диплом та матеріальне заохочення. Запалювали обрядовий Штатол (Свічку).
У 2008 році її лауреатом став українець Ткаченко Орест Борисович. Фінно-угрознавець, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент Академії наук України. Його переписка з Марізь Кемаль була видана книгою «Vasoljalgań sörmat» (Листи далекого друга). Вона стала настольною книгою ерзянських націоналистів.
Фонд започаткував проведення Дня ерзяньскої мови. Який був вперше проведений у травні 1993, а починаючи з 1994 року проводиться 16 травня.
Найзначнішим досягненням Фонду порятунку ерзянського мови було і залишається заснування своєї незалежної громадсько-політичної ерзянської газети – “Ерзянь Мастор” (Країна Ерзян). Перший її номер вийшов 20 вересня 1994 року у місті Саранськ.
23 березня 1995 року у Саранську відбувається Інекужо (Когрес ерзян).
На ньому приймається «Декларацію про офіційну назву ерзянського народу». Далі вони проводилися раз на три роки. Саме Ісполком цього Конгресу у 2014 році висловив своє негативне відношення до агресії Росії в Украинє. На той час це був єдиний голос від народів що мешкають на Росії. Після того Конгрес припинив своє існування через переслідування та тиск влади на членів Конгресу та його Виконавчого Комитету.
17 липня 1999 року, після тривалої перерви, з ініціативи активістів ерзянського національного руху та ерзянської інтелігенції відбулося народне моління Раськень Озкс. Обираються Атянь Езєм (Рада старійшин), який у свою чергу, обирає Інязора (Головного Старійшину). Починається формування Інституту Інязора. На той час у Саранську проводиться вже «3-й Съезд мордовского народа».
Чи могли знати ерзяни у далекому 89 році, що ерзянське «Відродження» перетвориться на «мордовськи з’їзди», куди їх не будуть запрошувати. Дехто знав, але ж хто її слухав?
Отже на початок 2019 року в Ерзянського національно-визвольного руху залишилися Фонд спасіння ерзянської мови, газета Ерзянь Мастор, та частина участі в Раськєнь Озкс. Мається на увазі, що на молінні проводилися ерзянські заході: Рада Старійшин, вибори Інязора, Запаленя Свічи… Всім іншім вже керували представники влади. «Буфєти» з грілкою, «русскіє пєсні-пляскі», стрибки парашутистів, тощо.
Старійшини розуміли, що влада на цьому не зупинится і до наступного моління в 2022 році в ерзян не залишіться нічого. Саме тому було прийнято рішення перенести центр національно-визвольного руху за межі досяжності Москви. А саме – за кордон.
Рада Старійшин, більшістю голосів приймає безпрецедентне рішення та обирає Інязором громадянина України. Рада розуміла на що йде, бо на той час вже шисть років точилася Російсько-Українська війна. Але вона ризикнула. Чи помилилася?
Ні. Не помилилися. У тому самому дев’ятнадцятому році Фонд спасіння ерзянської мови та ерзянська газета Ерзянь Мастор були рейдерські захоплені прихильниками московської влади.
Але чи виправдали довіру Ради українськи ерзяни? Що помінялося у роботі руху і до чого це призвело?
Інавгурація Інязора була проведена у Києві у музеї Революції Гідності. Інязор Піргуж, який прибув з Ерзянь Мастор, урочисто передав свої повноваження. Він був одягений у національний одяк, тоді як приймаючий повноваження – у звичайний цивільний костюм. Це було сигналом. Ми не фольклорна група. Наша мета створення сучасної ерзянської світскої европейської держави. Першим Указом нового Інязора було створено Секретаріат Інязора.
Рада Старійшин почала працювати регулярно. Щотижневі наради онлайн.
- У квітні 2020 року Рада Старійшін затверджує «Положення про створення та функціонування національних представницьких органів ерзянського народу». На той час такого не було в жодного, окупованого Москвою народа.
- В липні 2020 року в Естонії проводиться Восьмий всесвітній фіно-угорський конгрес. Ерзянській делегації відмовляють у праві приймати участь а роботі конгресу. Інязору відмовляють у виступі з трибуни Конгресу. Тоді ерзяни організовують брифінг Інязора на вході в помешкання де проводиться Конгрес. Естонськи телевізійні канали два дні обговорюють промову Інязора.
- 21 квітня 2021 року Інязор виступив на ХХ сесії Постійного форуму ООН з питань корінних народів. Його доповідь стала першою промовою на офіційному заході ООН, виголошеною ерзянською мовою.
- Влітку 2022 року московська влада проводить вже цілком своє, театрально-циркове моління. З представниками ФСБ, з обшуками на вході, із забороною ерзянського прапора. У відповідь Рада Старійшін затверджує «День ерзянського прапора».
- Розуміючи, що подальша діяльність Ради Старійшин під великою загрозою, приймається рішення щодо проведення Ерянського З’їзду за кордоном. На з’їзд запрошуються представники всіх поневолених народів. Восені, в естонському містечку Отепя, ерзяни проводять свій першій Ерзянський З’їзд.
Приймається резолюція у якій підкреслюється, що «Збереження ерзянського народу, його розвиток та реалізація національних, економічних, політичних та інших прав можливі лише у самостійній державі – Ерзянь Мастор. Створення Ерзянь Мастор є головним завданням ерзянського національного руху. З’їзд бачить державу ерзян як абсолютно самостійну правову демократичну державну освіту – федеративну республіку Ерзянь Мастор».
Приймаються положення про Герб та Гимн, Положення про теріторію та кордони.
Враховуючи політичну ситуацію з’їзд приймає рішення що «До моменту проголошення незалежності Ерзянь Мастор боротьбу ерзянського народу за самовизначення очолює Кирдійюр та особисто Інязор».
З’їзд засудив вторгнення Збройних Сил Російської Федерації на територію незалежної та суверенної держави України. Зобов’язав Атянь Езем та Інязора підготувати окреме звернення до ерзянам та іншим народам із закликом саботувати мобілізацію до російської армії та участь у злочинній війні.
27 листопада 2022 року Атянь Езєм своєю Постановою визнає Голодомор в Україні 1932-33 років актом геноціду українського народу.
Взимку 2022 року невдовзі після початку повномасштабного вторгнення ЗС РФ на територію України, з’явилися перші ознаки формування силового крила ерзянського національного руху. Як російські, так і західні ЗМІ, почали публікувати матеріали, які вказували на те, що принаймні невелика кількість ерзянських добровольців воює в лавах сил оборони України проти російських військ. Наприкінці вересня 2022 року під Бахмутом загинув першій ерзя, Олексій Вещевайлов, солдат, навідник 1-ї інтернаціональної роти 517-го батальйону 1-ї Окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна Збройних сил України.
Не будемо втомлювати читача, бо ще агато чого можна знайти у Мережі. Додамо кортенький запис, який демонструє, як високо нашу працю оцінює московська влада.
Наприкінці жовтня 2023 року, у російському регіоні Мордовія ФСБ порушила кримінальну справу щодо організації екстремістської спільноти (ст. 282.1 КК РФ) проти прихильників створення незалежної Ерзянської Вержави.
Тож не помилився Атянь Езєм у 2019 році.
А що там пророцтво Інязора Пургаза? Трохи аріфметики і ми з’ясовуємо що зараз в ерзян період «збірання сил», на який надано сім років. Але він почався або у 2011, або у 2019 році. У любому випадку він закінчується у 2026 році.
На початку статті є епіграф про Тюштю та його спадщину. Що вона для нас?
Торама це люди яки будять та звуть за собою. Срібна стріла це символ того, шо ти маєш чітко знати, куди стріляти, де твоя ціль, у чому твоя мета? А меч це знак того, що свобода не дається у подарунок. Ти маєш битися за неї.
Тюштя залишів свою спадщину своєму народові і Москва не зможе відібрати її в ерзян. Бо те що він нам заповів знаходиться у кожному ерзянському серці і чекає тільки легенького вітерця у тому серці, на який Торама відзоветься густим низьким кличем.
