Чотири роки тому Путін оголосив, що розпочинає бойові дії проти України. Почалася війна, якої Європа не бачила з Другої світової. Вона триває вже 1461 день безперервно. Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року мільйони людей кинулися тікати. Щодня сотні тисяч українців перетинали кордон із Польщею. Але не всі хотіли виїжджати. Ті, хто залишився, готували барикади, коктейлі Молотова, вступали до територіальної оборони й брали до рук зброю.
Люди почали тікати. Через чотири роки після вторгнення це досі пам’ятається
Петро Плоський прибув до Києва посеред ночі, коли мало розпочатися вторгнення. Коли за кілька годин на місто почали падати бомби, він забрав родину й виїхав до тестів у село в напрямку Чернігова. Там вони опинилися під російською окупацією.
– Приблизно за двадцять метрів від нашого дому стояла російська БМП із гарматою, просто наведеною на нас. І цей спогад залишиться зі мною назавжди, бо навіть через чотири роки я пам’ятаю це дуже чітко.
– Це час життя в підвішеному стані. Ми зараз нічого не плануємо. Місце, де ми зараз стоїмо, це руїни моєї київської фірми. Торік у липні сюди прилетіло кілька ракет і ще більше дронів, і все було зруйновано до такого стану, в якому воно є зараз. Коли я повертаюся до Польщі й розповідаю про це знайомим, вони дивляться на мене, як на божевільного. Я й сам уже почуваюся в Польщі чужим, бо маю відчуття, що ніхто не здатен мене зрозуміти. Ніхто цього не пережив, і людям часто здається, що я перебільшую.
24 лютого 2022 року багато українців вирішили вступити до війська. Спочатку вони приєднувалися до територіальної оборони, не маючи належного спорядження. Часто солдати були у звичайних зимових черевиках, у куртках, витягнутих із шаф, які лише нагадували військову форму. Шоломи, бронежилети й гвинтівки також не були придатні для справжньої війни, але це було краще, ніж нічого. Та й тактичне спорядження тоді було майже неможливо знайти. Військові магазини спорожніли протягом перших кількох десятків годин вторгнення майже по всій Європі. У той час до війська пішов і чоловік української воєнної кореспондентки Христини Луцик, яка нині працює у фонді Come Back Alive.
– Мій чоловік прийшов до призовного пункту двадцять четвертого лютого зранку. Став у чергу й навіть не знав, до якого підрозділу його візьмуть. Він лише запитав, де він потрібен. Йому сказали, що тут уже не потрібно, там теж ні, і відправили до якоїсь випадкової бригади. Він воював на Донбасі, під Курськом і служить досі.
Сама Христина впродовж останніх років працювала в найбільших медіа України. Вона висвітлювала бої за Бахмут і Соледар, звільнення Харківської області, була в Херсоні, під Запоріжжям, в Авдіївці та в багатьох інших місцях на фронті. Разом з українськими військовими виходила поблизу російських позицій.
– Найкраще було б, якби я ніколи цього не бачила. Війна – це велика травма, яка залишиться з нами на багато років. Для багатьох українців вона стане відкритою раною. Ми дедалі рідше вживаємо слово «перемога», як це було прийнято у 2022 чи 2023 році. Тепер усе частіше говоримо про «справедливий мир».
Важкі бої, втрати й окупація
Попри те, що віра у витіснення росіян, справжню перемогу та повернення втрачених територій слабшає, а втома й виснаження зростають, боротьба триває, так само як у 2022 році не вдалося змусити президента Зеленського та його команду втекти з країни, так і сьогодні не вдається зламати українське суспільство, навіть доводячи країну до межі гуманітарної катастрофи через бомбардування енергетичної інфраструктури.
Не вдається зламати й дух солдатів, які захищають Україну. Після років боїв із сильнішим ворогом вони не віддали решти Донбасу й досі утримують контроль над найбільшими містами регіону – Краматорськом і Слов’янськом. Водночас обидва міста вже кілька місяців перебувають під інтенсивними обстрілами, а останніми тижнями дедалі частіше зазнають бомбардувань. Дістатися до цих населених пунктів уже дуже небезпечно, а місцеві дороги вкриті антидроновими сітками.
Ця боротьба має високу ціну. За різними оцінками, за останні чотири роки було знищено понад чверть мільйона будинків, а багато міст стерто з лиця землі – зокрема Бахмут, Авдіївку чи Покровськ. Сотні квадратних кілометрів Харківської області росіяни перетворили на руїни. Уже не існує таких населених пунктів, як, наприклад, Долина; спалені й зруйновані Куп’янськ та Ізюм. Символом російських злочинів стала Буча.
– Ми довго на вас чекали й дочекалися. Хлопці, подивіться: росіяни жили в цьому будинку навпроти, а також у школі неподалік і в майстерні механіка. Ми вам покажемо, – раділи присутності українських військових у квітні 2022 року врятовані мешканці Бучі.
Читати також на PostPravda.Info: Костянтин Гадаускас: „У Бучі ми перемогли смерть”
Російські воєнні злочини. Чотири роки терору
Про пекло російської окупації й досі нагадує краєвид Ірпеня, Гостомеля та Бучі. Багато людей навмисно залишають сліди від куль на своїх парканах. Там росіяни вчинили масові вбивства цивільних. Костянтин Гадаускас урятував понад двісті людей, вивозячи їх на підконтрольні Україні території. З вулиць він збирав тіла загиблих і ховав їх поблизу церкви святого апостола Андрія.
– Коли я побачив росіян і те, як вони поводяться, як стріляють по цивільних, я одразу зрозумів, що це буде страшний час – той самий час, про який моя бабуся розповідала мені, згадуючи період Другої світової війни й те, як тоді поводилися росіяни. І за ці чотири роки я справді втратив багатьох друзів, які віддали життя за незалежну Україну, – говорить Костянтин Гадаускас, який очолює фонд Bucha Help.
Бахмут, Покровськ, Херсон, Маріуполь, Краматорськ, Ізюм чи вже згадана Буча – це лише деякі з міст, що зазнали російських воєнних злочинів. Центр громадянських свобод задокументував їх уже 98 тисяч. Росіяни катують людей, бомбардують житлові будинки, зрівнюють із землею цілі міста, порушують міжнародні конвенції, знущаються з українських дітей і жінок. Зґвалтування вони використовують як зброю, щоб люди боялися, тікали й ніколи не поверталися.
Як говорить Олександра Матвійчук – українська правозахисниця і юристка, яка у 2022 році була відзначена Нобелівської премії миру, – рік «мирних переговорів» Дональда Трампа став найбільш кривавим і смертоносним роком для цивільного населення України. Кількість убитих і поранених за цей час зросла на 31 відсоток.
– Недобре пахне цей «дух Анкориджа», про який часто згадує Путін. Але ми розуміємо, що справедливість не є пріоритетом адміністрації Дональда Трампа, тому незалежно від будь-яких мирних переговорів ми маємо надавати окремий хід кримінальним справам щодо воєнних злочинів. Важко уявити, що росіяни підпишуть якусь угоду, де буде прописано їхню відповідальність за злочини. Але міжнародні трибунали, незалежно від підписаних документів, не припинять своїх розслідувань і не скасують ордерів на арешт.
Ми не знаємо точно, скільки людей загинуло за останні чотири роки. ООН нарахувала п’ятнадцять тисяч загиблих цивільних, серед них – сімсот шістдесят дітей. Росіяни викрадають дітей, забороняють їм користуватися українською мовою та русифікують їх у школах. – Це лише верхівка айсберга. Росіяни методично використовують воєнні злочини. Це одна з їхніх видів зброї, а не випадковість. Так вони прагнуть зламати дух і опір народу, щоб окупувати всю країну, – додає Олександра Матвійчук.
Читати також на PostPravda.Info: Переговори з Росією. Мир як інструмент війни – російська стратегія протягом 100 років [АНАЛІЗ]
Викрадені діти та русифікація
Двадцять тисяч неповнолітніх було викрадено, а сімсот тисяч примусово переселено до Росії. В окупованому Луганську навіть створили спеціальний інтернет-портал, де росіяни можуть «обрати» дитину для усиновлення, – розповідає Катерина Рашевська з Регіонального центру прав людини в Києві.
– У такий спосіб росіяни штучно намагаються інтегрувати окуповані території до складу Російської Федерації. По всій Росії доступні подібні каталоги, де можна обрати колір очей, волосся чи стать дитини, а потім забрати її до своєї родини. З наших дітей вони роблять своїх «патріотів». Виховують майбутнє покоління офіцерів і солдатів, яких без жодних вагань використовуватимуть для ведення наступних загарбницьких воєн, – вважає Рашевська.
– У нас немає іншого вибору, окрім як шукати простір, де ми можемо говорити правду про те, що відбувається в нашій країні. Однією з цілей росіян є позбавити нас голосу й замість нас розповідати нашу історію, створюючи власну картину світу. Викрадаючи наших дітей, росіяни роблять усе, щоб знищити Україну як державу і як вільний народ, – додає українська активістка.
Військовополонених катують уже чотири роки
За офіційними даними, оприлюдненими президентом України, від початку війни загинуло п’ятдесят тисяч українських військових, і майже чотириста тисяч були поранені. Сім тисяч потрапили до каторжних таборів, де майже кожен зазнає тортур. Наталія вже майже чотири роки не бачила свого сина – оборонця Маріуполя.
– За кілька днів до вторгнення мого сина відкликали з відпустки. Він мав їхати кататися на лижах до Грузії. Уже тоді ми зрозуміли, що війна точно почнеться. Я ще подзвонила йому й запитала, чи можу приїхати до Маріуполя на кілька днів. Але він відповів, що зможу приїхати лише тоді, коли він сам скаже, що це безпечно. Він категорично заборонив мені їхати туди, – згадує Наталія Кравцова, мати військовополоненого, якого у травні 2022 року разом з іншими оборонцями «Азовсталі» взяли в полон. – Надія є завжди. Якби довелося жити без неї, можна було б одразу лягати в могилу, – намагається підбадьорити себе Наталія. Її син нині перебуває в одному з найжорстокіших таборів у Росії – у Таганрозі.
У тій самій в’язниці утримували журналістку Вікторію Рощину, яку росіяни зрештою закатували, вирізавши їй очі, мозок і гортань. У такому стані її тіло повернули родині. Ідентифікувати дівчину вдалося лише за допомогою ДНК-експертизи. Росіяни вже вбили майже 150 журналістів, серед них Альону Грамову, яка загинула під час атаки дрона в Краматорську. Багатьох представників медіа було заарештовано, зокрема дев’ятнадцятирічну Яну Суворову з окупованого Мелітополя.
Читати також на PostPravda.Info: Росія за три роки вбила 135 журналістів. Публікуємо повний список
З полону вдалося повернутися Людмилі Гусейновій, яка пережила три роки в російських тюрмах, зазнаючи тортур і побиття. Частину цього часу вона також провела в Таганрозі.
– Я та інші жінки, які повертаються додому після років карцерів і таборів, знаємо, що наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Наші родини й шлюби вже не стануть такими, як колись. Наші близькі й ми самі мусимо навчитися жити заново з цим страшним досвідом, який нам довелося пережити. На жаль, мені здається, що світ цього не розуміє. Він мав би почути розповіді всіх тих звичайних українців, які опинилися під російською окупацією, страждають від війни й не можуть виїхати з окупованих територій. Було б добре, якби їх почули, – говорить Гусейнова, яка сьогодні очолює організацію SEMA Ukraine, що підтримує жертв війни.
Досі жоден із російських злочинів не отримав остаточного рішення міжнародних кримінальних трибуналів. Тривають мирні переговори, а в 28-пунктному плані, підготовленому росіянами спільно з американцями, одним із пунктів мала стати повна амністія за всі злочини, скоєні під час вторгнення. Путін, оголошений у розшук Міжнародним кримінальним судом, замість того, щоб опинитися за ґратами, прогулювався червоною доріжкою на Алясці, де його вітав президент США.
Читати також на PostPravda.Info: Задовольнити Дональда Трампа. Чи є мирні переговори симуляцією, створеною для США? [АНАЛІЗ]
– Іноді в Європі мене запитують: чому ви в Україні не хочете миру? Уявіть, що злочинці прийшли до вас додому, взяли в полон вашу матір, убили дружину, тримають ніж біля горла вашої дитини й кажуть: ми хочемо з тобою помиритися. Як у таких умовах говорити про мир? Світ спокійно спостерігає за цим і каже, що потрібно домовлятися. З ким? Із терористами? Як узагалі можна вести переговори з терористами? – запитує Костянтин Гадаускас.
Відбудова України після війни, якби вона завершилася сьогодні, коштувала б приблизно 800 мільярдів доларів. За оцінками, у майбутньому майже п’ять мільйонів людей можуть потребувати допомоги фахівців, щоб упоратися з травмами війни.
Пьотр Кашувара – кореспондент TVP у Києві, журналіст Radio 357 та Onet.pl, а також коментатор і експерт із питань України та Східної Європи, пропаганди й дезінформації. Він коментує події в Україні, зокрема для TVP World, TOK FM, а також для українських, німецьких, британських, американських і японських медіа. Є головним редактором порталу PostPravda.Info, а також засновником і президентом міжнародного Фонду UA Future, який є видавцем цього порталу.
