Едді Скотт зазнав поранення внаслідок атаки російського FPV-дрона. Попри це, він усе ще прагне допомагати Україні рухатися до кращого майбутнього, – пише Аскольд Крушельницький. Едді Скотт, молодий британський цивільний волонтер, евакуйовував людей із Покровська на Донбасі, коли його автомобіль зазнав удару від бомб, скинутих російськими безпілотниками. Смертоносна зброя відірвала йому ліву руку й ногу. Аскольд Крушельницький відвідав його в київській лікарні, куди Скотта перевели після початкового лікування у двох медзакладах поблизу лінії фронту на сході країни.
Того ранку нас обох розбудили російські балістичні ракети, які почали падати на українську столицю ще до світанку, поранивши багатьох людей і вбивши щонайменше одного.
«Атака розбудила мене, хоча я погано сплю через жахливі фантомні болі в кінцівках – було таке відчуття, ніби хтось провів розпеченим ножем по тому місцю, де були моя рука і нога, – згадує Едді Скотт. – Якийсь час я думав, що повернувся до Покровська. Але після такого досвіду, що довелося пережити, якщо бомба вибухнула не поруч з тобою, то все здається далеким. Тому я не хвилювався».
Українці радять: якщо лунає сигнал повітряної тривоги й немає можливості дістатися до укриття, варто сховатися за двома стінами.
«Коли я почув, що наближається друга балістична ракета, я сховався в туалеті», – зізнається Едді Скотт. Російські снаряди вибухали в багатьох районах Києва, зокрема й у тому, де розташовувався його госпіталь.
Попри сильний біль, британець залишається напрочуд спокійним. Минуло трохи більше як два тижні від пережитого жаху, який міг би зламати багатьох.
«Поранення змінило моє життя, але не завершило його, – сказав він. – Тепер у мене є майбутнє в Україні, і я можу й далі допомагати так, як, імовірно, не міг би до того, як опинився в центрі уваги. Це дає мені шанс дійсно щось зробити».
Едді Скотт хоче не лише допомогти тисячам людей, які втратили кінцівки внаслідок конфлікту, а й привернути увагу до наслідків російської агресії.
«Подивіться, що сталося зі мною – те ж саме постійно відбувається з мирними жителями в Україні, – сказав він. – Я хочу, щоб світ зрозумів, що це не був випадковий інцидент – воєнні злочини є частиною стратегії Росії».
«Єдина причина, чому я тут – допомагати Україні. Я тут, бо Україна потребувала допомоги, і я думав, що можу допомогти. Якщо це означає, що я можу і далі допомагати Україні, жити тут, бути щасливим тут, то я готовий прийняти це».
«Це коштувало мені руки й ноги, але я вважаю, що це того варте»
Життя 28-річного хлопця зараз кардинально відрізняється від того, у якому середовищі він виріс. Родом він із фермерської сім’ї в Дорсеті. Закінчивши елітну приватну школу в Шерборні, він залишив університет, щоб присвятити себе своїй пристрасті – вітрильному спорту.
Він зацікавився Україною після перегляду кількох документальних фільмів про конфлікт за кілька років до повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року, і почав стежити за дописами військових і цивільних волонтерів у соціальних мережах.
Відкинувши ідею стати солдатом, він придивився до роботи цивільних волонтерів під час конфлікту. Він купив позашляховик і приїхав в Україну у 2022 році, де почав працювати з різними невеликими групами допомоги.
Відтоді він перевозив їжу, воду та медикаменти цивільному населенню в гарячих точках, поблизу або, як у районі Покровська та Часів Яру, на лінію фронту. Також він евакуйовував людей, які опинилися в пастці через бойові дії, що унеможливлювали рух поїздів чи автобусів.
30 січня він описав, як їхав у північно-західній частині Покровська на білому позашляховику, виразно позначеному як належний гуманітарній організації «База UA».
«Наші машини, очевидно, не військові, – розповідав він. – Вони навіть не мають електронних антен для глушіння безпілотників, які використовуються на військових машинах».
«Ми рухалися дуже повільно, менше ніж 20 миль на годину, щоб вони могли бачити, на що націлилися. Це не було помилкою. У них було достатньо часу, щоб вибрати ціль. Ми почули безпілотник майже за 30 секунд до удару. Вони цілилися в мене як у водія».
Едді Скотт пам’ятає біль від осколків, які пробили двері та бічну частину автомобіля. Він зрозумів, що зазнав серйозного поранення й не може керувати машиною. Його колега, який також був поранений, надав йому першу допомогу й урешті-решт зміг перенести його до карети швидкої, яка відвезла його до невеликого медзакладу на захід від Покровська, а потім – до лікарні в Дніпрі.
За його словами, він увесь час залишався при свідомості. «Я лежав там і думав, що можу просто заснути, хоча знав, що це було б неправильно, бо, ймовірно, більше не прокинувся б, – пояснив він. – Хлопець із “швидкої” гладив мене по обличчю й поливав водою».
«Мені перелили шість літрів української крові. Так що тепер я українець», – сміється.
Він розповідає, що за кілька тижнів до тієї невдалої евакуації ситуація в Покровську стрімко погіршувалася: російські війська наближалися, а іноді до міста залишалося менш ніж дві милі.
«Я і багато моїх друзів погодилися з тим, що ми можемо загинути, – сказав він. – З кожним днем евакуація ставала все більш небезпечною, все більш шаленою. Ситуація погіршувалася дуже швидко. Я був абсолютно переконаний, що не переживу цю війну, і змирився з таким життям день за днем: прокидаєшся, снідаєш, йдеш на роботу, а якщо виживаєш, то повертаєшся додому і повторюєш все це наступного дня».
У нього вже склалися тісні зв’язки з українськими друзями – цивільними волонтерами та солдатами, а також з багатьма людьми з Великої Британії та інших країн. Він вже вирішив, що Україна – його дім. Після того, як його друзі згуртувалися навколо нього, він зміцнився у цьому рішенні.
«Люди, які живуть і вмирають на лінії фронту, – це звичайні українці. Я вважаю їх дивовижними – самовіддані, співчутливі, неймовірно щедрі. Люди повинні бачити, що це не якась корумпована східноєвропейська діра, а сучасна, перспективна країна, яка стає все більш прогресивною з усякого погляду. Це країна, народ якої заслуговує на перемогу».
Він відхилив пропозиції переїхати до Великобританії й твердо вирішив, що залишиться в Україні. Благодійна організація R.T. Weatherman Foundation взяла на себе зобов’язання покрити витрати на його лікування, включаючи складний процес забезпечення протезами руки та ноги. Він також має право на пільги, які отримують всі поранені ветерани війни в Україні – як цивільні, так і військові. Донори вже зібрали значну суму, яку він сподівається використати на будівництво будинку в Україні, пристосованого до його потреб як людину з подвійним ампутуванням.
«Я ні про що не шкодую, – зізнається він. – Я не шкодую, що сів у той автомобіль того дня, не шкодую, що повернув трохи правіше на дорозі чи ще щось. Зараз я перебуваю в місці, де можу зробити для України набагато більше, ніж будь-коли розраховував, що зможу. Це звучить дивно, що я зроблю більше, маючи менше тіла».
«Я люблю Україну і маю тут майбутнє. Так, воно відрізняється від того, яке я собі уявляв. Але раптом у мене з’явилося дуже реальне і відчутне майбутнє тут; шанс і далі допомагати Україні, можливість будувати тут своє власне життя. Україна та її народ заслуговують на майбутнє у свободі, і я хочу прожити його разом з ними».
