За свою кар’єру, що охоплює чотири десятиліття, журналіст Аскольд Крушельницький бачив жорстокість російського режиму на власні очі. Цього разу він мав можливість перетнути російський кордон у Курській області. Цим візитом він намагається знайти відповідь на питання – оскільки Україна створила військовий плацдарм саме на російській території, чи дасть змогу це нарешті переламати ситуацію?
Вперше я був щасливий, побачивши російський кордон
Я вважаю, що чим більше російської території займе Україна, тим краще для всіх країн, які є або хочуть бути демократіями в майбутньому. Минулих вихідних, коли українська армія відвезла мене в Курську область Росії, я згадав, як, бувши іноземним кореспондентом, долав всі бюрократичні перепони, щоб в’їхати, а потім виїхати з Москви.
Коли мене відправили до Москви як кореспондента британської газети багато років тому, мене місяцями переслідувала злісна російська влада. Навіть коли я отримав російську журналістську візу, чиновники в аеропорту мали талант зробити в’їзд і виїзд зі своєї країни дуже неприємними.
Посадка на західний рейс з Росії завжди робила мене щасливим. Екіпаж літака казав, що впізнає цей «вираз полегшення» на обличчях тих, хто займає місця, і іноді пасажирам одразу ж пропонували напій – навіть в економкласі.
Тож я посміхався, коли бронетранспортер, в якому я їхав, проїжджав повз руїни будівлі російського паспортного контролю на кордоні з Україною. Я без візи в’їжджав до країни, яка у 2022 році розпочала найбільший військовий конфлікт в Європі з часів Другої світової війни.
Про те, що я побачив у Курській області, я розповім на сторінках The Independent. Тут я хотів би описати деякі бентежні моменти цього завдання, яке значно відрізняється від більшості професійних поїздок, про які я коли-небудь писав.
Тема України дуже близька моєму серцю
Я народився в Лондоні в сім’ї українських біженців, які залишили свою країну під час Другої світової війни й приїхали до Великобританії, де вони зустрілися в 1948 році. До війни у Великій Британії не було жодної організованої української громади, й вона почала формуватися у повоєнні роки. Мої батьки відіграли важливу роль у створенні невеликої, але наповненої життям діаспори, яка допомагала підтримувати ідею незалежної України. Ідею, яку радянська влада, а тепер кривава клептократія Володимира Путіна, наполегливо намагається придушити.
Моєю рідною мовою була українська, і я виріс у середовищі, де я здобув знання про українську історію і культуру, а також про родичів, які боролися за незалежність України протягом XX століття.
Я пишався своїм українським походженням, а також Великобританією, де я народився. Я пишався досягненнями цієї країни – свободою, демократією та правами людини, які гармоніювали з цінностями людей, що боролися за незалежність України. Тими ж принципами керувалися і ті, хто перетворив цю колишню радянську колонію на сучасну західну державу.
Я також є громадянином Америки, країни зі схожими цінностями, як і у Великій Британії. Саме за подібні цінності цих і багатьох інших країн борються зараз українські солдати, в той час, як Москва і далі намагається стерти їхню країну з мапи світу.
Я повідомляю про захоплення Росією території України з 2014 року, коли Москва анексувала Крим і захопила значну територію на сході країни (частини Донецької та Луганської областей), спровокувавши кривавий, але порівняно обмежений конфлікт, який тривав вісім років.
24 лютого 2022 року, коли Володимир Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну, реалізуючи свою маревну мрію про відновлення Російської імперії, я перебував у місті Сєверодонецьк на сході України – одному з тих багатьох міст, які відтоді були майже повністю зрівняні з землею. З того самого дня я документую наслідки російської агресії.
Перетин російського кордону в той час багато значив для мене
Протягом останніх місяців російські війська здійснюють безжальні, самовбивчі піхотні атаки за підтримки бронетехніки на ключові українські позиції на сході України. Здається, вони не звертають уваги на власні масові втрати (в середньому понад 1000 вбитих і поранених на день), наслідком такої тактики сьогодні є те, що вони перебувають за крок до захоплення ключових українських позицій у Донецькій області.
Отже, після того, як росіяни окупували так багато українських територій, а ми почули жахливі свідчення страт, зґвалтувань, тортур і мародерства з боку російських солдатів та спецслужб, було радісно побачити, як українські солдати зайняли майже 1 200 квадратних кілометрів російської території.
Зазвичай я не публікую свої фотографії у Facebook, але цього разу я зробив виняток, бо хотів, щоб мої друзі побачили мене усміхненого в центрі російського міста Суджа. За моєю спиною стоїть безголова статуя Леніна, як і раніше, значущий символ влади та імперіалізму в путінській Росії.

Я займаюся цією роботою вже давно. У 1980-х я супроводжував афганських моджахедів, щоб висвітлювати їхню боротьбу проти радянського вторгнення. Вже тоді радянська преса оббрехала мене як агента МІ-6, Маргарет Тетчер і ЦРУ. Пізніше з’ясувалося, що за мною був посланий загін радянських солдатів, але, на щастя, їхня інформація була помилковою, і я не був у тій частині Афганістану, де вони шукали.
Отже, хоча варварство московських військ в Україні було шокувальним, воно, звісно, не було для мене сюрпризом. Вони робили те ж саме протягом всієї своєї історії.
Ненависть серед росіян зростає вже давно
Коли я працював і жив у Москві, то в моменти, коли за мною не спостерігали, чув, що багато росіян думають про Україну. Загалом їхні погляди були ідентичні тим, що пропагує Путін: українці – просто нижча раса росіян, які не заслуговують на власну країну, а їхня мова, культура й ідентичність повинні бути знищені.
Тому не дивно, що російські цивільні особи, з якими я й інші журналісти розмовляли, хвалили українських солдатів за те, що нікого не піддавали насильству і забезпечували мешканців їжею, водою і медикаментами, однак уникали обговорення, що вони думають про звірства російських окупаційних військ в Україні. Всі в один голос говорили, що не можуть це коментувати. Цивільні пояснювали, що вже два з половиною роки не отримували жодної інформації, а тому не знають, що роблять їхні солдати в Україні.
Я знаю, що московські головорізи відстежують все, що російські цивільні особи говорять західній пресі, й намагатимуться покарати тих, чиї висловлювання відхиляються від лінії Кремля. Але я б поважав їх більше, якби вони хоча б сказали щось на кшталт: «ви розумієте, ситуація така, що я не можу нічого сказати», замість того, щоб прикидатися, що вони не знають про це.
Зараз не часи правління Сталіна, коли Москва могла блокувати майже всю інформацію із зовнішнього світу. Попри контроль Путіна над російськими ЗМІ, росіяни все ще мають доступ до технологій, які дають змогу їм знаходити альтернативні джерела інформації, такі як Інтернет.
Я впевнений, що багато хто з них живиться путінською пропагандою не тому, що обдурений їй, а тому, що вона резонує з їхніми власними упередженнями щодо України й «гедоністичного, неприємного» західного світу.
Вітаю безвізовий перетин російського кордону
Я відверто визнаю, що хочу, щоб Росія програла цю війну, не лише через моє українське походження, але й для того, щоб Путін і диктатори в Китаї, Ірані, Північній Кореї та інших країнах не нишпорили, як гієни, щоб розірвати на шматки цінності демократії, які, гарантуються і захищаються у Великій Британії та Сполучених Штатах, попри всі вади.
Я пишаюся тим, що вже понад сорок років займаюся журналістикою і пишу про те, що бачу, чесно і точно. Я намагаюся бути об’єктивним, але не байдужим.
Не думаю, що мені потрібно намагатися розповідати «обидві сторони історії», коли очевидно, хто на кого напав і хто вчинив звірства, які, як багато хто думав, ніколи не відбудуться у XXI столітті.
Крім того, неможливо розповісти «обидві сторони історії», коли Росія не дозволяє журналістам або міжнародним організаціям бачити, що робить російська адміністрація, а також ув’язнює або вбиває тих, хто намагається про це повідомити. Я вважаю, що чим більше російської території займе Україна, тим краще для всіх країн, які є або хочуть бути демократіями в майбутньому.
І вибачте, якщо в моїх словах звучить нотка тріумфу, але я аплодую цій простій системі безвізового в’їзду з України до Росії.
Ця стаття з відкритих джерел була спочатку опублікована в журналі The Independent.
Фото: pixabay.com