– Я краще сяду у в’язницю і виживу, чим закінчу як гарматне м’ясо, – каже мені Саша*, з яким ми знайомі півтора року. Кілька тижнів тому він зважився на «СЗЧ» (Самовільне залишення частини). Він служить в армії з кінця лютого 2022 року. Відтоді, як змінилися правила демобілізації, він не єдиний, хто замислився про втечу з армії. І, як не парадоксально, навіть якщо його спіймають, до в’язниці він не потрапить.
Дезертирство, або «СЗЧ»
Саші трохи понад 30 років, у нього дві доньки в початковій школі. Все життя він важко працював, щоб забезпечувати сім’ю, але коли Росія вторглася в Україну 24 лютого 2022 року, він одразу пішов до військкомату, щоб стати добровольцем, хоча не мав жодного уявлення про війну (набагато краще він розбирався в будівництві). Він один зі сильніших «бійців», яких я знаю. Ділянки на передовій, або, як говорять, «на нулі», де він воював, були одними з найскладніших, які тільки можна собі уявити. У нього ніколи не було з цим проблем, він ходив «на роботу», не скиглячи, не викручуючись і навіть не скаржачись на рідкісні відпустки. Все змінилося кілька місяців тому. Спочатку, коли український уряд, з нагоди прийняття нового закону про мобілізацію, скасував положення про можливість демобілізації після трьох років служби, а потім, коли він опинився на ворожій території під час Курської операції.
– Я ніколи не скаржився. Ніколи. Грошей завжди було достатньо, ми могли нарешті відремонтувати квартиру. Звісно, я сумував за сім’єю, але я знав, що повинен виконувати свою роботу, що це мій обов’язок не тільки перед країною, а, першою чергою, перед своїми близькими, – розповідає Саша. – Просто, коли я йшов до армії, я знав, за яких умов можу звільнитися, якщо виживу, звісно, а саме, це – можливість демобілізації через три роки. Тепер цю можливість у нас забрали, і ми як у в’язниці, або навіть гірше, тому що з в’язниці ти вийдеш після відбуття терміну покарання. А з армії ти вийдеш або 200-м (убитим – ред.), або важким 300-м (важкопораненим – ред.), нездатним воювати, – пояснює він. Проте останньою краплею стали бої на ворожій території. – Нам наказали зібратися і сказали, що ми їдемо на інші позиції. Лише через добу з’ясувалося, що ми в’їжджаємо в Курську область, у бік Суджі. Усе це було потай, – згадує Саша. Через тиждень їхній підрозділ, який зазнав значних втрат, повернули на базу. Але коли надійшов наказ про черговий виїзд, і вже було зрозуміло, що знову в Курську область, в Саші щось зламалося. – Я дивився на світлини своїх доньок, і щось всередині мене говорило, що я їх більше не побачу, що я звідти не повернуся, тому що там зовсім інша війна, ніж у нас, – розповідає Саша. – І до того ж зрештою це порушення закону, адже територіальна оборона не має права воювати за межами України, – обурюється він. А оскільки його бригада є саме ТРО, його реакція цілком зрозуміла. Так само як і переживання щодо автоматичного продовження служби через три роки.
Його колега Іван* пішов у «СЗЧ» ще раніше, на початку 2024 року. Він не витримав, коли поруч з ним, просто на його очах, загинув близький друг. Іван каже, що мав передчуття, що далі буде тільки гірше, і стверджує, що не помилився. Про своє рішення не шкодує. – Знаєш, на початку трохи соромно перед братами. Ну, тому що ми були разом від самого початку, в радості чи в горі, навіть більше, ніж у шлюбі, насправді. І раптом ти стаєш чорною вівцею, тому що ти тікаєш, залишаєш їх, – каже він. – У мене було таке відчуття, часом я навіть думав про те, щоб повернутися, але родичі й сім’я переконали мене не робити цього. Це якесь клеймо? І так, і ні, адже дивлячись на те, що відбувається зараз, я думаю, що все менше людей дивуються цьому, – додає він.
Насправді якщо в перші роки повномасштабної війни «СЗЧ» було такою подією, що в підрозділі його обговорювали тиждень, командири днями телефонували порушнику і переконували його повернутися без наслідків, то сьогодні це стадне явище, і командири навіть не намагаються переконати солдатів, бо просто не мають аргументів. До речі, українська прокуратура представила дані, які показують, наскільки масовим стало явище самовільного залишення частини у 2024 році. Так, якщо у 2022 році таких випадків було 6641, у 2023 році – 17658, то у 2024 році, який, зрештою, ще не закінчився, – вже 35307 (дані охоплюють період січень-вересень). Не всі «ЗСЧ» трактуються як дезертирство, адже деякі солдати навіть через тривалий час повертаються в армію, адже часом мотивацією їхнього рішення є не скасування демобілізації або бойові дії на ворожій території (як у випадку з моїми співрозмовниками), а занадто рідкісні відпустки й кошмарна втома. А після відпочинку дехто передумає і повернеться, саме тому цифри «жорсткого» дезертирства відрізняються від цифр «сСЗЧ» і становлять 3442, 7883 і 18196 випадків відповідно.
Про «СЗЧ» більше не анонімно
Але не всі говорять про «СЗЧ» анонімно, і зокрема, портал «Суспільне».
Це історія солдата 56-ї механізованої бригади з Маріуполя. Сергій Гнєзділов пішов у «СЗЧ» 21 вересня і розповів свою історію публічно, а також одразу повідомив про своє рішення після п’яти років служби на своїй сторінці у Facebook. Так Гнєзділов хотів привернути увагу до несправедливості в його країні: некомпетентна мобілізація, ухиляння, корупція, фіктивні шлюби з інвалідами – це лише деякі з аргументів, які він наводить, протестуючи проти відсутності демобілізації.
– Моя позиція залишається незмінною: для усіх українців має бути сформована мобілізаційна черга, і тоді демобілізація стане реальністю. Озброєну і навчену націю неможливо перемогти, – підкреслив Гнєзділов. 11 квітня 2024 року Верховна Рада, схваливши зміни до закону про мобілізацію, скасувала положення про можливість демобілізації після трьох років служби. Водночас вона підвищила виплати солдатам у зоні бойових дій, керуючись принципом, що за гроші можна купити все. Але тут депутати вочевидь сильно помилилися.
Зараз українська влада, мабуть, повільно усвідомлюючи свою неспроможність і безпорадність у мобілізації, намагається врятувати ситуацію. Верховна Рада ухвалила нове законодавство про демобілізацію. Спочатку на середину осені (однак за українським літочисленням осінь починається 1 вересня, тому цей термін минув), а тепер на кінець року. Але з інформації, яка поки що доходить до громадськості неофіційно, складається враження, що військові не згодні вводити якісь конкретні дати, «бо воювати буде нікому», і насправді так і є. Крім того, нещодавно були внесені зміни до нормативно-правових актів про СЗЧ – той, хто вчиняє це діяння вперше, отримує «другий шанс» і уникає кримінального переслідування, подавши заяву на повторний призов або в рідну частину, або в іншу. Це має на меті переконати деяких солдатів повернутися до армії. Ефект, ймовірно, стане відомим незабаром.
А про «СЗЧ» в Україні вже навіть співають пісні, причому вже кілька місяців, коли ця сумна тенденція ще не була такою популярною.
Однак, якщо українська влада не візьметься за комплексне розв’язування проблеми мобілізації та демобілізації, то коли солдати, що втомилися за майже три роки боїв, у відпустках будуть спостерігати, як ухилянти чудово проводять час у клубах Львова чи Києва, і ніхто їх не турбує, в якийсь момент чаша терпіння може переповнитися. І тоді вже буде пізно щось змінювати. Питання в тому, чи не пізно вже зараз. Тут варто згадати ситуацію, що склалася на початку жовтня зі 123-ю бригадою ТРО, яка мала прикривати вихід 72-ї бригади з Вугледара. 186-й батальйон 123-ї бригади практично у повному складі відмовився виконувати наказ– частина бійців повернулася на батьківщину, тобто в Миколаївську область, звідки родом підрозділ, частина залишилася на Донбасі, але відмовилася виходити на визначені позиції, мотивуючи це тим, що вони не є гарматним м’ясом. Після того, що там сталося, командир батальйону (так званий комбат) Ігор Гриб покінчив життя самогубством.
*всі імена змінені в інтересах безпеки респондентів.