Екзистенційний досвід – це все, що впливає на ставлення до життя, і нині для багатьох центральне місце в цьому досвіді займає війна. Особливо для тих, хто живе в прифронтовій зоні. Екзистенційний досвід війни охоплює не лише те, що людина спостерігає – бомбардування, кризу життєзабезпечувальної інфраструктури, руйнування, загибель людей, – а й те, що вона переживає всередині себе. Однак внутрішній досвід набуває екзистенційної цінності лише тоді, коли ненависть долається в намірі, страх і бездіяльність – у вчинках, почуття невизначеності й ілюзорні очікування – у баченні майбутнього.
Екзистенційний досвід війни – це не просто знання, а розуміння, яке змінює людину
У 2022 році я вирішив залишитися в Слов’янську. Місто постійно обстрілювали, але значно страшнішою виглядала перспектива окупації. Тоді я по три рази на день відстежував новини з фронту: ситуація драматично погіршувалася, і було незрозуміло, чи вціліє наше місто. Можна було переїхати в тил або за кордон, але тут мій дім. Була й інша причина залишитися: лише безпосередня близькість до війни могла дати мені справжнє розуміння, щоб я міг про неї писати. Знання і розуміння життєвого досвіду – не одне й те саме. Знання – це володіння інформацією. Справжнє розуміння, інакше кажучи, розуміння в екзистенційному сенсі, – це осмислення знання на основі власного життєвого досвіду.
Читайте також на PostPravda.Info: Атаки на Україну: «Як ти?». «Якби я пішла до ванної, мене б не поранило склом» [РЕПОРТАЖ]
Ненависть в екзистенційному досвіді війни
Ненависть. Ось ти живеш своїм звичайним життям – робота, побутові клопоти, стосунки, – і раптом хтось без жодної причини намагається тебе вбити. Ціла держава працює на цю мету. Ти звертаєшся до знайомих і родичів у Росії, але замість слів підтримки чуєш звинувачення в нацизмі та схвалення вторгнення. Після 24 лютого 2022 року багато мешканців України втратили свої домівки, роботу, близьких і вже четвертий рік змушені боротися за виживання. Тож не дивно, що серед них виникає всепоглинальна ненависть до всього, що асоціюється з Росією.
У перші місяці війни ця ненависть допомогла українському суспільству мобілізуватися, але з часом вона ставала дедалі більш деструктивною. Адже ненависть неможливо втримати в собі – вона просто випалює зсередини. Виникає потреба виплеснути її хоча б у соцмережах. Але тексти з прокльонами на адресу ворога самі вороги не читають. Зате їх читають друзі, яким ця ненависть транслюється.
Так, передаючись від людини до людини, ненависть наростає, мов снігова куля, однак її адресат залишається недосяжним. Адже ні Путін, ні його оточення не читають наших дописів. Тому накопичена агресія починає зміщуватися на найближчі цілі: спершу на корупціонерів і некомпетентних бюрократів, потім – на українських політиків, громадських і релігійних діячів, які замовчують проблеми, далі – на тих, хто ставиться до них із повагою, і зрештою – на всіх, хто бодай у чомусь не виправдав твоїх очікувань. Починається перепалка всередині спільнот українців і проукраїнськи налаштованих активістів, і в цій сварці головний ворог – Росія – відходить на другий план.
Намір. Варто лише впустити в себе ненависть – і вона повністю заволодіє тобою. Тому я внутрішньо відсторонився від цього почуття, а свою роботу над філософським щоденником воєнного часу перетворив на практику трансформації емоцій у розуміння. Замість ненависті в мені утвердився намір боротьби до повної перемоги над державою-агресором і покарання всіх винних у воєнних злочинах. Ненависть – це пристрасть, що спалахує спонтанно й пригнічує волю людини. Намір – це спрямованість власної волі, яка впорядковує почуття й мобілізує сили.
Нині триває вже четвертий рік повномасштабної війни. Ситуація на фронті постійно погіршується. Росія нарощує воєнний потенціал. Європа дедалі виразніше відчуває реальну загрозу вторгнення, особливо Польща та країни Балтії. Однак масштаб загроз не впливає на мій намір, адже він не залежить ані від мого психічного стану, ані від зовнішніх обставин. Змінюється лише форма боротьби. Для мене – це робота зі словом.
Читайте також на PostPravda.Info: Життя під обстрілами. Донбас 2014–2025. Записи очевидця
Внутрішні переживання в екзистенційному досвіді війни
Страх. У прифронтовому місті немає часу ховатися від обстрілів, та й ховатися мені ніде. Тому, коли починається обстріл, просто сподіваєшся, що черговий снаряд, дрон чи бомба прилетять не в тебе. Спершу страшно, потім звикаєш, і обстріли вже не відволікають від роботи над текстами, навіть якщо чути гул нальоту, від звуків якого тремтять шибки у вікнах. Зараз, коли я пишу ці слова, зовсім поруч пролунав потужний вибух – будинок здригнувся, на вулиці завили сирени. Світло на мить зникло, але відразу відновилося, і можна працювати далі.
Страх по-різному відчувається в тилу й поблизу фронту. Іноді мені здається, що в глибокому тилу навіть страшніше. Коли смерть поруч, страх стає дуже конкретним: іде обстріл – страшно, стихло – настає розслаблення, ніби й нічого не було. Людина не може жити в постійній напрузі, психіка сама приглушує емоції. Натомість що далі від фронту, то більше лякає майбутнє й невизначеність ситуації. Страх розмивається й стає постійним тлом сприйняття реальності.
Невизначеність. Я живу на околиці Слов’янська, де поганий мобільний зв’язок. Часом після обстрілу надовго зникає електрика, і ти не знаєш, коли її відновлять і чи відновлять узагалі. І тоді залишаєшся в темряві, з розрядженим ноутбуком, без можливості дізнатися, що відбувається довкола. Можливо, ворог уже близько – а ти про це й не знаєш. Лише холод у зимові ночі порушує цю сенсорну ізоляцію від світу. Адже насос, який ганяє гарячу воду по батареях, не може працювати без електрики. Якщо температура опуститься нижче нуля, труби луснуть (на щастя, такого ще не було). У такі хвилини по-справжньому усвідомлюєш жах невизначеності майбутнього – того, від думок про яке рятувала робота за комп’ютером, доки було світло.
Прогнози аналітиків рідко збуваються, адже прорахувати всі чинники війни неможливо. Ми можемо лише фіксувати тенденції – а вони зараз дуже погані. Але якщо майбутнє не приречене, воно може змінитися всупереч найпохмурішим очікуванням. Місце для надії залишається завжди.
Бездіяльність. Якою б виснажливою не була робота, бездіяльність набагато страшніша. Влітку 2022 року Слов’янськ спорожнів, і багато хто з тих, що залишилися, позбулися звичних занять. Сидиш цілі дні вдома без світла, без можливості відволіктися, лише спостерігаєш, як обстрілюють твоє місто. У протестантській церкві «Добра звістка» знайома сказала: «Намагаюся бувати тут якнайчастіше, бо просто сидіти вдома нестерпно». На щастя, у мене такої проблеми не було, адже я постійно працював над текстами, знав, що роблю важливу справу, і відчував себе в активній життєвій позиції. Тому спокійно ставився до обстрілів та інших труднощів, які стають нестерпними, якщо перебувати у пасивному спогляданні. Найцінніше в умовах війни – це важлива справа, що не дозволяє провалитися в бездіяльність.
Читайте також на PostPravda.Info: Навчання в Україні під час війни: Вибачте, що не відповідала під час пари. У підвалі важко ловити більш-менш адекватний інтернет
Сприйняття майбутнього в екзистенційному досвіді війни
Ілюзорні очікування. Коли фронт близько, живеш одним днем, не сподіваючись на майбутнє, і тоді перестаєш розуміти людей у тилу, які живуть ілюзорними очікуваннями. Спочатку в Україні всі покладали надії на нову зброю, що мала переламати ситуацію на фронті. Потім розраховували, що в Росії закінчаться солдати. Півтора року тому, коли росіяни почали просуватися до Покровська, в Україні воліли цього не помічати – всі говорили про локальні успіхи під Харковом і запевняли, що у ворога скоро вичерпаються сили для наступу.
На мої слова про те, що жодних ознак виснаження немає, навпаки, воєнна міць Росії зростає, співрозмовники реагували вкрай роздратовано, іноді агресивно. Адже я ставив під сумнів ілюзії, які морально підтримували людей. Проте руйнування хибних надій вело до гнітючого розчарування. У цьому сенсі поруч із фронтом мені простіше: немає ілюзій – немає й розчарувань.
Нині, коли російська армія наступає, майбутнє видається похмурим, а смерть інколи так близько, що майбутнього наче й не існує. Парадоксально, але щоб його повернути, потрібно відмовитися від очікування.
Викривлення сприйняття та пасивна установка. Образ майбутнього завжди розходиться з реальністю. Ба більше, саме очікування майбутнього викривлює сприйняття теперішнього. До війни ніхто не уявляв, що майбутнє може виявитися таким страшним, і заради тимчасової економічної вигоди європейці, зокрема й українці, потурали диктаторові замість того, щоб готуватися до війни. Але навіть війна не привела до загального прозріння – вона лише змінила характер ілюзорних очікувань.
Очікування катастрофічного майбутнього пригнічує волю, а оптимізм в очікуванні розслабляє – і те, й інше не дає бути готовим до майбутнього. У 2022-му ми чекали: ось-ось надійде нова зброя, яка змінить ситуацію на полі бою, і щойно вийдемо на кордони 1991 року – настане мир. Ілюзорні очікування завадили побачити, що війна не завершилася б за жодного результату контрнаступу, а отже, виживання потребує підготовки до тривалої війни на виснаження.
У багатьох ставлення до майбутнього – як до прогнозу погоди: сприймаєш його як неминуче. А якщо зовсім не можеш із цим змиритися, шукаєш іншого, оптимістичнішого синоптика… або військового аналітика. Це формує пасивну установку. Її ціна у воєнний час занадто велика, а майбутнє завжди виявляється не таким, як ми очікували. Активна установка означає, що майбутнє не очікують, а проєктують на основі власних рішень.
Візія майбутнього. Очікування завжди викривлює сприйняття теперішнього. Натомість візія майбутнього, яке формується не на очікуванні, а на усвідомленні власних можливостей і власного наміру, дає змогу адекватно сприймати реальність. Майбутнє – це не факт, даний як прогноз погоди, а можливість, що постійно формується нашими рішеннями; воно існує у нашому внутрішньому намірі як вектор наших прагнень. Це дає можливість приймати реальність такою, якою вона є, не підганяючи її під ілюзорні очікування. Натомість ми змінюємо власні внутрішні пріоритети. Реальність страшна: надто багато зроблено неправильно, надто багато крадіжок і зрад, щоб пасивно чекати перемоги над Росією. Та й не потрібно нічого чекати, якщо є можливість усередині цієї страшної реальності будувати альтернативний проєкт майбутнього – проєкт перемоги над Росією. Візія майбутнього – це не очікування, а система пріоритетів і загальний вектор прагнень, заснований на розумінні реальності без ілюзій.
Читайте також на PostPravda.Info: З щоденника польового медика ЗСУ: «я тут зі смертю працюю» [ЕПІЗОД 1]
