Український макіавеллізм, або кому служить війна у 2025 році? Усі теорії змови [РЕПОРТАЖ]

«Їдь, баране, ку••а б•••дь, х••ня яка». Випльовував із себе водій таксі з нервовістю людини, яка мало спить, після чого перейшов до нарікань на міських чиновників і на «є•••их кацапів». Львів стояв у заторі. Фотограф, який їхав зі мною – татарин із Киргизстану, намагався щось бурмотіти українською. Таксист: «Брате, не п•••ди. Російська – це не мова Путіна, давай по-рускі».

Війна: «Ти пережила щось страшне?»

Поїздка в Україну з фотографом із Киргизстану здавалася запрошенням до неприємностей. Але ми отримали журналістський грант, треба було його реалізувати. На кордоні було кепсько. Цілий автобус жінок, один чоловік – і той із Киргизстану. Якби був інопланетянином.

Польський прикордонник попросив мене відійти вбік, щоб я пояснила, куди і навіщо ми їдемо. Я витягла документи, він – блокнот, почав щось дряпати олівцем. Чи то день у нього був важкий, чи просто погано складалися літери в назві фонду, який відправив нас у роботу. Кажу: «Дайте, я напишу». Він довго м’яв у руках наші паспорти: «Коли повертаєтеся?» Я: «Ви ж знаєте, що я нічого не зобов’язана обіцяти?» Він почав щось говорити про підозру у диверсії. «Далі може бути тільки гірше», – подумала я.

Далі стало краще: українка, гарна як Пола Ракса у формі, витягла змерзлий сканер для відбитків пальців. Погляд у неї був такий самий крижаний. А потім все пішло своєю чергою.

Пішло краще, але не так, як повинно було.

Через місяць я повернулася додому. Знайомі із Цюриха спитали: «Ти пережила щось страшне?» – «Що наприклад?» – відповіла я збентежено. «Ну, щось, як на війні». Я замислилася: над Києвом у небі спалахувало далеко не від феєрверків; у Рівному на світанку затряслося ліжко, коли ракета впала на сусідню електростанцію; повітряні тривоги вили навіть у спокійному Закарпатті. «То не було аж так страшно», – відповіли вони. Для мене страшним було зовсім інше.

Я побувала в різних місцях: Закарпаття, Рівненська область, Київ – усі далеко від лінії фронту. Робота йшла ніби крізь багно, попри мову, підготовку й контакти. Зрозуміло, що через війну. Але через що саме, я довго не могла сказати. Чи лише через те, що всі були виснажені й війною, і листопадом, бо місяць похмурий і перспективи похмурі, постійні атаки й відсутність світла? Чи через те, що наші теми зачіпали війну, але не безпосередньо були про неї – якби збоку від патріотичної нарації?

Багато людей, яких я зустріла, взагалі не вважали цю війну своєю. Крім того, я працюю без фіксера, розмовляю з усіма і про все. Це ускладнює роботу, але через це в мої сіті потрапляє багато всього. З цього туману війни виникає картина так само страшна, як вибухи ракет. Бо життя на натягнутих нервах робить своє.

Російської мови не існує та інші теорії змови

Важкою була підозріливість – нею мене заразив уже польський прикордонник. Допитування, хто нас прислав і навіщо, і постійний пошук другого дна. Я сама швидко перемикнулася на цей режим. У Мукачеві з нами заговорив чоловік у барі. Сидів годину над одним напоєм, підозріло багато знав про Центральну Азію й обов’язково хотів провести нас додому. Миттєво вирішила, що він зі спецслужб. Ще трохи – і сама почну шукати диверсантів.

Утекти від війни було неможливо. Бо або хтось питав, що я про неї думаю, або дякував Польщі за допомогу після 24 лютого, або скаржився на Польщу (волинські ексгумації та висипання зерна на колії). Війна перебудувала саму конструкцію світу. Один хлопець у Києві пояснював мені, що російської мови не існує: росіяни говорять спотвореною українською, змішаною з невідомо чим, а самі росіяни – це угро-фінський народ. Справжні слов’яни – це ми, поляки й українці.

Лякаючими були піраміди теорій змови, спроби надати сенсу безглуздю цієї війни. Хтось стверджував, що війну розв’язано для того, щоб «спорожнити» країну від українців, а на їхнє місце поселити всіх тих мігрантів, яких не хоче приймати Європейський Союз. Хтось інший казав, що це спосіб урятувати світ від кліматичної катастрофи, бо скоротяться викиди вуглецю. Ще хтось – що Covid-19 розпилювали з літаків, але оскільки пандемією Україну не добили, то тепер пробують війною. Хто саме – невідомо.

Були голоси й геть екстремальні. Науковець за чаєм і печивом у своїй кухні пояснював мені, що Голодомор – це плід української пропаганди (а ми зустрілися поговорити про бурштин). Інша людина, теж із вищою освітою, стверджувала, що війна – це змова бандерівців.

На Закарпатті, біля кордону з Угорщиною, знайомий розповідав, що королева Каміла, коли Карл був у лікарні (тобто за його спиною), продала Зеленському замок під Лондоном, і їхні діти нібито вже там живуть. «Скільки танків можна було б за це купити», – питав він. Його дружина скаржилася, що Київ продає українську електрику до Угорщини, звідки Україна купує її назад, тільки дорожче. Вона ще додала, що дружина президента Еммануеля Макрона – це переодягнений чоловік. Навіть дістала фото, щоб я придивилася. Доказом мали бути стрункі литки. Однак придивитися я б хотіла саме до російських творців цих псевдофактів і шляхів їх поширення.

У Києві я пішла до психіатра, точніше – на інтерв’ю про Чорнобиль, бо саме викладала цілий семестр про ядерні катастрофи. Він замислився: «Що ж, війна – це родючий ґрунт для теорій змови». Я не намагалася їх шукати навмисне – усі вони спливали на маргінесі дуже предметних розмов на зовсім інші теми. Люди, проте, були голодні до сенсу й хотіли ним ділитися. Сенс і безглуздя – межа тонка.

Це не твоя вина, що Росія на нас напала

Були й приємні сюрпризи. Наприклад: низький рівень вербальної ненависті до росіян. Увесь місяць переважно я говорила, що ненавиджу Росію. Щоб було зрозуміло: як державу. У відповідь на це чоловік, який утік із Харкова ще у 2022 році й три роки щодня працює в центрі розвантаження медичної допомоги, тяжко зітхнув. Фазу ненависті він уже пройшов, тепер залишилася лише втома. Жінка, яка звільнилася з роботи, щоб створити центр для біженців зі східної України, міцно мене обійняла. На ненависть у неї вже немає сил. Перукар у Києві, теж біженець із Харкова, усміхнувся: «Ти як моя дружина. Ненависть у житті не допомагає».

Найбільше здивування? Що в Україні говорять російською – так само як той львів’янин у таксі.

Для фотографа, який мене супроводжував, російська фактично рідна мова. Татарин, народжений у Киргизстані, виріс у Бішкеку: такі люди говорять російською – до того ж вона має статус другої державної. Багато людей в Україні говорили з ним російською з помітною радістю. Наприклад, Ольга й Вадим з Ужгорода. Ольга приїхала з Донбасу підлітком, її чоловік, місцевий, був із російськомовної родини. Завзяті патріоти, віддані Україні, віддають половину зарплати на фронт. Удома вони говорять українською з 2014 року, коли їхня донька-підліток пережила фазу мовної радикалізації. Вона заборонила російськомовні книжки й музику, незалежно від змісту.

Багато хто говорив із нами українською, русинською або суржиком. Коли фотограф вибачався, що не знає української, люди казали: «Це не твоя вина, що Росія на нас напала». Чимало хто наводив приклад Канади та Швейцарії як успішних багатомовних держав. Неприємно було лише раз. Австрієць, що мешкає в Україні, загарчав: «По-російськи не говорю! Тільки українською!» Його українська виявилася трохи підретушованою російською. Його партнерка з пихою декламувала, що Киргизстан має заборонити російську, а фотограф повинен говорити татарською. Цікаво як, якщо ніхто в його родині не говорить нею вже два покоління. Дивно, але саме вони привезли із собою із Заходу чорно-білий погляд.

Фаталізм та інші напасті

Безумовно, найстрашнішим був вигляд воєнних інвалідів – тих молодих чоловіків без ноги, що з труднощами човгали нерівними тротуарами Рівного та інших міст. Виснажених чоловіків у потертих мундирах – зовсім не таких, як на плакатах Збройних сил України, що висять на київських вулицях. І той страх у родинах людей, які ховаються від призову.

Одного разу нас підвозив православний священник, який утік із дому й прямував переховатися в жіночому монастирі в горах – отримав сигнал, що за ним їдуть з українського територіального центру комплектування. У лісі ми зустріли групу лісорубів, усі призовного віку. Вони чекали на сутінки, щоб повернутися додому. Їм не сподобалося, що ми ходимо лісом з фотоапаратом. І ще цей всюдисущий погляд добрих очей чоловіків і жінок із портретів на головній площі кожного міста – портретів, оточених шаною та квітами, що світліли в холодному тумані: тих, хто загинув.

Страшний був і фаталізм. Психіатр із Києва наказав мені готуватися до кінця Європи, бо Путін зупиниться лише в Лісабоні. Хіба що Європейський Союз надішле війська до України. Бо якщо ні – то післязавтра Путін буде у Варшаві. Польща має сильний дух, але сама не оборониться, а НАТО їй не допоможе (вірити в допомогу НАТО – це наївність, додав він), Німеччина швидко впаде, бо має травму ще зі Сталінграда, Франція капітулює, як завжди (тут він зловтішно по  сміхнувся), а звідти вже кілька кроків до Лісабона.

Його двоє синів майже безперервно на фронті з 2022 року, пішли добровольцями ще під час оборони Києва. Його офіс знищила атака на телевежу в Бабиному Яру в березні 2022 року, камінь на газоні вшановує жертв. Карасі в акваріумі, дивним чином, вижили.

Читайте також: Міліціонер-Христос і полковник безпеки. Так народжувалася й помирала свобода в Росії [Готуй сани влітку]

Найсумнішою з уявлень про майбутнє була візія Вадима з Ужгорода. Це війна без виходу, казав фізик за освітою, нині майстер із ремонту кавових машин. «Візьмімо Луганськ і Донецьк. Росії вони не потрібні. Як окремі утворення, навіть якщо вже матимуть свою державність, вони не виживуть – економічно занадто слабкі. А Україна, якби їх повернула, що зробить із тими людьми, які хотіли від нас відокремитися? Ми ж не посадимо їх до в’язниці».

Він продовжував: «Люди хочуть кінця війни, але якщо Зеленський піде на угоду, що він скаже сім’ям, які втратили близьких? А тим, хто хоче воювати далі? Щойно настане мир – почнеться громадянська війна». Єдина надія – на Росію: що вона схаменеться або що їй почне бракувати людей. «Бо якби порахувати кількість пшениці, яку виробляє Росія, виходить, що чисельність населення має бути менша, ніж пишуть в інтернеті». Тут Вадим почав рахувати, скільки може бути в Росії чоловіків, яких ще можна відправити на фронт. «Якби ми ще рік витримали…»

Протягом усього перебування в Україні я мала враження, що все під контролем. У мене загострилися відчуття, я вмію перевернутися на інший бік, коли вночі завиває сирена, можу також за дві хвилини вибігти до укриття, коли в небі летить щось більше, ніж іранські дрони, аналізую міцність стін – так, про всяк випадок. Та швидко мені почало бракувати звуку сирен – саме так, як казав колега-антрополог із Києва: коли занадто довго тихо, стає неспокійно.

Сни про націоналізм

В автобусі, дорогою назад до Польщі, мені вперше сниться війна. Друга світова, яку я знаю з родинних оповідей, що заміняли мені казки на ніч. Про рідне село, спалене двічі, про діда, який утік з вивезення до Німеччини. Прокинулась і подумала: О, холера!

Як усе це розповісти тому, чий досвід війни мінімальний або нульовий? Хто не читав шкільної класики, не відзначає чергових річниць повстань, днів перемоги, не минає на вулиці пам’ятників жертвам того чи іншого? Це не мусить бути досвід прямий, особистий чи емоційно залучений. Він може бути критичним, абстрактним і холодним. Достатньо, що він живе в історичній ДНК суспільства, здатній активуватися у сприятливих (а радше несприятливих) умовах.

Я привезла з України цукерки у синьо-жовтій коробці, на ній стиглі лани пшениці, тризуб і гасло «Слава Україні». Знайомі в Цюриху подивилися: «Жах. Який агресивний дизайн!» Я дивлюся на ідилічний образ поля, нагрітого сонцем, синє небо, напис «асорті десертних шоколадних цукерок». «Що саме агресивне?» – питаю. Вони показують на тризуб. «А ще “Слава Україні” – це націоналістичне гасло». Нагадую їм, що у Швейцарії перед кожним сараєм висить швейцарський прапор.

Цукерки вони хотіли з’їсти, але я не дозволила. Вони були для молодого хлопця, татара з Криму, який живе в Цюриху. Мати вивезла його з України ще до того, як йому виповнилось вісімнадцять.

Невдовзі я зустрічаю подругу з варшавського двору, зі школи, а нині вона живе у Швеції. Каже, що шведи теж нічого не розуміють про війну. Для них це серіал на Netflix.

Емілія Сулек – докторка антропології та журналістка, дослідниця Тибету й Центральної Азії. Викладала в Берліні, Берні, Цюриху й Фрайбурзі. Лауреатка (разом із Данилом Усмановим) Recherchepreis Osteuropa 2024 та Глівіцької літературної премії 2025. Її книжка про Киргизстан вийде 2026 року у Видавництві Czarne.