«Це найважча зима у Слов’янську за всі роки війни», — вважає Миколай Карпіцький. Усі чотири роки війни він провів у цьому прифронтовому місті. Спеціально для PostPravda.Info він розповідає, як мешканець Слов’янська витримує холод, який ворог використовує як зброю.
Зима у Слов’янську: холод як зброя
Росія використовує проти мирних жителів України не лише бомби й дрони, а й холод. Хоча об’єктивно обстріли небезпечніші за холод, психологічно холод переживається важче. До небезпеки загинути будь-якої миті з часом звикаєш: спершу, коли поруч лунають вибухи, дуже не по собі, але згодом перестаєш реагувати. А от до холоду звикнути неможливо.
Я живу недалеко від фронту, і тут до холоду додається ще один чинник, який ламає людей, — невизначеність. Кожен переносить її по-своєму; я можу розповісти про власний досвід.
Січень видався холодним. Із початком морозів Росія почала цілеспрямовано бити по українській енергосистемі, намагаючись заморозити країну. Основний удар припав на Київ. Люди в багатоповерхівках без електрики опиняються ніби в пастці: немає ні світла, ні води, неможливо нормально користуватися туалетом, будинок поступово промерзає. Там, де комунальні служби сподівалися на вдачу й не злили воду з батарей, полопалися труби.
Поки увага ворога була зосереджена на столиці, у Слов’янську, де я живу, було легше — відключення електроенергії траплялися рідко й були короткочасними. Якби світло вимикали так само, як у Києві, мій будинок цього не витримав би.
Типові приватні будинки в Україні не пристосовані до сильних холодів, а коли їх будували, про можливість війни ніхто не думав. В одному з таких будинків живу і я. Кухня розташована в прибудові, окремо від основного дому; там само стоїть газовий котел, який подає тепло в дім трубою, що з’єднує дві будівлі. Якщо електродвигун зупиниться, вода перестане циркулювати, і дім швидко замерзне.
Наприкінці січня почалася відлига, але на ринку люди з тривогою обговорювали аномальні лютневі морози, які очікувалися наступного тижня. І тут Трамп заявив, що попросив Путіна призупинити удари по енергетиці на тиждень, бо дуже холодно. Це звучало як фантастика, але дуже хотілося вірити — плану «Б» на випадок тривалого відключення електрики в мене не було.
Путін дочекався піку морозів, і 3 лютого російська армія завдала удару всім, що встигла накопичити за дні «перемир’я»: за повідомленням Зеленського — 32 балістичні ракети, 11 інших ракет, 28 крилатих ракет і 450 ударних дронів. Трамп підтвердив, що Путін обіцянку виконав — просто домовленість, за його словами, була саме такою.
Читайте також на PostPravda.Info: Київ у частковому блекауті. «Цілий рік освітлюємо квартиру святковими лампочками на батарейках»
Без опалення за мінус п’ятнадцяти
Доба з 3 на 4 лютого стала для мене найважчою за весь час війни. Водночас вона, мов у дзеркалі, відобразила моє сприйняття війни за всі чотири роки. Електрика зникла вдень — так само раптово, як почалося вторгнення 24 лютого 2022 року. З одного боку, ти розумієш, що це може статися, з іншого — психологічно неможливо уявити це як реальність. А коли це все ж відбувається, ти опиняєшся в цілковито іншій реальності, до якої не готовий — чи то війна, чи то відключення світла за п’ятнадцятиградусного морозу.
Перша реакція — надія, що це ненадовго. Будинок іще тримає тепло, зварений суп. Така сама надія була й у перші дні вторгнення: треба протриматися три дні… десять днів, а потім станеться диво — західна допомога, контрнаступ, Росія відступить. Але війна триває, а ресурси поступово вичерпуються…
Настає ніч, світла немає, і стає зрозуміло, що сталося щось серйозне. Найбільш виснажлива — невизначеність. Я живу на околиці міста й опиняюся в повній інформаційній ізоляції. Не знаю, це локальна аварія чи глобальна. Можливо, електрика з’явиться за наступну секунду, а можливо — ніколи. Те саме відчуття було під час нашого контрнаступу восени 2022 року: сподіваєшся, що війна закінчиться швидкою перемогою, але так само ймовірно, що вона триватиме невизначено довго.
Хочеться заснути й прокинутися, коли світло вже буде. Я засинав і прокидався багато разів, і щоразу ставало дедалі холодніше. Довелося взяти ще одну ковдру й два пледи. Вранці надягаю п’ятий светр і куртку та ходжу кімнатою, щоб зігрітися. Мороз протримається ще кілька днів — без електрики до потепління не дотягнути. Так само виглядає війна на виснаження: хто видихнеться раніше — агресор чи ми? У Росії незрівнянно більше ресурсів і постійний приплив добровольців, готових за гроші вбивати нас.
Я відчинив холодильник навстіж — хай від холоду в домі буде хоч якась користь. Розігріваю суп на свічці. Каструля віддає тепло кімнаті майже з тією ж швидкістю, з якою його отримує, але за дві години суп таки став теплим. Поки ходжу кімнатою туди-сюди, холод іще терпимий, однак із кожною годиною стає дедалі гірше. Якщо температура в домі опуститься нижче нуля, лопнуть батареї, і тоді вже не буде різниці, в домі ти чи надворі.
Майже добу немає світла, і невизначеність тисне дедалі сильніше. Можливо, зовні труба вже промерзла… Свідомість розривається між надією, що за мить загориться лампочка, й уявою, яка малює апокаліптичну картину війни, де вже немає надії на виживання. Тепер головне завдання — вже не стільки дочекатися світла, скільки зберегти внутрішній спокій. Для цього я відсторонююся від очікування «наступної миті» й зосереджуюся на тому, що «тут і тепер».
Підступає ненависть до всіх, хто підтримував Путіна, особливо — до моїх знайомих росіян. Якщо впустити ненависть у себе, я просто розчинюся в ній. Щоб відсторонитися від ненависті, шукаю опору всередині себе — в моменті «тут і тепер». Яким би страшним не було життя, кожна конкретна мить життя є самоцінною, і я прагну прожити її повноцінно — навіть якщо в наступну мить загину у власному домі від дрона чи бомби. Разом із ненавистю я відсторонююся від очікувань і від картини реальності, яку малює уява.
Чому до холоду неможливо звикнути? Я можу за інерцією займатися своїми справами, поки бомблять, але щоб зігрітися, потрібно докладати додаткових зусиль. Я ходжу кімнатою, щоб зігрітися, але скільки так зможу — день, два? Холод неможливо за інерцією перечекати.
За інерцією можна займатися повсякденними справами навіть у хвилини небезпеки, якщо ці хвилини не вимагають боротьби за виживання. Так виникає звикання до війни. Цьому звиканню сприяють аналітики й публіцисти, які малюють оптимістичну картину майбутніх російських невдач і українських успіхів. У перший рік війни це підтримувало нас, допомагало мобілізувати психічні сили. Але у війни є й інший бік: рано чи пізно вона дістається до кожного, змушуючи боротися за власне життя. До цього, як і до холоду, звикнути неможливо, бо потрібні постійні зусилля, а психічні сили людини обмежені.
Читайте також на PostPravda.Info: Життя під обстрілами. Донбас 2014–2025. Записи очевидця
Цілепокладання — вижити разом з Україною
Що означає прожити момент «тут і тепер»? Якщо сприймати його в потоці психічних переживань, жодних сил не вистачить витримати те, що кожної миті приносить війна. Повноцінно прожити його можна лише спираючись на цілепокладання, яке не залежить ані від психічних переживань, ані від зовнішніх обставин. Лише воно розкриває усвідомлення власного існування в моменті «тут і тепер», і це існування є самоцінним. Звідси випливає намір — повноцінно проживати цю мить усупереч холоду, війні й небезпеці загинути наступної хвилини.
Цей намір втілюється в цілепокладанні — виживати всупереч усьому. Але виживати не за рахунок інших, а разом з іншими. В умовах війни це означає — виживати разом з Україною, незалежно від того, наскільки сильний ворог.
Це цілепокладання надає сили й наповнює життя сенсом. Навіть коли немає світла й інтернету, неможливо ввімкнути ноутбук, а я змушений ходити кімнатою, щоб зігрітися, я однаково можу щось робити для України — наприклад, складати в голові тексти майбутніх публікацій.
Електрику дали за добу. Труби промерзли, але не до кінця — вода ледве тече ними, тож будинок не відігрівається. Мені ще не так важко. Людям зі старими й дітьми, замкненими в багатоповерхових будинках, значно важче. Попереду ще морози й нові відключення електроенергії. Боротьба триває.
Читайте також на PostPravda.Info: Екзистенційний досвід війни. Із циклу «Війна в житті людини»
