З щоденника польового медика ЗСУ: «Тут немає свят. Чекаємо, щоб евакуювати пораненого побратима – й у відпустку» [ЕПІЗОД 3]

Який момент у житті солдата найприємніший? День перед відпусткою і дорога додому. Можеш забити на все. Ніхто не втягне тебе в жодні серйозні справи. Ти чекаєш на мить, коли рушиш у єдиному правильному напрямку. Заздалегідь уявляєш цю дорогу: краєвиди за вікном, як обіймеш дружину, як молодша донька стрибне тобі на шию і весь вечір не злазитиме з рук, старша – підлітка – як завжди ображена своїми підлітковими проблемами, але дозволить себе обійняти й поцілувати.

Щасливий поїзд додому

Раніше з Донбасу ходили далекі поїзди, і на «Інтерсіті» можна було доїхати до Києва менш ніж за 7 годин. Дорога між війною і раєм непомітна неозброєним оком. «Інтерсіті» вже немає, тож із пересадкою їду звичайним, повільним поїздом з купе. Увесь вагон забитий військовими. Цивільних мало. Більшість у формі – усміхнені, бо це дорога додому не лише для мене. Хтось уже п’яний, але тут це не дратує, як у хаті під фронтом, – усі щасливі й доброзичливі. Як же я люблю всіх у формі. Дивлюся на них і здається, що це найкрутіші люди у світі. І байдуже, що тут гамірно, а дехто вщент напідпитку.

Один невисокий солдат у званні сержанта заходить у купе без запрошення. Ніхто його ні про що не питає, але він сам розповідає, з якої він частини. Стільки-то разів був поранений, погано чує на ліве вухо і не рухає середнім пальцем. Тож показати «фак» на прямому пальці не може – тільки на трохи зігнутому, як і його життя. Починає розповідати історії з минулих часів. Дружини немає – кинула під час війни, донька за кордоном, а він їде додому «порозважатися». Я здогадуюся, що вся його розвага – це пиячити з випадковими або малознайомими людьми за свій кошт. Знаю, що, певно, з кимось поб’ється, буде в синцях, а коли приїде поліція – нічого йому за це не буде, бо він військовий у відпустці.

Видно, що пити він не вміє і є алкоголіком. У цивільному житті був би звичайним пропащим. Але в нашому військовому житті це справжній герой, який може кілька місяців сидіти в окопі на позиції, де підвезення води, боєприпасів і батарей можливе лише за допомогою дронів. І він це витримає стільки, скільки треба, а якщо пощастить – його не вб’є дрон. Узагалі-то для нього небезпечніше бути поза цими окопами, у тилу, бо тут він нап’ється і може просто померти від того, що блювотні маси перекриють дихання.

Чорт. Я його вподобав, цього вояка, але все ж, коли він пішов кудись у бік побратима, який голосно його кликав, я зачинив купе, щоб він знову мене не знайшов і не кликав пити разом із ним. Я не відгукувався, коли він мене гукав. Не хочу пити перед зустріччю з родиною. Після кількох годин боротьби – цього разу з горілкою, коньяком і знову горілкою – сержант заснув і проспав аж до кінцевої станції. Сподіваюся, що він дістанеться до місця призначення і переживе цю відпустку.

Читайте також: З щоденника польового медика ЗСУ: «я тут зі смертю працюю» [ЕПІЗОД 1]

Військова матрьошка

Зі мною в купе їде літня жінка. Розповідає, що повертається з дому. Поїхала подивитися, в якому він стані, й залишити ключі військовим, які там житимуть. Сама вона мешкає під Києвом у чужому домі родини, що виїхала на Захід. Часто так буває: одні люди віддають свої квартири іншим, а самі орендують у безпечнішому місці – теж у когось, хто поїхав ще далі на Захід. Така собі матрьошка цієї війни.

Найприкріше лише те, що оренда житла в населеному пункті поблизу фронту, без опалення й води, тобто будинку з потрісканими від вибухів стінами, може коштувати на місяць стільки ж, скільки хороша квартира в Києві. Тобто військові платять за те, щоб біженці з прифронтових територій жили в Києві. Платять їм і помирають за них.

Я намагаюся заснути, щоб дорога минула якомога швидше. Нарешті приїжджаю. Як же тут добре. Я навіть дихаю якось інакше. Відчуваю всіма відчуттями цей прекрасний час, який чекає на мене вдома.

Тату, а ти був на війні й убивав кацапів?

Тепер найважливіше – одразу знайти квітковий магазин і купити дружині білі троянди. Білі, бо саме такі вона любить, а якщо куплю інші – пошкодую. А якби взагалі прийшов без квітів, вона б розлютилася. Звісно, не скаже про це одразу, а колись потім – у момент, коли ти найменше захочеш це чути.

Зустрічаю дружину. Цілую її так, як ніколи в житті. Сідаємо в авто й знову цілуємося, бо не можна переривати найприємніший момент у житті – його треба проживати на повну. За кермом дружина, вона хвилюється, робить помилки на дорозі. Ми починаємо сваритися, але це швидко минає. Приїжджаємо додому. Мій під’їзд, мій поверх, крики моєї маленької доньки: тату, тату! Тату, а ти був на війні? А ти там убивав кацапів? Потім поцілунки й обійми, ванна, тепла, смачна, домашня вечеря – і щастя. Тепер мною керує не командир, а дружина й діти. І так у житті найкраще.

Наступна відпустка в мене в липні 2026 року – якщо виживу.

Читайте також: З щоденника польового медика ЗСУ: Їжа і родина. В українському війську годують непогано – навіть ухилянтів [ЕПІЗОД 2]

Про автора циклу з щоденника польового медика ЗСУ

Володимир Гулюк – польовий медик 30-ї бригади Збройних сил України. Він пішов до армії добровольцем у лютому 2022 року. До російського вторгнення в Україну був гідом у Чорнобильській зоні та у столиці. Має дружину і двох доньок, які чекають у Києві, коли їхній чоловік і тато повернеться з фронту. Підрозділ Володимира Гулюка можна підтримати через збір Фонду UA Future, присвячений цьому батальйону ЗСУ.