Відтоді як почалася війна, я втратив здатність переживати багато емоцій, пов’язаних зі смертю, тому що тут я зі смертю працюю. Нещодавно загинув товариш, з яким того самого ранку я ще пив каву. Він розповідав звичайні речі, якими обмінюються військові: «звідки ти, чи маєш родину, дітей, ким був до війни, як потрапив у батальйон, чим займаєшся, коли відпустка».
Увечері цієї людини вже не було. Його вразив дрон і в одну мить стер усю історію його життя. Від того дня минуло три місяці, а я не можу згадати навіть його імені. Немає іншого виходу, як просто перейти до повсякденності. Лягти спати, заспокоїтися й увімкнути відео про відпустку на Мадейрі.
З щоденника польового медика ЗСУ: «передаєш мішок далі»
Я вже якийсь час не люблю літа. Комахи на спеці дуже швидко беруться до трупа. Уже за день або максимум два очі, рот і вуха вкриваються білою пухнастою «ватою» з черв’яків. Сморід гнилого тіла викликає блювотні позиви, але це не може мати значення, бо ти мусиш його обшукати й знайти якісь документи, що підтверджують особу, щоб він далі не пішов як «John Doe», «невідомий». Ліпше вже я трохи потерплю, ніж його родина потім довго чекатиме на тіло, похорон та інші формальності. Тож запихаєш до носа клапоть якогось матеріалу, викопуєш шматок пластику чи військовий квиток, підписуєш чорний мішок, знімаєш рукавички, мішок передаєш далі, повертаєшся до хати, засинаєш під шум океану на Мадейрі.
Гірше, коли до тебе потрапляє важко поранений, а його серце в цей час зупиняється. Швидко починаєш серцево-легеневу реанімацію, тиснеш на грудну клітку, рахуєш, кричиш: 28, 29, 30 – напарник стискає мішок Амбу – один, два. І знову стрибаєш, рахуєш – один, два; стрибаєш, рахуєш – один, два. І так до тієї миті, поки не довезете пораненого до стабілізаційного пункту. Після такої роботи ти весь у поту, мокрий, наче щойно з душу, але у всьому спорядженні. Передаєш людину лікарям, і далі вже вони чаклують: ін’єкції, дефібрилятор, удари струмом. Ти сидиш у кутку приміщення і чекаєш на характерне пікання пульсу. Цього разу його не чути. Смерть. Доповідь у штаб – не змогли його витягнути, «двохсотий». І знову в голові утопічна думка, що зараз повернуся на базу й лежатиму серед дерев у Лас-Фаналь.
Читайте також: «Лікуємо під звуки вибухів»: день з медиками Червоного Хреста України на прикордонні [ВІДЕО]
«Поліція сюди все одно не приїде. Занадто небезпечно»
Якось нам довелося забрати цивільного. Лежав мертвий на узбіччі дороги, поруч – пачка чаю, консерви м’ясної тушкованки, документи. Маленький такий, «дядечко» з рудою бородою. Добре, що легкий – простіше було завантажити його в мішок. Ми не знаємо, чому він помер, можливо, його збила машина, бо вночі тут їздять без світла, і нікого не видно. Але не видно ані крові, ані зламаних кісток. Врешті, нас це й не має хвилювати. Тут небезпечно, літають дрони, тож ми швидко його забираємо й тікаємо. Довезли, передаємо наступним. Питають, що з ним робити. Чесно кажу, що мене це не цікавить, можете відвезти до моргу, скажіть, що ми знайшли його біля села Калинівка, при дорозі. Якщо поліція захоче, я можу приїхати й показати місце, де ми його знайшли, але всі знають, що поліція туди не поїде. Занадто небезпечно.
І знову повернення на базу, знову спальник, YouTube. Смерть тут всюди блукає, вона стала нормальною і звичною. Не думаєш про неї – тільки про те, як колись засну на Мадейрі.
Читайте також: Аліна могла бути моделлю, але зараз – пілот дрона на Донбасі: «Жінка в армії повинна пройти кола пекла» [РОЗМОВА]
Про автора циклу з щоденника польового медика ЗСУ
Володимир Гулюк – польовий медик 30-ї бригади Збройних сил України. Він пішов до армії добровольцем у лютому 2022 року. До російського вторгнення в Україну був гідом у Чорнобильській зоні та у столиці. Має дружину і двох доньок, які чекають у Києві, коли їхній чоловік і тато повернеться з фронту. Підрозділ Володимира Гулюка можна підтримати через збір Фонду UA Future, присвячений цьому батальйону ЗСУ.
