З щоденника польового медика ЗСУ: Їжа і родина. В українському війську годують непогано – навіть ухилянтів [ЕПІЗОД 2]

Знаєте, важко все це згадувати. Мабуть, не було жодного дня на війні, коли б у мене з’являлася думка: добре, що я тут. Але я змусив себе написати статтю про те хороше, що маю як солдат і медик поля бою на фронті. Це – їжа.

Їжа для медиків на фронті

Єдина справді гарантована річ тут – це їжа. Так, в українському війську годують добре. Звісно, не тоді, коли ти в казармах у тилу, бо там завжди стандартно: їси те, що сьогодні дають. За всю війну справді поганим був лише один місяць – у травні 2022 року. Тоді формувався батальйон. Уперше в житті я їв тоді дивну суміш кукурудзяної каші з теплими копченими шпротами.

Ніколи цього не їжте! Огидно. Натомість найсмачнішими були тушковані картопля з м’ясом. Смакота. Другий раз, коли мені сподобалася казармена їжа, був під час навчань на полігоні частини. Їжа там також була гарною: з борщем, шоколадом і бананами.

Не знаю, які саме армійські норми харчування на фронті, але не скажу, що ми, як медики 30-ї бригади під Бахмутом, скаржимося. Щотижня мій підрозділ отримує певну, відібрану кількість продуктів, з яких я можу приготувати собі все, що хочу. Питну воду ми отримуємо в ПЕТ-пляшках – «Прозора» від хорошої київської компанії «Оболонь». Серйозно, для нас шоком буває, коли у звичайному магазині в тилу раптом усвідомлюєш, що за воду треба платити, а не можна взяти її безплатно. У нас її стільки, що ми не знаємо, куди її подіти.

Для штабу готує Master Chef

Але це рутина, буденність. Буває по-різному. Найщасливіший підрозділ – той, у якому є людина з кулінарним талантом. У нас такі майже завжди були. У 30-й бригаді навіть є солдат, який брав участь в українській версії Master Chef – Магніт. Щоправда, він готує переважно для штабу, а не для нас. Хоча інколи й нас запрошує на щось смачне.

Коли є вільний час – день або два без небезпечних виходів на позиції, – можна самому приготувати все, що заманеться. Я, наприклад, люблю робити салати з майонезом і різними додатками. Одного разу навіть спік піцу на дріжджовому тісті. Бо звідкись нам тоді дісталися борошно й дріжджі.

Смачний обід – це мить для підвищення рівня кортизолу. Другою такою миттю є день зарплати – вона завжди приходить на рахунок у визначений час і вистачає, щоб покрити витрати на приціл, труси, а також школу для доньок і косметолога для дружини, які чекають у Києві на моє повернення. Бо зрештою хочеться, щоб вони були щасливими й красивими, коли ця йо***на війна нарешті закінчиться.

Отже, виходить так: з одного боку я хочу з зарплати купити щось собі з екіпірування, а частину віддати на інші потреби підрозділу, але, на моє відчуття, мені все ж достатньо залишається і для родини. З 2022 року принаймні мені не потрібно думати, за які гроші вони готуватимуть обід, коли я на фронті, за що дружина купить донькам одяг чи взуття.

Екіпірування в нас теж непогане, але більшу його частину дала не державна армія, а волонтери, або ж ми самі відкладали на покупку, наприклад, берців Lowa – на мою думку, найкращих у своєму класі. Пральний порошок теж зазвичай отримуємо хороший, бо він має відпирати кров. Про це в армії думають, і з мийними засобами в нас усе гаразд.

Їжа, штрафи та боягузи

Служачи солдатом на першій лінії фронту, цілком можна заощаджувати. Коли ти у відпустці, у багатьох ресторанах маєш знижку для військових, громадський транспорт – безплатний, також маю повернення 75% оплати за комунальні послуги. Рідко плачу й штрафи. Щонайменше двічі за останні чотири роки я не отримав покарання від поліції, хоча фактично порушив правила дорожнього руху. Достатньо було сказати: «сорі, вибачте, я дурень» (це правда). Вони лише спитали, з якої я частини й чи взагалі маю водійські права.

Моя дружина й доньки люблять кудись ходити зі мною, коли я у формі. Я маю безкоштовний вхід або велику знижку, але мінус у тому, що тоді не можу пити алкоголь. Існує офіційна заборона продажу алкоголю військовим, а п’яний солдат може залишитися без зарплати, якщо його спіймають. Загалом це не вигідно, та й узагалі мені подобається бути тверезим поруч із близькими.

Як військовий, яким раніше не був, відчуваю певну перевагу над чоловіками-цивільними. Я – альфа-самець, а на вулиці зустрічаю звичайного боягуза. Формально я ніби без форми, але маю посвідчення, тож можу з кимось побитися без наслідків. Так уже бувало, і напідпитку теж. Але якщо хтось ображає Україну, за яку я воюю, то це, мабуть, усе ж виправдано. Жодні гроші не компенсують мені років без родини, без радості, без надії. І якщо хтось вважає, що «російська мова» – мова того, хто намагається мене вбити, – це нормально, то я теж вважаю, що дати йому в пику на вулиці – не найвища кара.

Інших переваг служби в армії під час війни з Росією теж безліч. Я можу не застеляти ліжко, коли хочу, і спати в спальнику без докорів сумління; проводжу купу часу на свіжому повітрі. Бігаю, стріляю, тренуюся і щодня ношу важкі речі або людей. Колю людей і не переймаюся тим, боляче їм чи ні. 24/7 маю поруч друзів і живу близько до роботи.

Тож усім ухилянтам можу сказати: переваг служби в армії більше, ніж мінусів, і я не розумію тих, хто не хоче сюди потрапити.

Читайте також: З щоденника польового медика ЗСУ: «я тут зі смертю працюю» [ЕПІЗОД 1]

Про автора циклу з щоденника польового медика ЗСУ

Володимир Гулюк – польовий медик 30-ї бригади Збройних сил України. Він пішов до армії добровольцем у лютому 2022 року. До російського вторгнення в Україну був гідом у Чорнобильській зоні та у столиці. Має дружину і двох доньок, які чекають у Києві, коли їхній чоловік і тато повернеться з фронту. Підрозділ Володимира Гулюка можна підтримати через збір Фонду UA Future, присвячений цьому батальйону ЗСУ.