«Тюлені» й Болгарія, або російська дезінформація. Як виник міф про «українських туристів» [РОЗСЛІДУВАННЯ]

Переглядаючи прокремлівські медіа, я натрапив на матеріали про українських біженців, які нібито не хочуть залишати болгарські розкішні курорти на Чорному морі, і помітив, що схожі тексти (про українських біженців у курортах над Балтикою) з’являються і в Польщі – переважно в соцмережах та націоналістичних газетках. Наприклад, у «Myśl Polska» я виявив передрук матеріалу з російського REN TV, який розпалює ненависть до біженців.

Невдовзі бачу, що до мене в Messenger надходять нові запрошення й поради від групи «Українці в Болгарії». Востаннє я заходив туди перед поїздкою на Чорне море, коли шукав адептів Віссаріона, але натрапив здебільшого на тих, хто втік від війни. Тепер дізнаюся, що ще до моєї подорожі українські користувачі радили мені замість моря їхати в гори, у Родопи. «Лише там зрозумієте, що тексти про курорти – це не просто пропаганда. Почитайте про протести в Пловдиві. Зв’яжіться з Наталією Елліс». «Якщо хочете зрозуміти, що відбувається, їдьте до Пловдива, до Наталії».

За якийсь час у групі відгукується сама Наталія Елліс, яка керує центром допомоги біженцям. Вона пише різко, підтверджує: «Це не лише вигадка росіян – у Пловдиві справді були протести біженців, вийшли на них “тюлені”, ну а як інакше їх назвати? “Тюлені” хотіли кращих умов, скаржилися на їжу, працювати не збиралися. Так і було, кажу вам. Але більшість із них уже виїхала. Бо в Болгарії було мільйон біженців, а тих, хто справді потребує допомоги, – 45 тисяч, і це справжні біженці, а не туристи. Приїжджайте, зрештою, я все вам покажу на місці».

Я одразу вирушаю на вокзал і купую квиток на ранковий поїзд до Пловдива. Квитки такі дешеві, що я вирішую доплатити два леви й беру перший клас.

Болгарія зблизька: вокзали, баниця й сліди російських гасел у метро

Брудно-червоний схід сонця освітлює напис Sofia World Trade Center (Всесвітній торговий центр Софії) на кількаповерховому скляному блоці поруч із російським посольством. Болгарське метро всіяне дрібними написами «Україна під суд». Деякі замальовані, деякі перекреслені. Добираюся до вокзалу і блукаю підземними переходами станції, забруднюючи товсту куртку сиром і жиром із рулета баниці. Дивлюся на численні коридори, двори, аркади й патіо в дусі дев’яностих, обсаджені агавою та кульками низьких ліхтарів, розбитими так гарно, що хочеться розбити ще одну – розчавити, як ягоди сніжноягідника. Мандрую тунелями, обкладеними клінкерною імітацією, перегородженими порожніми скляними кіосками, ніколи не відкритими крамницями, що ваблять відгалуженнями до завжди відкритих ігрових салонів. А потім доїдаю баницю, викурюю «Sobranie», добираюся до дванадцятого перону й бачу на самому його краю мій далекий поїзд, розмальований фарбою від сходинок до даху. А ще потім бігаю від початку до кінця потягу, знову на початок, і знову на кінець – утретє… Шукаю вагон першого класу. Нарешті кондуктор зглядається на мене, усміхається лагідно: «No have first class. Sit where seat» (Першого класу немає. Сідай, де є місце).

Їдемо сороковим. На узбіччях колій і зарослих чагарником луках блищить іній. Навколо – дубові ліси. Минаємо села, огорнуті м’яким димом, і містечка, закутані у вовну солодкого смогу. Кондукторка палить на кожній станції цигарку за цигаркою. У вагоні тихо, хоч мак сій. Чути лише стукіт коліс. Зупиняємося. Костелець. Невеликі будиночки, пофарбовані у зелений, червоний і жовтий. Крізь порожній вокзальний зал пробиваються білі гори, розтоплені в молочному димі з теплоцентралі. А потім знову поволі рушаємо, залишаючи позаду кіоск із кавою та сендвічами й графіті «Dildo 2020». Знову стукіт – виразний і м’який, як у доброму старому радіоспектаклі.

Стукіт, тиша, стукіт, тиша, стук-тук – і знову тиша, ніби все стихло. Рипить iPhone. Пише Наталія Елліс. Спізниться. Приїде тільки о 13:30, а раніше мене у центрі проведе адміністратор Олександр. Отже, все ж побачимось… Доведеться знову говорити. Серйозно. Довго. Напевно, дуже довго. Я мріяв уміститись у сорок п’ять хвилин. Коротше не можна – було б непристойно. Але й цих трьох чвертей години вистачило б цілком. А потім знову міг би десь зникнути, знайти автобус, задрімати, прокинутися, глянути у вікно, подумати: красиво, гарний краєвид, гора, річка, сонце на снігу. Був би автобус, ніжний запах дизелю, м’які старі сидіння, жменька пасажирів – рівно стільки, щоб зробити про них кілька нотаток у диктофон. А потім знову сон. Без снів, без слів, без зустрічей, без пошуків, без слизьких кремлівських підбірок преси. Позбутися всіх цих розмов, записів і спогадів, виплюнути все, що було, розмазати ці драми й розбрати, стерти, розтопитись, забути, не думати, не писати. Не бути.

Справжні біженці й ті, кого назвали «тюленями»

– А ось і ти… Знаєш, Болгарію колись називали шістнадцятою республікою Радянського Союзу? Напевно, тому ці будівлі такі радянські – глянь сам, це жах. Але нічого, і з цим можна щось зробити. Якщо вдалося відремонтувати цю лікарню, то все можливо. Ходімо, покажу тобі наш Буферний Центр, побачиш усе, перш ніж приїде Наталія. Я й сам живу в цій будівлі, тобто в Центрі. А знаєш, раніше тут лікували хворих на туберкульоз? Потім приміщення передали Наталії саме для допомоги біженцям. От я тут оселився, почав допомагати Наталії Елліс як адміністратор – і так воно вже й залишилося.

Тобто, мабуть, ми б уже повернулися додому, але маємо малих дітей, а там літають ракети, тріскаються шибки – не найкращі умови для дитинства. Та й узагалі не знаю, як наші діти все це переживуть, що з ними буде… О, дивись, тут ігрова кімната, наші донечки намалювали ці картинки. UNICEF дав нам трохи грошей, скоро наймемо вихователя. А там – спортивна зала. Далі фотостудія, ми її вже пофарбували… О, ось і Наталія, приїхала! Я саме розповідав про дітей, показував Центр. Вітаю, Наталіє Володимирівно. Ходімо, перевірите все, щоб люди бачили, що ви стежите за порядком…

– Та годі тобі, Олександре, не в тому ж річ…

– Та, ніби й не у цьому річ, але контролювати треба. Не існує такої людини, яку не треба було б контролювати. От мене, наприклад, – за мною точно треба наглядати.

– О, тебе – то вже напевно! Ну гаразд, жарти жартами, ходімо далі, дивіться – ось це колишня лікарняна кухня. Коли зробимо ремонт, я сюди запрошу кухаря від Michelin. Серйозно! Будемо проводити кулінарні трансляції, у яких братимуть участь наші жінки: будуть вареники, чебуреки, квашена капуста, пельмені, біляші – усе буде. Дивись, яка величезна кухня: тут можуть працювати двоє тямущих кухарів і двоє помічників. А ще потрібен спеціаліст з ІТ, який налагодить освітлення, фото, зйомку й онлайн-трансляцію. Але це вже після ремонту. Поки що через тиждень організуємо тут святкування Нового року.

Йдемо вище – на поверсі в нас є тераса. Тобто, буде тераса – треба лише пробити вихід, і зробимо там кавовий майданчик. А що до саду: я хочу висадити в парку перед Центром мільйон крокусів. Поки що вдалося висадити десять тисяч. Але це цілком реальний план: цей парк перед центром для біженців має стати відомим по всій Європі. Крокуси, тюльпани… Може, коли все це посадимо, то в нас не заберуть територію, хоч забудовники й точать зуби на наш парк. Біда в тому, що якщо вони захоплять землю перед Центром і почнуть будівництво, для біженців настане справжнє пекло. Адже діти, які втекли від війни, дуже болісно реагують на гуркіт, вибухи, стукіт. Недавно вони гралися на вулиці, й коли один із болгарських хлопців підпалив петарду, всі миттєво попадали на асфальт.

Це, може, й не звучить надто витончено, але в нас восьми- й дев’ятирічні діти справді пісяються в штани, мусять спати в підгузках. Психолог не може їх із цього вивести. Розумієте, вони приїхали сюди без батьків, сплять чотири–п’ять годин на добу, а коли не сплять – постійно читають новини й тривожаться, що там із мамою та татом. А дорослі тут теж поранені – інакше бути не може. Вони приїхали з Херсона, із Запорізької області, з Миколаєва, прибули з однією валізою: їхнє минуле в клаптях, майбутнє – мов розпечена магма. Нині вони можуть думати лише про теперішнє: щось з’їсти, спробувати заснути, зігрітися, а вже потім озирнутися навколо – пошукати роботу, подумати про перекваліфікацію, вивчити болгарську… Центр має їм у цьому допомогти, і нам це вдається: хтось відкрив маленьку фірму, хтось – кафе, хтось – перукарню…

Чорне море й фільтраційні табори, або як позбутися біженців

– На морі все інакше, я вже писала вам про це – там не так райдужно. Ви були на узбережжі? Не знаю, на кого ви там натрапили, але над морем ситуація дивна: приїхала маса різних людей – є справжні біженці, але, крім них, з’явилися й відпочивальники з родинами, зокрема ті, хто вже раніше мав у Болгарії куплені квартири, але все одно вирішив пожити безкоштовно біля пляжу. Болгари, на жаль, побачили всі ті оголошення у Facebook і Telegram: «безплатний відпочинок у Варні, харчування безкоштовне, платите лише за проїзд». Ці оголошення розміщували перевізники – вони на війні збагатилися, нажилися за кошт болгарського бюджету. Зрештою все це викрилося: уряд замовив експертизи, і виявилося, що, скажімо, у Варні до дитсадка ходить лише 26 українських дітей, до школи записалося теж дуже мало, мову не вчать, інтеграції немає, 220 мільйонів левів із кризового бюджету – як у пісок. До того ж частина біженців переїхала до Греції, частина – до Туреччини, пожили там трохи, потім знову повернулися до нас, кидаються між країнами, а перевізники заохочують ці хаотичні переїзди, бо мають із цього зиск.

Тепер спокушають поїздками до Румунії, бо Румунія ще не посилила критерії. Усе це руйнує саму ідею справжньої допомоги біженцям, адже щойно ми намагаємося щось зробити, чиновники одразу витягають ці статистики, показують скриншоти. Я досі пам’ятаю допис однієї дівчини, яка з Болгарії полетіла до Дубая й зробила там фотосесію: «тиждень тюленя». Тож я відтоді називаю таких, як вона, «тюленями». Болгарські журналісти вже це знають і навіть мене цитують. Подумайте самі: живе собі як біженка коштом Болгарії, потім літає в Емірати, а потім просить безкоштовну постільну білизну й нарікає, що болгарська їжа її розчаровує, бо перевізники на фото показували страви «вишуканіші». А перевізники розводять руками, співчувають і ще підбурюють біженців до протестів.

І справді: протести були – і на узбережжі, і навіть у нас, у Пловдиві. Ідея начебто правильна, бо закон стає для втікачів дедалі жорсткішим, але ж це посилення має причини, зокрема через претензії цих «тюленів», які твердять, що гроші, які отримують, усе одно «нічийні», мовляв, «це не болгарські, а європейські». А те, що Болгарія теж сплачує внески до ЄС, – цього вони вже не розуміють.

І зрештою все це призвело до просто катастрофічної ситуації: тепер усіх біженців мають спершу відправляти до фільтраційного табору в Єлхово, а там умови жахливі – неопалювані бараки, туалет надворі, відсутність транспорту, жодної медичної допомоги… У п’ятницю привозять їжу й воду. У суботу вода закінчується. У неділю – і їжа. А далі викручуйся, як можеш. Молоді ще якось витримують, але старі й хворі – ні. Ми намагалися хоча б прикріпити якусь ручку в туалеті, щоб інвалідам і літнім людям не доводилося повзати, бо я на власні очі бачила, як бабусі там буквально повзли, а туалет стоїть на іншому боці дороги… Єлхово – це притулок для присмертних.

От так воно й виглядає: з одного боку – «тюлені», а з іншого – новий уряд, який вирішив позбутися всіх біженців підряд, фактично їх знищити.

Ну що ж, треба робити своє. Я вірю, що наш Буферний Центр тим важливіше, бо він дає надію, допомагає вирватися із занепаду, повернути людей до життя. Але щоб це сталося, жінки, які до нас потрапляють, повинні зрозуміти: їхній колишній світ закінчився. Я пишу про це у Facebook відкрито: «війна триватиме роками». І тоді всі впадають у лють – не уявляєте навіть, які прокльони на мене сиплються. Попри це я повторюю: Росія має людські резерви, не рахується з втратами, збільшує військовий бюджет, озброюється – усе це триватиме дуже довго. Російська економіка розсиплеться лише через десятиліття. То що ж збираються робити ці жінки, які втекли? Сидіти десять років на пляжі у Варні? Падати духом і дозволяти дітям спостерігати, як деградує їхня мама? Вони досі не допускають до свідомості, що їхнього колишнього життя вже немає.

Я теж мусила це усвідомити: що життя закінчилося о шостій ранку, коли подзвонила мама й сказала: «Наташо, у нас війна». Інша річ, що я цю війну передчувала ще раніше. Бо я займаюся квітами, садівництвом, і зрозуміла: якщо Україна припиняє подачу води до Криму, то вони зрештою прийдуть по цю воду. Тому ще вісім років тому ми перевезли з Одеси до Болгарії мої рослини – найбільшу в країні колекцію сукулентів, мої сто тисяч кактусів, перенесли з чоловіком його ІТ-бізнес, почали створювати волонтерські структури… А коли я часом поверталася до України, постійно всім казала: готуйтеся, буде війна. Ніхто мені не вірив. «Тюлені» досі не вірять.

І це, зрештою, з погляду психології та психіатрії цілком зрозуміло. Вони закуталися у свої кокони, знову стали дітьми – або радше: ніколи й не подорослішали. Вони на рівні тринадцятирічних, їхні діти зріліші за них. Вони починають конкурувати зі своїми дітьми за увагу, а діти це відчувають і страждають ще більше. А потім ці діти нестимуть травми своїх матерів – їхні обмеження, розхитаність й інфантильність – далі, до четвертого покоління. Те саме відбувалося з жінками під час Другої світової війни. А тепер війна повернулася. Вона залишиться з нами на все життя. Це страшно, але ми мусимо з цим змиритися.

Єнджей Моравєцький – польський репортер, письменник, перекладач і документаліст, доктор соціальних наук, професор Вроцлавського університету. Спеціалізується на пострадянській тематиці, на питаннях, пов’язаних із Росією, Кавказом і Центральною Азією. Автор численних репортажів і книжок, зокрема Łuskanie światła», «Inna Rosja», «Krasnojarsk Zero», «Człowiek w cieniu barw», «Szuga. Kronika wypadków miłosnych w Rosji», «Szykuj sanie latem». Був кореспондентом Tygodnika Powszechnego та Польського агентства преси (PAP) у Росії. Є співзасновником порталу PostPravda.Info.