Російська імперська свідомість відтворює агресивні міфи про жителів Донбасу, які кремлівська пропаганда оформила в цілісну систему наративів, використовуючи їх для виправдання війни проти України. Ці наративи й далі відтворюються у масовій свідомості навіть без прямої участі пропаганди та вже впливають на рішення людей не лише в Росії, а й за її межами. Спеціально для PostPravda.Info Миколай Карпіцький прокоментував найпоширеніші з цих міфів, спираючись на власні спостереження за життям людей на Донбасі.
Кого підтримували жителі Донбасу після перемоги Майдану 2014 року?
Міф. Після перемоги Майдану 2014 року жителі Донбасу виступали проти київської влади й закликали Росію на допомогу.
Передумова міфу. У Донецьку проходили проросійські мітинги.
Коментар. Попри провокації та насильство з боку прихильників Росії, паралельно з проросійськими мітингами в Донецьку навесні 2014 року відбувалися масові маніфестації за єдність України. 5 березня 2014 року на центральній площі Донецька під українськими прапорами «на захист єдності України» зібралося, за різними оцінками, від 5 до 15 тисяч осіб. Відбувалися провокації та напади на демонстрантів. 13 березня 2014 року на мітинг за єдність України в центрі Донецька зібралося, за різними оцінками, від 500 до 1000 осіб. Мітинг завершився кривавим насильством з боку проросійських активістів. 17 квітня 2014 року від 3 до 5 тисяч осіб узяли участь у мітингу «З молитвою за Україну» в парку Перемоги в Донецьку, який відбувся порівняно спокійно.
Також за єдність України висловилася більшість церков Донбасу. 25 лютого 2014 року з ініціативи Міжконфесійної ради церков Донецька й Донецької області розпочався міжконфесійний молитовний марафон «За мир, любов і цілісність України». Щодня в центрі Донецька проводилася спільна молитва, у якій брали участь представники православ’я, католицизму, протестантизму та ісламу. Марафон тривав до серпня 2014 року, коли серія арештів його учасників змусила залишити площу.
Міф. Жителі Донбасу висловилися за незалежність від України на референдумі 2014 року.
Передумова міфу. Проросійські бойовики 7 квітня 2014 року в Донецьку проголосили так звану «Донецьку народну республіку», а 11 травня 2014 року організували референдум на підтримку свого рішення. Здавалося, що на референдум прийшло багато людей, однак реальну кількість тих, хто проголосував, встановити неможливо.
Коментар. Референдум, організований проросійськими бойовиками, був як незаконним, оскільки не мав юридичних підстав, так і нелегітимним, адже щодо його проведення не існувало громадської згоди. Справжній референдум передбачає попередню суспільну дискусію, якої в цьому разі не було. Тому за формою організації це був не референдум, а опитування громадської думки. Ба більше, багато його учасників не розуміли, за що саме голосують, і кожен вкладав у це свій зміст. Участь у цьому заході створювала ілюзію впливу на ситуацію, що було наслідком захисного психологічного механізму – страху перед майбутнім. Для багатьох це стало єдиною причиною прийти на «референдум».
Читайте також на PostPravda.Info: Життя під обстрілами. Донбас 2014–2025. Записи очевидця
Хто відповідальний за терор жителів Донбасу?
Міф. Після перемоги Майдану 2014 року нова влада в Києві почала репресії проти жителів Донбасу, що нібито стало приводом до початку боротьби за відокремлення від України.
Передумова міфу. Пропагандистські вкиди в інформаційний простір, які не підтвердилися фактами.
Коментар. З боку прихильників єдності України не зафіксовано жодного випадку ідеологічно мотивованих тортур чи убивств жителів Донбасу, тоді як із боку прихильників Росії таких прикладів можна навести чимало.
Перший акт масового насильства на ідеологічному підґрунті стався 13 березня 2014 року, коли учасники проросійського мітингу напали на маніфестантів за єдність України, покалічили кілька десятків людей і вбили 22-річного Дмитра Чернявського. 24 травня 2014 року бойовики розгромили намет молитовного марафону, а одного з його учасників – пастора донецької євангельської церкви «Асамблея Божа» Сергія Косяка – тимчасово затримали й побили. 4 липня 2014 року проросійське угруповання «Російська православна армія» взяло в полон іншого учасника марафону – греко-католицького священника Тихона Кульбаку. Страждаючи на діабет, отець Тихон без ліків провів у полоні 12 днів, зазнав катувань і дивом вижив. 8 червня 2014 року у Слов’янську проросійські бойовики під командуванням Ігоря Гіркіна викрали, жорстоко катували й розстріляли чотирьох членів п’ятдесятницької церкви «Преображення Господнє»: двох дияконів – Віктора Брадарського й Володимира Величка, а також двох синів пастора – Рувима та Альберта Павенків. 8 серпня 2014 року було викрадено пастора, учасника молитовного марафону Олександра Хомченка, якого протягом чотирьох днів піддавали жорстоким катуванням. Його здоров’я так і не відновилося, і 14 лютого 2018 року він помер. Подібних випадків було багато, однак далеко не всі потрапляли до засобів масової інформації.
Читайте також на PostPravda.Info: Атаки на Україну: «Як ти?». «Якби я пішла до ванної, мене б не поранило склом» [РЕПОРТАЖ]
Міф. Україна вісім років обстрілювала жителів Донбасу.
Передумова міфу. Розповіді жителів Донбасу про те, як їх обстрілювала Україна.
Коментар. Проросійські сили на Донбасі могли вести бойові дії лише за умови повного забезпечення та технічної підтримки з боку Росії, і саме це спричинило тривалі бойові зіткнення. Водночас можна назвати дві причини, чому до початку широкомасштабного вторгнення під час артилерійських перестрілок уздовж лінії фронту нерідко траплялися влучання у житлові квартали, зокрема й від «дружнього вогню». По-перше, під час таких перестрілок обидві сторони активно маневрували, намагаючись уникнути ударів у відповідь, і часто стріляли «на випередження», щоб накрити передбачувані позиції противника. По-друге, використовувалися артилерійські снаряди та ракети РСЗВ із простроченим терміном придатності, що часто спричиняло відхилення від розрахованої траєкторії та непередбачувані влучання. Багато свідчень очевидців ґрунтуються на довільних узагальненнях, коли всі обстріли приписували тій стороні, яку вони не підтримували.
Окрім випадкових руйнувань, мали місце й навмисні провокації з боку проросійських збройних формувань з метою підтримання певного рівня бойової активності, адже від цього залежало їхнє матеріальне забезпечення.
Українська сторона запровадила особливий правовий режим зони проведення «антитерористичної операції» (АТО) та закріпила норми забезпечення й правові гарантії для військовослужбовців. Росія ж не запровадила аналогічного правового режиму: виплати за участь у бойових діях здійснювалися у формі надбавок «за особливі умови військової служби». Отже, для проросійських формувань існував матеріальний стимул підтримувати інтенсивність бойових дій, зокрема шляхом обстрілів мирних жителів, аби спровокувати вогонь у відповідь.
Тактика тотального знищення міст під час штурмів почала застосовуватися російською стороною на Донбасі з 2022 року, після початку широкомасштабного вторгнення. Українська сторона ніколи не застосовувала подібної тактики.
Читайте також на PostPravda.Info: Навчання в Україні під час війни: Вибачте, що не відповідала під час пари. У підвалі важко ловити більш-менш адекватний інтернет
Політичні традиції жителів Донбасу
Міф. Більшість жителів Донбасу завжди голосувала за проросійські партії, що нібито свідчить про бажання бути з Росією, а не з Україною.
Передумова міфу. На парламентських виборах 26 жовтня 2014 року в Донецькій області за партійними списками переміг «Опозиційний блок», який вважався проросійським і набрав 38,9 % голосів. На другому місці був «Блок Петра Порошенка» – 18,2 %, а на третьому – Комуністична партія України – 10,2 %. В одномандатних округах Донецької області дуже часто перемагали колишні члени Партії регіонів, яких вважали проросійськими. На парламентських виборах 21 липня 2019 року за партійними списками перемогла «Опозиційна платформа – За життя», набравши 41,77 %, яка також вважалася проросійською.
Коментар. Ці вибори засвідчили зовсім не проросійські настрої, а прагнення до пошуку компромісу з Росією, щоб не боятися війни й мати змогу спокійно їздити до родичів на окуповану територію. Жителі Донецької області за замовчанням сприймали місцевий політичний дискурс, який їм був зрозумілий, і вже в його межах обирали тих, хто, на їхню думку, займав помірковану позицію. У цьому проявлялася утопічна мрія про відновлення простору без кордонів, як це було в Радянському Союзі. Широкомасштабне вторгнення показало багатьом жителям Донбасу ілюзорність їхньої мрії про «відкритий» спільний простір.
Ідентичність жителів Донбасу та вплив російської ідеології
Міф. Жителі Донбасу хочуть до Росії, бо вважають себе росіянами.
Передумова міфу. Міф створений російською пропагандою на основі довільного узагальнення окремих настроїв.
Коментар. На Донбасі історично переважала місцева ідентичність, відповідно до якої люди ототожнюють себе з рідним селом або громадою, а не з державою. Радянська ідеологія нав’язувала ототожнення зі штучною спільнотою – «радянським народом», від якої нині залишилася лише ностальгія за спільним простором без кордонів, де жили друзі й родичі. Так само як панування комуністичних переконань у радянський період не змінило ідентичності жителів Донбасу, поширення проросійських настроїв теж не могло її змінити й сформувати якусь «російську» ідентичність.
Багато жителів Донбасу й далі зберігають місцеву ідентичність, і з цієї позиції оцінюють, що саме їм може дати Україна або Росія. Під впливом потужної російської пропаганди частина населення підтримує Росію, але після вторгнення таких людей стає дедалі менше. Їхня орієнтація радше ідеологічна, ніж національна: вони однаково не відчувають себе росіянами. Водночас війна на Донбасі прискорила розвиток української громадянської ідентичності, а волонтерство та поява вимушених переселенців сприяють її зміцненню й розвитку зв’язків між регіонами.
Отже, на Донбасі немає поділу за етнічною ознакою – усіх об’єднує місцева ідентичність, на основі якої формується нова українська громадянська спільнота.
Читайте також на PostPravda.Info: Чим ідеологія сучасної Росії відрізняється від радянської?
Міф. Жителів Донбасу утискають через прагнення розмовляти російською мовою.
Передумова міфу. Суто російська пропаганда, яка не має нічого спільного з реальністю.
Коментар. Для більшості жителів Донбасу мова ніколи не була ознакою ідентичності – ані місцевої, ані української. Вони не бачать жодних проблем, пов’язаних із мовним питанням, чудово розуміють українську мову, у повсякденному житті спілкуються російською або суржиком. Хоча не всі можуть писати літературною українською, але це проблема освіти, яка поступово розв’язується: нині молодь Донбасу володіє українською мовою значно краще, ніж старше покоління. З початком повномасштабного вторгнення значущість української мови зростає, і вона дедалі частіше використовується у спілкуванні.
Міф. Жителі Донбасу підтримують Росію всупереч потужній українській пропаганді.
Передумова міфу. Жителі Донбасу більше довіряють російським телеканалам, ніж українським.
Коментар. До початку широкомасштабного вторгнення значна частина жителів Донбасу справді довіряла російським телеканалам – і цьому є кілька пояснень.
По-перше, на відміну від Росії, де політична пропаганда централізована, український медіапростір хаотичний і різноманітний, тому людям, звиклим ще з радянських часів до того, що телебачення транслює єдину точку зору, було складно в ньому орієнтуватися. Російська пропаганда здавалася їм зрозумілішою, адже нагадувала радянську.
По-друге, вплив Росії в українському медіапросторі відчувався навіть після початку війни на Донбасі. До лютого 2021 року низка українських телеканалів перебувала під контролем або впливом наближеного до Путіна політика Віктора Медведчука – серед них «112 Україна», NewsOne та ZIK.
По-третє, російська пропаганда вміло використовувала той факт, що формування національної самосвідомості в різних регіонах України відбувалося нерівномірно. У багатьох жителів Донбасу зберігалася ностальгія за відкритим простором без кордонів, який колись асоціювався з Радянським Союзом, а тепер – із Росією.
Усе це призвело до того, що значна частина населення Донбасу опинилася під впливом російської пропаганди, подібно до того, як раніше вона перебувала під впливом радянської ідеології. Однак ця ідеологічна залежність не змінила їхньої справжньої ідентичності – ні в радянський період, ні тепер, адже природа ідентичності принципово відрізняється від природи ідеології.
Ідеологія вимагає лише зовнішньої згоди з певною позицією, тоді як ідентичність – це форма самосвідомості. Від ідеології можна відмовитися, як від нав’язаної ззовні точки зору – саме це й сталося під час розпаду СРСР, коли багато колишніх комуністів стали демократами. Від ідентичності ж можна відмовитися лише через глибоку трансформацію особистості.
Російські керівники не здатні ані змінити, ані зрозуміти чужу ідентичність. Вони виходять із хибного уявлення, ніби будь-який житель України, який тимчасово потрапив під вплив їхньої ідеології, автоматично стає «росіянином», і це нібито дає їм право на окупацію території, де він живе. Однак, попри те що багато донеччан справді зазнавали впливу російської ідеології, більшість із них були рішуче проти включення Донбасу до складу Росії й обурені розмовами про «обмін територіями» задля припинення вогню.
Читайте також на PostPravda.Info: Сироп і попіл
