Коли Олександр Габишев у 2019 році вирушив пішки з Якутська до Москви, про нього почали писати світові медіа. І це не дивно: він заявив, що йде виганяти демона з Кремля. Щоправда, він ніколи відкрито не сказав, що йдеться саме про Путіна, однак мета походу здавалася цілком очевидною. Якутський шаман Олександр Габишев зібрав навколо себе групу прихильників і встиг пройти майже чотири тисячі кілометрів, перш ніж його затримали російські спецслужби. У вересні 2019 року його вперше направили на примусове психіатричне обстеження, після чого справа поступово стихла. Якутський шаман перестав бути темою суспільної уваги.
Олександр Габишев – відомий шаман, про якого світ швидко забув
Медіа ще певний час писали про Габишева, коли в наступні роки він виходив на волю та намагався відновити свій похід. У 2021 році його звинуватили у «публічних закликах до екстремізму» та «застосуванні насильства щодо представника влади». Того ж року суд призначив йому чергову примусову психіатричну госпіталізацію – цього разу безстрокову. Олексій Прянішников, захисник якутського шамана, назвав це рішення політичним довічним вироком. І справді – від моменту ув’язнення минуло вже п’ять років, а доля Габишева стала застереженням для кожного, хто замислюється хоча б про найменший спротив Кремлю: «Не висовуйся, інакше зникнеш назавжди. Нам навіть не потрібно засуджувати тебе за кримінальним кодексом. Достатньо накачати тебе галоперидолом. Ти вже ніколи не вийдеш, ніхто за тобою не сумуватиме, ти станеш просто божевільним».
Світові медіа час від часу згадують про Габишева, коли, попри апеляції, чергові суди залишають у силі рішення про примусове лікування в закритому закладі й відмовляються переводити його до менш репресивних установ. Його адвокат Олексій Прянішников не приховує песимізму: Олександр Габишев фактично вже не має шансів вийти на свободу інакше, ніж унаслідок обміну ув’язненими. Формально ж він не є в’язнем. Ситуація видається безвихідною.
Так сталося тому, що Габишев став першою жертвою повернення до Росії каральної психіатрії, відомої ще з часів Радянського Союзу. Однак, на відміну від радянської практики, якутського шамана визнали неосудним і ув’язнили на підставі висновків слідчих, а не психіатрів.
– Треба визнати, що це справді зухвала новація порівняно з радянськими репресіями, – іронізує адвокат Прянішников і додає, що Кремль злякався шамана Габишева більше, ніж традиційних політичних опонентів. – Тут ішлося не просто про протест. Габишев зробив дещо більше.
– Росія ще з 2012 року, після репресій, що настали після демонстрації на Болотній площі, досить успішно справляються з несанкціонованими протестами. Олександр Габишев небезпечний з іншої причини: він сказав, що проводитиме в Кремлі обряди. На жаль, мені хотілося б, щоб це було не так, але саме в цьому й полягала проблема. І це дуже погана новина, адже ці люди мають колосальну владу, володіють ядерною зброєю, а водночас керуються ірраціональними страхами, – говорить у розмові з PostPravda.Info Олексій Прянішников, адвокат шамана.
Він також розкриває подробиці спеціальної операції московських спецслужб, метою якої було оголосити Габишева божевільним.
– Саме такі засоби спецслужби застосовують під час найсерйозніших операцій. До затримання мого підзахисного залучили п’ятдесят п’ять осіб, – розповідає Олексій Прянішников Єнджею Моравецькому та зізнається, що 24 лютого 2022 року, коли Олександр Габишев дізнався про вторгнення Росії в Україну, він розплакався.
– А знаєте, що найгірше? Зверніть увагу: вони навіть не намагалися мене зупинити, коли я говорив, що Олександра Габишева накачують галоперидолом. Знаєте чому? Бо їм це вигідно, коли я розповідаю про всі ці репресії. Завдяки цьому люди в Росії бояться ще більше. До них доходить, що за будь-який протест можна опинитися в психіатричній лікарні. А кому потрібні такі проблеми? – каже Олексій Прянішников.
Уже після нашої розмови, у травні 2026 року, Міністерство внутрішніх справ Російської Федерації оголосило Олексія Прянішникова в розшук.
Адвокат Олексій Прянішников:
– Отже, почнімо з останньої декади вересня 2019 року. Його затримав якийсь спецпідрозділ, і досі невідомо який саме, – вони не мали жодних розпізнавальних знаків. Вони чекали на маршруті його походу на Москву. Олександр Габишев уже встиг пройти пішки чотири тисячі кілометрів. Вони привезли із собою вантажівку, спеціально підготовлену для конфіскації візка, який він тягнув за собою. Цей реквізит був для них надзвичайно важливим: вони так зациклилися на тому візку, що навіть забули забрати з його намету паспорт. І ця халатність згодом обернулася проти них, бо без документів важко здійснювати службові процедури, тож їм довелося повертатися по посвідчення особи.
Тоді я працював у межах ще чинного проєкту Михайла Ходорковського „Правозахист Відкритої Росії“. Друзі шамана Габишева звернулися до нас після того, як намагалися зв’язатися з іншими організаціями, але ніхто, окрім нас, не наважився йому допомогти. Ситуація видавалася серйозною: Габишев просто зник – спецпідрозділ вивіз його в невідомому напрямку. За кілька годин нам вдалося знайти його в Якутську. Слідчий ФСБ уже встиг налякати його карцером і переконати підписати згоду на психіатричне лікування. Наші адвокати, які першими прибули до Якутська, в останню мить буквально схопили Габишева за руку і порадили йому все-таки відмовитися від цього лікування. Це був справді останній момент: його вже переодягнули, змінили взуття, і минуло б буквально п’ять хвилин – і він би зник. Але тоді нам усе ж вдалося: його відпустили, і він залишався на волі до травня 2020 року.
Я прибув до Якутська 23 вересня 2019 року. Відразу взявся за його захист і відтоді захищаю його вже п’ять років. Спочатку майже нічого не відбувалося. Адже головним завданням спецслужб було зупинити похід на Москву. Йшлося про те, щоб прикувати його до місця. І треба визнати, що їм це вдалося. А раз так, то й дії слідчих завмерли. Проте за час цього короткого затримання вони встигли провести йому психіатричну експертизу, зміст якої потім багаторазово повторювався. В експертизі було записано: «Виробляв і поширював маячні реформаторські ідеї». Розумієте? Підставою для встановлення психічного захворювання стала громадська активність. В експертизі пояснювалося, про які саме «маячні» ідеї йдеться: «говорив про необхідність створення народних рад». Насправді він просто виступав за демократизацію інституцій – від рівня місцевого самоврядування до центральної влади. «Маячними» також визнали його висловлювання про необхідність зміни влади та проведення чесних виборів. Усе це було кваліфіковано як прояви реформаторського божевілля.
Цей діагноз став для нього попередженням: нікуди не вирушай, більше нікуди не йди, будь собі шаманом, але сиди тихо.
Олександр Габишев вирушає на Москву вдруге
Однак у грудні 2019 року Олександр Габишев знову вирушив у дорогу. Як йому це вдалося? Я й досі не знаю. Адже я бачив, що за ним цілодобово стежать. Він жив на околиці міста, там дерев’яні будинки з широкими подвір’ями, порожні вулиці, усе видно як на долоні. Я сам бачив їхні машини спостереження, а це означає, що й вони бачили нас. До того ж вони розвісили в лісі на соснах якісь камери… І все ж шаманові Габишеву вдалося вислизнути, і він знову почав свій похід.
Щойно вони про це дізналися, одразу виявилося, що Олександр Габишев має негайно з’явитися до прокуратури для проведення термінових слідчих дій у справі про екстремізм, хоча насправді прокуратура жодних дій не здійснювала, а формальної заборони залишати місце проживання він не мав. Його знову наздогнали в дорозі й затримали. Але – і це дуже цікаво – прокуратура відмовилася порушувати кримінальну справу щодо застосування насильства до працівників поліції. Це пояснили тим, що поліцейські були без форми й не пред’явили службових посвідчень. Дивно, адже такі дрібниці зазвичай російським слідчим не заважають. Але пам’ятаймо, що це був 2019 рік. Тоді ми з ностальгією згадували, що у 2015 році в Росії було не так погано, а тепер зі сльозою на оці згадуємо вже 2019-й. Та зрештою це не так важливо…
У будь-якому разі Габишев уже тоді був дуже відомим. До нього вишикувалися черги, його постійно намагалися побачити журналісти – як російські, так і міжнародні. Я погоджував із ним, на які зустрічі варто погоджуватися, а кому відмовляти. Ми допустили журналістів із The New York Times, The Guardian, представників японських медіа… Але, наприклад, коли до Якутська приїхав Олексій Пивоваров із проєкту «Редакція», Олександр Габишев лише подивився на нього й сказав: «Це нечесна людина», – після чого завершив зустріч ще до того, як вона встигла розпочатися. Тож із цими інтерв’ю все бувало по-різному.
Так чи інакше, коли його вже затримали, а потім знову відпустили, до нього й далі приїздили як журналісти, так і паломники. А в травні 2020 року спецслужби злякалися, що раз до нього вишикувалася така черга послідовників, то він незабаром знову може вирушити в похід, тому увірвалися до його будинку під приводом необхідності провести тест на COVID-19. До нього прибула ціла процесія: співробітники у формі, численні лікарі, гурт медичного персоналу. Йому наказали негайно вставати; він навіть не встиг одягнутися – його забрали в одному черевику. І справді повезли до лікарні, тільки психіатричної. Поліція доправила його до приймального відділення й далі не захотіла мати з усією цією історією нічого спільного. Лікарі поговорили з ним і запитали: «Хочеш лікуватися?». Він відповів: «Ні, не хочу». Тоді його відпустили й записали: «Підстав для лікування немає». Цей документ у мене зберігається й досі.
Зробимо з тебе божевільного: так діють спецслужби
Олександр Габишев вийшов із лікарні в тому самому одному черевику (те, що черевик був лише один, лікарі також зафіксували) й пішки вирушив додому. Але щойно він пішов дорогою, якісь співробітники у формі знову його схопили й доставили до лікарні. Цього разу вони не пішли до приймального відділення, не запитували думки лікарів, а відразу доправили його до відділення й там замкнули. Його знову залякали карцером і умовами в ізоляторі, підсунули згоду на лікування. Цього разу він її підписав.
Щойно ми про це дізналися, то встановили контакт із Незалежною психіатричною асоціацією Росії. Очільник організації Юрій Савенко та Любов Виноградова прилетіли до Якутська й протягом тижня обстежували Габишева. Вони підтвердили, що жодних підстав для його госпіталізації немає. Офіційно їхній висновок, звісно, проігнорували, але завдяки цим діям і тиску журналістів через місяць Габишев вийшов із клініки. Йому наказали щомісяця проходити психіатричне обстеження. Він справді так і робив: щомісяця лікар констатував, що підстав для лікування немає, і життя тривало далі. На жаль, у грудні 2020 року в шамані Габишеві щось зламалося, і він сказав: «Який сенс у всіх цих обстеженнях? Навіщо одні й ті самі запитання кожні 30 днів? Я більше туди не ходитиму».
Він не лише збунтувався проти відвідувань клініки, а й знову почав бурмотіти про похід до Кремля. Щойно ця інформація дійшла до спецслужб, вони втратили самовладання й 27 січня 2021 року перейшли до дій.
Це був чітко розписаний план – цей документ у мене є. Сценарій передбачав, що до нього прийде лікар, а Олександр Габишев не впустить його до будинку. Тоді лікар викличе поліцію, а Габишев не впустить і поліцейських. Поліція викличе спецпідрозділ Росгвардії, а росгвардійці штурмуватимуть хату Габишева. Приводом нібито мало стати рішення суду про примусову госпіталізацію, однак це рішення було вигадане – суд його ніколи не ухвалював. Усе це було зроблено настільки незграбно, що згодом у професійному середовищі викликало подив і насмішки. Якби хоч один із суддів зберіг бодай залишки незалежності, то варто було б дійти висновку, що до психіатричної клініки треба помістити не шамана, а поліцейських і співробітників спецслужб, причетних до справи Габишева, адже спосіб їхніх дій був справді божевільним.
Наведу приклад: 27 січня першими на подвір’я Олександра проникли бійці спецпідрозділу Росгвардії. Щоправда, у сценарії все було розписано інакше, але вийшло так, як вийшло. Росгвардійці не зайшли через хвіртку, хоча вона не була замкнена. Очевидно, у них були інші звички, бо замість цього вони зруйнували паркан, увалилися на подвір’я разом із цим парканом, а потім підійшли до хвіртки й відчинили її зсередини, щоб впустити лікарку. При цьому вони виявилися настільки недолугими, що всі ці дії зафільмували й долучили запис до матеріалів справи.
Штурмом керували люди в масках, але на відео неможливо зрозуміти, хто є хто. Відомо, однак, що всім командував генерал-лейтенант Олег Лебідь – справжній службіст і водночас заступник начальника поліції громадської безпеки Міністерства внутрішніх справ Якутії. Перед камерою він ніс таку нісенітницю, що співробітники ФСБ неодноразово намагалися відтягнути його від камери за рукави, аби його більше не було чути.
Цікаво, що коли омонівці та росгвардійці згодом свідчили в суді, вони повторювали версію, викладену в заздалегідь підготовленому сценарії: мовляв, спочатку приїхала лікарка, потім вона викликала поліцію, і лише після цього прибули вони. Проблема в тому, що відеозапис чітко показує: така послідовність не відповідає дійсності. На записі також видно, як генерал Лебідь, вбраний у каракулеву шапку, інструктує привезену лікарку, наказуючи їй стукати у двері, хоча територія вже була оточена. Ба більше, весь район був ізольований і відключений від мережі мобільного зв’язку.
Читайте також: «Тюлені» й Болгарія, або російська дезінформація. Як виник міф про «українських туристів» [РОЗСЛІДУВАННЯ]
Я розповідав про це знайомому журналістові, який є видатним фахівцем із контртерористичних операцій на Північному Кавказі. Він сказав мені, що такі заходи спецслужби застосовують під час найсерйозніших операцій в Інгушетії. У Якутії ж таке раніше було важко навіть уявити. До затримання шамана Габишева залучили 55 осіб. Уявіть собі, як натовп омонівців намагається вміститися в хатині шамана, де я сам майже торкався головою стелі. Уявіть, як вони вибивають двері цього крихітного будинку, вриваються до кімнати, де Олександр чекає на них зі своїм ритуальним батасом – мечем, який вони самі згодом не визнали холодною зброєю, бо це був лише сувенірний атрибут.
Командир штурму, своєю чергою, тримав у руках пістолет АПС, а не якийсь там «Макаров». АПС – це вже автоматична зброя, і він почав стріляти з неї в стелю, хоча ніхто попередньо не перевірив конструкцію маленького шаманського будинку, ніхто не знав, чи не обвалиться все це на них за мить або чи немає десь несучої балки, від якої куля могла б рикошетом відскочити. Навіщо взагалі стріляли – невідомо.
Олександр Габишев: суспільний ворог
Пізніше Габишева звинуватили у застосуванні насильства щодо правоохоронців. Нібито він поранив одного з омонівців, який під час судового засідання впав у справжню істерику, щойно побачив, що я тримаю телефон. Він кричав, що я його фотографую, і так довго розпачливо обурювався, що зрештою я показав галерею знімків, аби довести: його немає на жодному з них. Той омонівець, буцімто, був поранений у ногу сувенірним мечем. Доказом цього поранення мали стати розрізані штани та кров.
Проблема полягала в тому, що все відбувалося взимку, за температури мінус 50 градусів. У Якутії за таких умов носять дуже теплий одяг. Отже, верхній шар штанів справді був розрізаний. Але утеплювальний шар залишився неушкодженим. А що ж до крові? Перша експертиза показала, що це й справді людська кров. Однак результати ДНК-експертизи, яку, до речі, замовила сама прокуратура, засвідчили: кров належить не «потерпілому» омонівцю, а Олександрові Габишеву, якому під час штурму розбили голову. Проте суддю ці нюанси анітрохи не збентежили.
Хроніку цього безумства можна було б продовжувати ще довго, адже одна нісенітниця там породжувала іншу. Із цього, напевно, вийшов би окремий розділ книжки. Для Олександра ж важливішим за всі ці подробиці стало те, що в липні 2021 року суд визнав його неосудним і помістив до спеціалізованої психіатричної лікарні з посиленим наглядом. Це найстрашніший варіант – до таких закладів направляють серійних убивць і ґвалтівників.
У жовтні 2021 року Олександра перевели до Новосибірська. Там панує майже тюремний режим, дотримання якого забезпечує персонал, цілком відповідний характеру установи. І все ж – уявіть собі – вже у січні 2022 року психіатри з Новосибірська дійшли висновку, що Олександр Габишев перебуває у стабільному психічному стані, не виявляє агресії ані до себе, ані до інших, не потребує постійного нагляду та дотримується всіх внутрішніх правил. У зв’язку з цим вони рекомендували перевести його до звичайної спеціалізованої лікарні, тобто до закладу нижчого рівня. Це був справді дивовижний висновок, адже в таких установах подібних рекомендацій не дають через два місяці після госпіталізації. Мінімальний термін перебування там зазвичай становить два з половиною – три роки. А тут – така несподіванка.
Однак для того, щоб переведення Олександра справді відбулося, необхідне було рішення суду. Пам’ятаю, як я їхав автомобілем до Новосибірська на судове засідання. Це було 24 лютого 2022 року. По радіо я почув, як Путін оголосив про повномасштабне вторгнення в Україну.
За кілька годин я прибув на побачення з Олександром. Коли я розповів йому, що відбувається в Україні, він ледь не розплакався. Втім, він не був здивований, бо від самого початку нашого знайомства повторював мені, що якщо нічого не зміниться, то все закінчиться повномасштабною війною. Не хочу тут говорити більше, але ви й самі розумієте… Я, до речі, атеїст, тож не йдеться про якісь надприродні здібності. Проте я точно знаю одне: Олександр умів мислити. І хоча події 24 лютого не передбачив майже ніхто, Олександр Габишев неодноразово говорив мені про таку можливість. У мене є матеріальні докази – він записав на цю тему не одне відео.
Наступного дня суд у Новосибірську ухвалив рішення про переведення Олександра до м’якшого режиму лікування в лікарні в Уссурійську, у Приморському краї. Я поїхав туди через два тижні, щоб познайомитися з лікарями та всім персоналом. Мені одразу сказали: «Висновки ми писатимемо в червні. Відразу попереджаємо: ми клопотатимемо про його переведення до лікарні іншого типу – ще м’якшого режиму, до тієї, що в Якутську, де він перебував на початку».
Зверніть увагу: вони знали, що це політична справа. Водночас ніхто не тримав їх на короткому повідку. Розумієте, як би вам це пояснити… Вам довелося б зрозуміти, що таке Далекий Схід. Якби ви опинилися у Владивостоці, то побачили б, що там майже не відчувається Росія. Усі ці корейські заклади, японські та китайські вивіски… Не кажучи вже про те, що літак до Москви звідти летить дев’ять годин, а сама Москва не надто й має потребу туди літати.
Тож мешканці Далекого Сходу пов’язані з державою фактично лише через репресії. Ну гаразд, іноді нам ще збудують якийсь міст, відкриють якийсь нікому не потрібний університет, поплескають у долоні й одразу поїдуть. Останнім часом Владивосток використовують також як майданчик для політичних зустрічей: оскільки й Путін, і Кім Чен Ин бояться літати, вони можуть сісти у свої поїзди й зустрітися десь посередині дороги. Поговорять, попозують для фотографів і роз’їдуться, а потім усе знову повертається до звичного стану.
Саме через відчуття віддаленості від Москви лікарі, які розуміли, що Олександр Габишев є політичним в’язнем, не боялися клопотати про пом’якшення умов його утримання. Та й зрештою – чого їм було боятися? Напевно, вони думали: «А що ви нам, власне, зробите? Далі нас уже все одно нікуди не зашлете». Звісно, я не говорю про завідувачів відділень, на яких автоматично створюється досьє у ФСБ (а в тому досьє – докази розкрадання ліків, фінансових зловживань, махінацій із ремонтами тощо), а про пересічних лікарів.
Інша річ, що сприятливий для Габишева висновок зрештою йому зовсім не допоміг. Прихильну до нього лікарську комісію негайно розпустили й створили нову, яка винесла вже «потрібний» висновок: «Габишева треба іще трохи підлікувати у нас».
Потім знову була низка висновків, у яких лікарі неодноразово клопотали про переведення Олександра до загальної лікарні, але всі ці клопотання суд відхиляв. На кожному засіданні лікарі повторювали, що самі умови утримання в лікарні погіршують його психічний стан, але відразу підводився прокурор і казав: «А я вважаю, що він у вас лікувався явно недостатньо. Просто продовжуйте лікування – і все буде як треба». Після цього суддя повторювала за прокурором, що «Олександр Габишев лікувався недостатньо», а думка самих лікарів переставала мати будь-яке значення. Дивна річ, адже, наскільки мені відомо, медичні дипломи мають усе-таки лікарі, а не пані суддя чи пан прокурор.
Це справді вкрай дивна ситуація, адже нині в Росії багато говорять про проблему каральної психіатрії, яка повернулася до нас із мороку СРСР. Але у випадку Габишева психічну хворобу політичному в’язневі діагностували навіть не психіатри, а слідчі. Треба визнати, що порівняно з радянськими репресіями це вже справді зухвале нововведення.
Я їжджу до Олександра й бачу, як змінюється Далекий Схід після 24 лютого 2022 року. Бачу, як занепав Уссурійськ. На очах зникає звичайна комерційна реклама, а її місце займає військова агітація, що закликає вступати до армії. Один за одним закриваються магазини, зате масово відкриваються нові заклади – фактично справжні палаци з граніту та мармуру. Йдеться, звісно, про похоронні бюро, які переживають просто-таки золотий час.
Непогано почуваються й таксисти, які надають спеціальні послуги тим, хто повертається з війни: вони чекають на них в аеропортах і на вокзалах. Солдати сходять із літаків п’яні й приголомшені; вони ніколи раніше не тримали в руках стільки грошей, скільки отримують за участь у «спеціальній військовій операції». Один таксист, узбек, хвалився мені, що ніколи раніше не заробляв стільки, як на тих, хто повертається з України. Ось, приміром, виходить такий пасажир в аеропорту Владивостока й наказує відвезти його до Хабаровська. А це шістсот кілометрів. Здавалося б, він міг би зупинитися в п’ятизірковому готелі й дочекатися завтрашнього рейсу – це було б і зручніше, і дешевше. Але ні: він хоче їхати НЕГАЙНО, витягає пачку рублів – суму, еквівалентну двом тисячам євро, – і белькоче: «Вези мене зараз же». Ну то узбек і повіз його.
Повертаючись до Олександра: ми й далі боремося за його переведення до загальної психіатричної лікарні. Без цього нічого не вийде, адже саме повернення до звичайного стаціонару дає шанс колись вийти на волю. Однак ця, теоретично найлегша, лікарня водночас є й найгіршою. Йдеться про заклад у Якутську, з якого все й почалося. Саме там його накачували галоперидолом – застарілим препаратом, від якого він почав непритомніти. Ліки змінили лише після того, як він утратив свідомість на очах у судді.
Олександр Габишев у психіатричній лікарні – це знак повернення СРСР
Тепер з Олександром знову можна нормально розмовляти: він не загальмований, не втратив почуття гумору. Натомість попередні зустрічі з ним у Якутську були справжнім кошмаром: я начебто знав, що переді мною сидить Олександр, бачив знайоме тіло, але всередині ніби нікого не було – наче я взагалі не розмовляв із ним. Тепер усе вже добре або, принаймні, більш-менш добре. Ми знову маємо контакт.
І подумати тільки, що в Москві його так злякалися… Зверніть увагу: Олександр Габишев навіть не говорив, що йде проти Путіна. Він лише оголосив, що «йде виганяти демона з Кремля». Це дещо нагадує історію чоловіка, якого п’ять років тому заарештували за допис про те, що варто було б зробити щеплення «Супутником V» «нашому Кощієві». Він не сказав, що має на увазі Путіна, але експерти дійшли висновку, що саме його він і мав на увазі, і тепер його судять за заклики до тероризму.
Так само сталося і з Габишевим, тільки його злякалися ще більше. І річ навіть не в його послідовниках чи прихильниках, адже російська влада з 2012 року, після репресій, що настали після демонстрації на Болотній площі, досить успішно справляються з несанкціонованими протестами. Олександр Габишев небезпечний з іншої причини: він сказав, що проводитиме в Кремлі обряди. На жаль, мені хотілося б, щоб це було не так, але саме в цьому й полягала проблема. І це дуже погана новина, адже ці люди мають колосальну владу, володіють ядерною зброєю, а водночас керуються ірраціональними страхами.
Я переконаний, що повернення Радянського Союзу почалося саме з ув’язнення Олександра Габишева. Я, звісно, маю на увазі суто радянський тип репресій – каральну психіатрію. Він став першим. Раніше в Росії до психіатричних лікарень поміщали якогось незручного родича або людину, яка володіла привабливими активами і яку було вигідно визнати недієздатною, щоб заволодіти її майном. Але це були кримінальні практики, тоді як після справи Габишева психіатрія перетворилася на дуже ефективну складову системи політичних репресій.
Другим після Габишева став Ігор Горланов, хлопець із Новокузнецька, якого ми також захищали. Горланов – сирота, і він безуспішно домагався надання йому житла в Новокузнецьку. Він поставив намет біля будівлі мерії. Усім він набрид, усі його проклинали: і регіональна влада, і поліція, і місцеве управління ФСБ також його ненавиділи. Зрештою він поїхав до Москви відстоювати свої права. У центрі столиці його затримали поліцейські, почали допитувати й написали, що він є опозиціонером, і більше того – що й у своєму Новокузнецьку він брав участь у якихось опозиційних акціях і що після цих акцій йому ставало дедалі гірше, а коли він дістався Москви, то й зовсім занедужав, мовляв, його стан украй тяжкий, він просто остаточно збожеволів.
Інакше кажучи, опозиційність визнали відхиленням від норми, й тепер Горланов перебуває через це в психіатричному відділенні. На певний час мені навіть вдалося домогтися його звільнення. Він мав шанс виїхати з країни, але й далі жив ілюзією, що зможе вижити в Росії, що боротиметься за якусь справедливість… Тож невдовзі його знову помістили до психіатричного відділення.
Це були перші два випадки. Після Габишева та Горланова посипалися нові. Механізм уже запущено, і не минає й місяця, щоб не почути про якусь активістку чи активіста, обвинувачених через допис в інтернеті, який визнали «фейком про армію» або «виправданням тероризму». За рішенням суду цих людей не лише відправляють до колонії чи в’язниці, а й скеровують на примусове лікування. Так значно зручніше. Вони навчилися цього на прикладі Олександра й тепер користуються цим досвідом.
Чому це зручніше? Тому що в Росії, так само як і за часів Радянського Союзу, психічна хвороба стигматизує людину, підриває її довіру в очах суспільства: твої слова, твої ідеї, твої прогнози перестають мати значення. «Та киньте, не слухайте його – він же божевільний, звичайний псих». Таких вироків уже десятки. А якщо десь нагорі ухвалюють рішення зробити з когось божевільного, то жоден суддя цьому не заперечить, адже й на суддів у ФСБ є досьє – це давно не таємниця. Достатньо подивитися на статистику Верховного суду та перевірити частку виправдувальних вироків. Вона упала нижче одного відсотка. То про що тут іще можна сперечатися?
А знаєте, що найгірше? Зверніть увагу: вони навіть не намагалися мене зупинити, коли я говорив, що Олександра Габишева напихають галоперидолом. Знаєте чому? Тому що для них зручно, коли я розповідаю про всі ці репресії. Завдяки цьому люди в Росії бояться ще більше. Вони усвідомлюють, що за участь у будь-якому протесті можуть опинитися в психіатричній лікарні. І кому потрібні такі проблеми?
Перспектив немає. Режим Путіна бере гору
Олексій Прянішников замовкає. Я теж мовчу, бо що тут, власне, можна сказати? Ми сидимо в кав’ярні з адвокатом шамана та його собакою Бакстом і розмовляємо вже котру годину. Навколо стоїть гомін, місцева мова змішується з англійською та російською, десь гуде кавовий автомат, ледь чутно звучить ненав’язливий джаз, який ідеально пасує до корисного печива й капучино. Собака явно нудьгує й починає тихенько гризти зарядний кабель від айфона, що належить вусатому чоловікові за сусіднім столиком. Нарешті я звертаюся до Прянішникова:
– Скажи… Ти віриш, що є шанс, що Олександр Габишев колись вийде на волю?
– Я не відповім на це запитання, – одразу каже адвокат, відтягуючи собаку від білого кабелю мережевого зарядного пристрою. – Вони завжди можуть заявити, що стан Олександра погіршився і його знову потрібно «підлікувати». У в’язниці ти маєш визначений термін покарання: можеш викреслювати дні, тижні, роки. А в психіатричній лікарні існує лише безчасся. Час там відмірюють тільки чергові піврічні висновки. Крім того, ти живеш у якійсь трясовині. Нещодавно я намагався домовитися з Науково-дослідним інститутом імені Сербського. Просив провести незалежну експертизу, казав, що все оплачу. Спочатку вони погодилися: «Приходьте до нас, ми випишемо рахунок, ви оплатите, і ми беремося до роботи». Я приходжу, а вони кажуть: «Ні, не зовсім так ми домовлялися. Насправді все трохи складніше. Зателефонуйте завтра». Наступного дня я телефоную на мобільний номер лікарки, з якою розмовляв. Але відповідає не вона, а хтось інший. Розмова якась дивна, нічого з неї не зрозуміло. Тоді я знову їду до інституту, заходжу до фінансового відділу й питаю: «То в чому, власне, справа?» Мені нічого не відповіли. Кудись пішли, потім повернулися і нарешті сказали: «Знаєте що… Нічого не вийде. Ми просто не можемо займатися цією справою». І так відбувається постійно. Тому я вже не бачу жодного горизонту, не бачу жодної реальної перспективи.
Олександр має лише два шанси. Перший: Путін із якоїсь причини втратить владу. Другий: Олександра Габишева обміняють на російських агентів. Саме тому я намагаюся говорити про його долю всюди, де тільки можливо, щоб світ про нього знав. Я зустрічаюся з дипломатами, ходжу до міністерств закордонних справ країн ЄС і держав поза Євросоюзом, розмовляю також із Києвом. Завдяки цьому він уже є у списках в’язнів для обміну, які складає українська сторона… І знаєте, коли відбувся той гучний обмін у серпні 2024 року, на який Путін погодився, бо йому так сильно хотілося витягти з німецької в’язниці засудженого за вбивство полковника ФСБ Вадима Красікова, то за десять днів до цієї події мені зателефонували й запитали, чи погодився б Габишев жити за межами Росії. Я відразу спробував отримати підтвердження від Олександра, але йому не можна телефонувати щодня. Коли мені зрештою вдалося з ним зв’язатися, він одразу відповів, що так, він готовий виїхати. Я передзвонив куди слід, але мені сказали, що переговори вже завершилися. Зрештою, навіть якби це сталося раніше, нічого б не вийшло, тому що список в’язнів для обміну суттєво скоротили. Я підозрюю, що цей список не стільки скоротили, скільки просто замінили прізвище Габишева на інше, бо Олександр просто не вписувався в потрібний образ: він же не типовий опозиціонер, не журналіст і не політичний активіст.
Усе це тим болючіше, що Олександр Габишев глибоко вірить, що вийде на волю. Він уже просто чекає цього. Говорить про це під час кожної нашої зустрічі. «Це мій хрест, я мушу його нести, мушу витримати, бо знаю, що буду вільним». Лише завдяки цій вірі він іще не поринув у божевілля. Але правда полягає в тому, що Олександр фактично отримав довічне ув’язнення…
– Ти кажеш, що єдиним шансом для нього є міжнародний обмін ув’язненими або відхід Путіна. Ти віриш, що друге можливе?
– Ну, певна тінь надії завжди залишається… – відповідає Прянішников, відтягуючи під столом собаку від чергової зарядки. – Хіба що Путін безсмертний, – одразу додає він.
– Хіба що він Кощій, – кажу я, затуляючи Бакстові рукою доступ до розетки.
– Не забувай, що зрештою навіть Кощія вдалося перемогти. Просто в казках час плине швидше. Уяви собі, що може статися з Олександром, якщо йому доведеться чекати на happy end ще десять чи двадцять років.
– Ти й досі їздиш до Росії, щоб його відвідувати?
– Ні, тепер лише телефоную. Я перестав їздити туди рік тому.
– Боїшся?
– Якщо я перестав їздити, то, очевидно, боюся. Та й узагалі туди вже немає сенсу в’їжджати.
Вже після нашої розмови, у травні 2026 року, Міністерство внутрішніх справ Росії оголосило Олексія Прянішникова в розшук.
