Олександр Лукашенко, який уже майже 32 роки керує Білоруссю за допомогою державного терору, сьогодні й сам опинився в пастці сил, над якими не має контролю. Дедалі більша економічна й військова залежність від Москви, а також екзистенційна загроза з боку власного суспільства призводять до того, що його політичне виживання залежить від чинників, на які він не здатен вплинути.
Лукашенко – вічний майстер балансування
Співпраця з Росією дала його режимові змогу вижити, але водночас наразила його на ризик помсти з боку Заходу. Російська підтримка має свою ціну. Загроза європейських санкцій призвела до ізоляції Білорусі та ще більше посилила залежність Мінська від Москви. Навіть Азійський банк інфраструктурних інвестицій, штаб-квартира якого розташована в Пекіні, у березні 2022 року – через місяць після російського вторгнення в Україну – призупинив будь-яку діяльність і фінансування проєктів, пов’язаних із Білоруссю та Росією.
Колишня політика балансування між Москвою та Заходом остаточно зазнала краху. Через дедалі більшу залежність від Кремля та втягнення у війну, розв’язану Путіним, Захід більше не розглядає Лукашенка як корисного посередника у відносинах із російським лідером. Його становище васала спонукало Емманюеля Макрона виступити із застереженням після останніх спільних військових навчань Росії та Білорусі. Наслідками можуть стати подальша дипломатична ізоляція, нові економічні санкції, а також навіть можливі військові заходи у відповідь.
До дій, що спровокували реакцію Макрона, належали спільні російсько-білоруські навчання щодо застосування тактичної ядерної зброї, а також надання Росії доступу до білоруських телекомунікаційних веж для підвищення ефективності ударів безпілотників Shahed по Україні. Водночас Москва активізує зусилля, щоб розширити участь Білорусі в гібридній війні, яку вона веде проти Європи.
Росія встановлює контроль над Білоруссю
Від початку так званої «спеціальної військової операції» Росія систематично перебирає контроль над білоруською оборонною промисловістю. Білорусь уже слугує російським навчальним і логістичним тилом для можливих наступальних операцій, зокрема як плацдарм, що дає змогу відкрити ще один фронт із півночі.
За наявними повідомленнями, понад 80 % білоруських підприємств оборонного сектору повністю залучено до виконання російських державних оборонних замовлень і програм озброєння. За даними української розвідки, промислові підприємства були пристосовані до обходу західних санкцій. Технології, на які поширюються обмеження, потрапляють до Росії через білоруські підприємства, де ремонтують і модернізують пошкоджену російську бронетехніку, літаки та автоматизовані системи управління.
Водночас Лукашенко наполегливо уникає відправлення білоруських військ для участі в наземній кампанії проти України. І він, і Москва усвідомлюють, що втягнення Білорусі у війну як повноправного учасника могло б викликати суспільний спротив і поставити під загрозу стабільність режиму. Тому рішення зберегти Білорусь як безпечний тил, а не як ненадійного союзника на фронті, радше свідчить про побоювання Мінська й Москви щодо перебігу війни, ніж про їхню силу чи впевненість у собі.
Лукашенко й армія, якої немає
Після сфальсифікованих президентських виборів 2020 року, які забезпечили Лукашенкові сьомий президентський термін, близько п’яти тисяч білорусів втекли до України. Багато з них сформували бойові підрозділи у складі українського війська. Одним із найвідоміших є полк імені Кастуся Калиновського, який має значне озброєння, а також власну систему рекрутингу й підготовки особового складу. Крім того, Білорусь не має ні історичних, ні політичних підстав для війни з Україною. Тож можна припустити, що, опинившись перед таким вибором, чимало білорусів радше дезертирували б, ніж стали гарматним м’ясом у виснажливій війні Росії.
Мінськ має майже 46 тисяч працівників правоохоронних органів, причому до цієї кількості входять також працівники пенітенціарної системи, адміністративний персонал і цивільні службовці. Лише приблизно півтори тисячі з них служать в ОМОНі – елітних підрозділах, призначених для придушення масових заворушень. Це означає, що в разі заколоту майже 50-тисячної армії або масового народного повстання Лукашенкові знадобилася б безпосередня підтримка Москви, щоб утриматися при владі. Водночас існують серйозні сумніви, чи змогла б Росія зосередити достатні резерви, аби одночасно підтримувати білоруські війська у війні проти України та відправити додаткові сили для придушення внутрішніх заворушень у Білорусі.
Якби режим Лукашенка зіткнувся зі збройним повстанням, відкриття ще одного фронту вже на території самої Білорусі стало б катастрофою. Така перспектива виникає саме тоді, коли російська воєнна кампанія вже потерпає від гострої нестачі техніки й особового складу. Російські посадовці, відповідальні за фінансову політику, а також парламентарі попереджають, що війна стала для держави економічно непосильним тягарем. Будь-яке порушення крихкої рівноваги, яку намагається зберегти Лукашенко, може мати далекосяжні наслідки для балансу сил у регіоні та в усій Європі.
Україна вміло використовує ситуацію
Володимир Зеленський добре усвідомлює значення цієї ситуації. У травні він офіційно прийняв у Києві Світлану Тихановську, яку незалежні спостерігачі загалом визнають справжньою переможницею президентських виборів 2020 року. Її візит став виявом солідарності України з демократичною опозицією та водночас підкреслив різницю між волею білоруського народу і владою, яку утримує режим Лукашенка.
Зеленський також призначив Ярослава Чорногора послом з особливих доручень, відповідальним за контакти з білоруськими демократичними силами. Це не просто символічний жест і не м’яка відповідь на дії Мінська. Це добре продуманий стратегічний крок, спрямований проти однієї з найбільших слабкостей режиму Лукашенка.
Лукашенко завжди був політиком, який одержимо дбав про те, щоб внутрішня політика залишалася стабільною, передбачуваною й цілковито контрольованою. Однак, ставши «губернатором Мінська» на службі Москви, він сам позбавив себе цього контролю. Як слушно зазначили Девід Кириченко та Олександр Мотиль: «Васальна залежність, яка забезпечила Лукашенкові стабільність і дала йому змогу втриматися при владі, сьогодні починає підривати підвалини його режиму».
Прив’язавши свою долю до Путіна, Лукашенко прирік себе на пасивне очікування подальшого розвитку подій. Один із найбільших парадоксів політики Путіна полягає в тому, що, прагнучи відродити імперію через агресивну війну проти України, він довів ситуацію до того, що сама Росія дедалі більше потрапляє в залежність від Китаю.
Путін і Лукашенко змушені триматися разом, щоб не впасти
Долі Лукашенка й Путіна сьогодні нерозривно пов’язані. Падіння одного з них із великою ймовірністю потягне за собою падіння другого. Майбутнє обох керівників залишається вкрай непевним.
Символічним сигналом став нещодавній візит Путіна до Пекіна. Він не завершився жодною проривною домовленістю, зокрема й щодо давно очікуваної угоди про газопровід «Сила Сибіру-2». Найважливішою подією, що завершила цей візит, виявився концерт, фіналом якого стало виконання балету «Лебедине озеро» Петра Чайковського.
«Лебедине озеро» традиційно тлумачать як історію про двоїстість людської природи. У новітній історії цей балет також став символом політичних переломних моментів – його неодноразово транслювали під час державних криз. Для багатьох росіян він є передвісником майбутніх політичних змін і символом суспільства, яке очікує на перелом.
Сі Цзіньпін не є наївним політиком. Він чудово розуміє тонку мову дипломатії. Про це свідчив і його попередній жест, коли після зустрічі з Дональдом Трампом він подарував тому насіння троянд як символічний дарунок.
Питання, яке постає після візиту Путіна до Пекіна, можна поставити й щодо Лукашенка. Чи Сі Цзіньпін, організувавши виконання «Лебединого озера», хотів лише вшанувати один із найвидатніших творів російської культури? Чи, можливо, це був делікатний сигнал – ледь помітне підморгування, яке віщує наближення великих політичних змін?
