Чи може Росія бути цивілізованою? «У терорі в Україні винне ціле покоління» [ДУМКА]

Росія знову загрожує Європі, як раніше загрожував Радянський Союз. Страх перед загрозою викликає дві протилежні реакції. Або переконати себе, що такої загрози немає, але для цього доводиться виправдовувати Росію, як це роблять проросійські політики на Заході. Або знайти раціональне пояснення її політиці, щоб прийняти істину і не тікати від реальності. Після публікації моєї статті «Війна як самоціль: чому в Росії не закінчуються добровольці вмирати в Україні?».

до мене звернувся пан Міхал Тальма-Сутт із Берліна із питанням, чи глибоко вкорінений у російській історії феодалізм є найкращим поясненням «російського фаталізму», про який я писав. Така постановка питання відображає уявлення про Росію тих жителів європейських країн, які розуміють реальну загрозу, що походить від неї. Я вдячний пану Міхалу за привід дати розгорнуту відповідь, і не тільки йому, а й усім представникам європейської культури, які намагаються зрозуміти Росію.

Невиліковний феодалізм Росії – це пережиток минулого?

Пан Міхал пропонує пояснити нелюдяність і агресивність російського режиму проявом феодалізму. За його словами, це не пояснює жорстокість нинішнього режиму, але частково це пояснює його структуру. Кожен політичний керівник – вождь, феодал беззаперечно і безповоротно вирішує долю людей, кому жити, а кому помирати. На його думку, цей невиліковний феодалізм, глибоко вкорінений у російській історії, породив нинішню піраміду влади в Росії, на вершині якої перебуває головний феодал – Путін, пан і володар життя і смерті тих, хто під ним. Таку ж владу над підлеглими мають феодали на кожній сходинці цієї піраміди. Зворотний зв’язок від нижчого до вищого здійснюється через хабарі – аналог феодальної данини. Ця система, як він каже, доволі лякає.

Така інтерпретація нинішньої російської системи справді видається лячною для сучасної західної людини, проте, на мій погляд, вона є невиправдано оптимістичною. Адже під феодалізмом пан Міхал мав на увазі прояв архаїки. Якщо так, то Росія йде проти перебігу історії, а отже, час на нашому боці й працює проти Росії. Але якщо виявиться, що нинішній режим Росії – це зовсім не пережиток минулого, а нове історичне явище, то тоді вже не залишається надії, що історія на нашому боці.

Вочевидь, пан Міхал мав на увазі феодалізм не в точному історичному сенсі, а в широкому, як прояв архаїчних відносин, що ґрунтуються на позаекономічному примусі тих, хто нижчий за соціальним статусом. Безумовно, диктатура в Росії спирається на такі відносини, проте вони характерні для пострадянського простору загалом. Хоча Україна – демократична країна, такі архаїчні відносини характерні для української бюрократії й навіть для академічного середовища.

Я був здивований, коли дізнався, що в Україні вважається непристойним, якщо вчений, який захищає дисертацію, не дасть значну суму грошей своїм науковим опонентам. Мої українські колеги сприймали це не як хабар, а як цілком законну данину, яку мусить заплатити людина, щоб піднятися на одну сходинку соціальними сходами. Оскільки це, справді, прояв архаїки, є надія, що в майбутньому ситуація зміниться. Однак я вважаю, що, на жаль, диктатура в Росії – це не пережиток минулого, а сучасне явище, хоча воно вибудовується саме на архаїчних відносинах.

Чи існує в історії соціальний і духовний прогрес?

Уявімо, що йдеться не про держави, а про невеликі спільноти людей. Наприклад, банда злочинців, готових убивати заради грошей, і колектив волонтерів, які безкорисливо допомагають людям у біді. Начебто це представники одного й того самого виду Homo sapiens, проте вони настільки в усьому протилежні, ніби різним видам належать. Якщо ми припустимо, що банда злочинців – це архаїка, пережиток минулого, то тоді виникає надія, що поступово вона відживатиме себе. Але це як? Злочинні організації еволюціонують у благодійні чи волонтерські? – Звучить абсурдно. Насправді банди злочинців були й будуть, і не тому, що це спадщина минулого, якої ми ще не позбулися, а тому, що конкретні люди в певний момент самі вирішують стати злочинцями.

Бути злочинцем чи волонтером – це питання вільного самовизначення людини. На жаль, люди здебільшого не замислюються, що мають свободу волі, й тому інерційно ухвалюють ті рішення, які допомагають ліпше пристосуватися до обставин. Це дає їм змогу вбудуватися в соціальну структуру. Але чим жорсткіша й агресивніша ця структура, тим більшою мірою людина втрачає самостійність, перетворюючись на одну з її функцій. Знову здобути самостійність можна тільки через відмову від прив’язаності до свого соціального статусу, який забезпечував нормальні умови життя. На таке мало хто здатен. Тому якщо вже склалася соціальна структура злочинного характеру, то не варто очікувати, що можна буде переконати когось зайнятися благодійною діяльністю.

Ця ілюстрація дає змогу зрозуміти, чому жорстокі деспотії завжди були сусідами з культурними та вільними державами. Так було завжди в історії, і за доби феодалізму, і зараз. У середньовічній Європі були й королі, й незалежні міста, що користувалися магдебурзьким правом. Були безжальні деспотії, як Московське царство, але були й республіки на високому соціально-культурному рівні розвитку, як Новгородська республіка. Так само і зараз варварські диктатури існують поруч із цивілізованими демократіями. Всупереч очевидному технічному прогресу ми не спостерігаємо прогресу в гуманізмі.

Жорстокість і насильство відтворюються щоразу знову в новій епосі. Це пояснюється тим, що технічні знання ми можемо накопичувати й передавати майбутнім поколінням, а цінності відтворюються лише у вільному самовизначенні, й кожне покоління має їх обирати наново. Тому в кожному поколінні різні люди обирають або добро, або зло, і на основі цього вибору виникають несумісні соціальні системи: банда злочинців і волонтерська організація, диктатура в Росії й західна демократія тощо. Так було завжди.

Архаїчні відносини дійсно зберігаються в нашому житті як пережитки минулого, але можуть і мутувати в абсолютно нове явище. Справді, теперішня Росія генетично походить від жорстокої архаїчної деспотії – Московського царства, яке вбачало свою місію у «збиранні земель», тобто в побудові імперії через безжальні завоювання. У сучасному світі немає місця таким архаїчним суспільствам, тому на початку XX століття на зміну архаїчній Російській імперії прийшла тоталітарна диктатура. Комуністична ідеологія пошуку класового ворога спричинила мутацію російської імперської свідомості в нову форму, що ґрунтується на тоталітарній ідеології.

Однак спецслужби, які здійснювали терор, були байдужі до конкретних видів ідеології. Але вони жили в картині світу, в якій абсолютно хто завгодно міг виявитися ворогом, навіть твій друг і однодумець. У 2000 році вони остаточно захопили владу в Росії, й це призвело до другої мутації російської імперської свідомості в нову форму – некроімперіалізм. Його ознаки: людське життя втрачає значення, особистість нічого не значить, смерть і руйнування розуміються не тільки як засіб, а і як мета.

Ставлення до добра і зла в історії в особистісному вимірі

Стикаючись із різноманіттям історичних концепцій, пересічна людина не знає, кому можна довіряти, й починає сприймати знання історичної науки як абстракцію. Тому я пропоную подивитися на цю проблему в особистісному вимірі, що дасть змогу говорити про ставлення до добра і зла в історії. Кожна конкретна людина і кожне покоління людей робить свій вибір між добром і злом. Батьки можуть своїм авторитетом вплинути на вибір дітей, але не можуть зробити вибір за дітей. Історична інерція впливає на вибір покоління, проте кожному поколінню доводиться заново робити вибір між добром і злом. Минуле – це лише матеріал, з якого люди самі будують своє життя.

Самовизначення покоління починається з вибору конкретних людей. Можливо, цей вибір їм доводиться робити ще в дитинстві. Буває так, що благополучна школа може сусідити зі школою, у якій знущання над однокласниками стали нормою через двох-трьох учнів, які нав’язали всім практику знущань. Решта погодилися брати участь у цьому, щоб зберегти своє місце в соціальній ієрархії. Для них це спосіб соціальної адаптації. У благополучній школі вони поводилися б протилежним чином. Саме це зараз відбувається в масштабах усієї Росії.

Усе починається із самовизначення особистості, завдяки якому людина усвідомлює, хто вона є. На основі цього виявляється її спрямованість до добра чи зла, яка сприяє формуванню соціальної моделі відносин. Характер цієї моделі визначає, які саме соціальні структури виникнуть на її основі. Це може бути й банда злочинців, і колектив волонтерів. Далі ці спільноти залучають до своєї діяльності людей, які не самовизначилися, що створює соціальну інерцію, яка впливає на вибір покоління. Відповідно до цього вибору одні країни стають на шлях цивілізованого розвитку, інші скочуються до диктатури.

У який момент неправильний вибір покоління призвів до диктатури в Росії?

Протягом історії Росії набирала силу інерція, яка тягне до диктатури. Після розпаду Радянського Союзу на короткий час з’явився шанс переломити її, якби покоління 90-х зробило правильний вибір. Але для нього були потрібні надзусилля, і шанс було втрачено. Восени 1999 року жителів Росії налякали терористичні підриви житлових будинків. Люди гинули вночі, так і не встигнувши прокинутися. Теракти припинилися тільки тоді, коли групу московського ФСБ спіймали на гарячому під час спроби підірвати житловий будинок у Рязані. Російське суспільство не змогло перетравити цю інформацію.

Звісно, страшно засинати з думкою, що вночі твій дім разом із тобою можуть підірвати терористи, проте є надія, що спецслужби захистять від них. Набагато страшніше, якщо підірвати твій дім можуть самі спецслужби, від яких уже ніхто не захистить. Цей страх змусив довіритися представнику спецслужб – Путіну, і за кілька місяців його обрали президентом. Цей вибір покоління був зрадою, бо ті, хто голосував за Путіна, зрадили майбутнє своїх дітей. Саме ця зрада стала каталізатором другої мутації імперської свідомості й зумовила війну проти України. Покоління, яке зрадило власних дітей, готове на будь-які злочини, тому його не бентежить геноцидна війна проти сусіднього народу.

Ідея історичного прогресу, з одного боку, дає надію на майбутнє, але, з іншого боку, може призвести до вибору хибної політичної стратегії. Адже якщо нинішній режим у Росії є проявом архаїки, що протистоїть ходу історії, то чи не краще було б поступово цивілізувати його через співпрацю з розвиненими країнами? Так міркували європейські політики до вторгнення Росії в Україну, але виявилися не готовими до війни з нею.Це все одно що сподіватися цивілізувати банду злочинців, запрошуючи їх до театру чи балету. Однак якщо визнати, що російська некроімперська деспотія – це нове історичне явище, яке можна перемогти тільки силою, то це дасть шанс мобілізувати цивілізований світ для боротьби, щоб зламати злочинну соціальну систему.