Після розпаду Радянського Союзу спецслужби почали готуватися до захоплення влади й відновлення імперії. Перший крок на цьому шляху – перша Чеченська війна 1994-1996 рр., яку Росія програла. Це була класична колоніальна війна, яка супроводжувалася жахливими воєнними злочинами. Однак метою війни було посилення Росії, а воєнні злочини – супутній ефект.
Миколай Карпіцький
Коли 1999 року Володимир Путін розв’язав другу Чеченську війну, воєнні злочини перетворилися на самоціль. Якщо тотальне бомбардування міст ще можна пояснити супутнім ефектом, бо інакше російська армія воювати не вміє, то бомбардування колон біженців, яку не випускали із зони бойових дій на територію Росії, – вже неможливо. Цей злочин має вже ірраціональну мотивацію, точніше, як я вже тоді запідозрив, некрофільну.
Колоніальні війни сучасної Росії
Настрій російського суспільства також тоді почав змінюватися. Якщо першу Чеченську війну воно не підтримувало, то після терактів, коли восени 1999 року в Росії підірвали чотири житлові будинки, загалом підтримало другу Чеченську війну та її головного ініціатора – Володимира Путіна. Цю підтримку не змогло похитнути те, що ФСБ попалося на місці злочину під час спроби підірвати п’ятий будинок у Рязані, хоча про провал операції відкрито повідомили навіть російські ЗМІ, і на цій хвилі Володимир Путін став президентом. Згодом у будь-яких кризових ситуаціях він завжди обирав такий варіант, який призводив до максимальних жертв. Наприклад, коли терористи захопили театр, їх отруїли газом разом із заручниками; коли захопили два пасажирські літаки, їх збили разом із пасажирами; коли взяли в заручники дітей у Беслані, з артилерії розстріляли школу разом із дітьми. Тобто смерть стала розумітися як універсальний спосіб розв’язання всіх проблем, а це вже некрофільна установка, яка пояснює ірраціональну жорстокість, з якою Росія веде війну проти України зараз.
У 2014 році протести в Києві призвели до дострокових демократичних виборів нового президента України. Російська влада оголосила це державним переворотом і використала як привід окупації Криму та воєнного вторгнення на сході України. Так, у лютому 2014 року розпочалася перша Російсько-українська війна, яка тривала до 24 лютого 2022 року. Попри жахливі воєнні злочини, часом ірраціональні, вона мала цілком раціональну імперську мету – підпорядкувати Україну. Тому вона мала класичний колоніальний характер, і на цьому шляху Путін домігся великого успіху – примусив українську сторону підписати Мінські угоди, які передбачали проведення виборів в умовах військової присутності Росії та легалізацію терористичних структур маріонеткових режимів у правовому полі України. Після реалізації такого «мирного плану» підконтрольні Росії бойовики отримували офіційний статус в Україні й могли б тероризувати населення на всій її території, і через них Путін зміг би контролювати Україну зсередини. На щастя, ці угоди не були ратифіковані парламентом України, проте на міжнародному рівні виявилися виправданням відмови у воєнній допомозі. Західні політики не розуміли, навіщо Україні постачати зброю, якщо вона вже підписала мирні угоди, і примушували Україну до їх виконання, що означало капітуляцію України.
Якби Володимир Путін ставив раціональну імперіалістичну мету, то і далі б розвивав успіх, посилюючи військово-політичний тиск, який виснажував Україну. Тому перед широкомасштабним вторгненням, я думав, що Путін почне локальне вторгнення на Донбасі, а Заходу оголосить, що це конфлікт України з самопроголошеними республіками, який можна закінчити тільки виконанням Мінських угод. У цьому випадку західні країни утрималися б від постачання зброї, запаси України швидко б виснажилися, і вона б виявилася беззбройною. Однак Путін з ірраціональної причини обрав інший шлях.
Некроімперіалістична війна
24 лютого 2022 року Путін розпочав широкомасштабне вторгнення, що ознаменувало початок другої Російсько-української війни на знищення, яка вже не мала раціональної мети. Того ранку я дивився з вікна, як звуки сирени заповнили весь простір київського краєвиду і ще чіплявся за примарну надію, що ворог буде спрямований на раціональну мету без безглуздих бомбардувань мирних жителів без безглуздих бомбардувань мирних жителів. Поки розум чіплявся за соломинку, почуття говорили, що настав маленький Апокаліпсис, багато моїх близьких і просто знайомих уже засуджено до смерті й вони загинуть найближчими місяцями або роками. Реальність виявилася страшнішою за будь-які уявлення про неї. Окупанти розв’язали жахливий терор проти мирного населення.
Перші дні вторгнення – туман війни. Надія на те, що втрати змусять ворога відступити, адже якщо воєнні дії не ведуть до завоювання, то в навіть у раціональній логіці імперіаліста доцільним було б відступити, накопичити сили для нового нападу чи то використати політичні методи.
Березень 2022 року. Наступ ворога на Київ захлинувся, стало зрозуміло, що Україна вистоїть. Росіяни відступають із центральної України, і з’являється надія, що вони зрозуміють безглуздість продовження війни.
Квітень – серпень 2022 року. Надія не виправдалася. Ворог наступає на Донбасі, використовує тактику вогняного валу. Україна розтратила боєприпаси, а воєнна допомога Заходу затримується. Українська піхота якимось дивом стримує наступ ворога. У найкритичніший момент приходять хаймарси й лінія фронту стабілізується.
Вересень-листопад 2022 року. Путін оголошує про приєднання чотирьох українських областей до Росії. Це – загроза застосування ядерної зброї. Шантаж не вдався. Українська армія звільняє Куп’янськ, Ізюм, Лиман, Херсон.
Грудень 2022 – травень 2023 року. Несподівано припиняються постачання зброї, і ворог знову наступає, захоплює Бахмут, б’є по енергетичній інфраструктурі. Постійно відключають світло. Після тривалої перерви поновлюються постачання західної зброї, і разом із ними з’являється надія.
Червень-вересень 2023 року. Український наступ повільно прогризає російську оборону. Це останній шанс уникнути нескінченної війни. Західні країни не змогли виконати всі обіцянки щодо постачання зброї. Російський режим пережив заколот. Російська армія завдає контрударів і затикає прориви в обороні.
Зараз. Росія встигла адаптуватися до нескінченної війни на виснаження і наполегливо наступає, ігноруючи втрати, які зупинили б будь-яку іншу армію. Захоплює Авдіївку, створює загрозу Часовому Яру, розгортає наступ для відволікання у Харківській області. Але головний напрямок удару – Покровськ. До літа, після тривалої перерви, відновлюються постачання воєнної допомоги, і ситуація на фронті повільно починає вирівнюватися. Попереду – невідомість. Політична ситуація на світовій арені не вселяє надії.
Коли я пишу ці слова, Київ стрясають вибухи. З вікна видно, як над житловими кварталами здіймаються три стовпи диму. Приходять фотографії потрапляння в дитячу онкологічну лікарню. На жаль, таке триватиме й далі, кінця цьому не видно.
Мутація російської імперської свідомості
Архаїчний російський імперіалізм ґрунтувався на ідеї збирання земель, згідно з якою життя народів набувало смислу і цінності тільки тоді, коли включалося до складу Росії. Самостійне життя людей за межами Росії знецінювалося, проте ще не сприймалася як зло. Перша мутація імперської свідомості супроводжувала становлення більшовицької диктатури. Більшовики вважали, що зло притаманне соціальній природі людини, і тому світ приречений на класову боротьбу. Щоб очистити світ від зла необхідна світова революція. Мета архаїчного імперіалізму в процвітанні імперії; мета тоталітарного імперіалізму – влада як вона є, яка на основі тоталітарної ідеології виправдовується необхідністю очистити ворожий світ від зла. Диктатура Путіна супроводжувалася другою мутацією імперської свідомості, пов’язаною зі страхом перед складністю світу. Західна цивілізація лякає своєю складністю, імперіалісти нового типу вважають, що їй за сутністю притаманне зло, тоді як відсталі примітивні диктатури сприймають як союзників Росії у протистоянні світовому злу. У зв’язку з цим у суспільстві поширюється некрофільний настрій, у якому руйнування і смерть бажані, оскільки спрощують навколишній світ. Рішення продовжувати війну на знищення, в якій неможливо перемогти, було ухвалено під впливом такого некрофільного настрою, що супроводжував мутацію російського тоталітарного імперіалізму в нову форму – некроімперіалізм.
Якщо громадськість і політичні еліти демократичних країн вважають, ніби Росія переслідує якусь раціональну мету у війні на основі власної вигоди, то небезпечно помиляються. Вони думають, що Путіну потрібно щось конкретне, ресурси, гроші, вплив… Якщо мета раціональна, значить із Росією можна домовитися, знайти компроміс. Однак якщо ворог вбиває без будь-якої раціональної мети, то ви нічого не зможете йому запропонувати, щоб він зупинився. Сподіваючись домовитися з Путіним, західні лідери не розуміли, що вони самі в його картині світу є втіленням зла, а перемовини для нього – всього лише воєнна хитрість, щоб далі вести війну. Тому війна триватиме доти, доки в Росії зберігається нинішній режим. Можливі тимчасові періоди перемир’я, але в будь-якому разі війна розростатиметься і втягуватиме нові країни. Україна може лише стримувати натиск агресора, захищаючи тим самим європейські країни.
У картині світу російського некроімперіалізму щодо ворога скасовуються будь-які моральні обмеження і виправдані будь-які злочини. Будь-який добрий вчинок вважається злом, якщо він стосується ворога, і тому система цінностей перевертається: зло розуміють як добро, а добро як зло. У масовій свідомості некроімперіалізм проявляється в придушенні здатності до емпатії, запереченні за іншими права на існування та ставленні до смерті як до засобу, завдяки якому світ стає простішим і зрозумілішим.
Якщо навіть аморальна людина або лиходій діє егоїстично заради вигоди, з нею можна знайти якийсь компроміс. Саме так західні лідери думали щодо Путіна, коли купували в нього нафту й газ і сприяли зростанню його політичного впливу. Вони помилково вважали, що якщо йому вигідніше бути цивілізованим, то він і поводитиметься як цивілізований. З цієї причини вони опинилися неготовими до війни, тому що думали, що вона не вигідна Росії, а отже, і не настане. Однак російська влада виходить не з власної егоїстичної вигоди, а з некрофільної картини світу. Тому Росія напала на Україну, хоча їй це не вигідно, і нападе на іншу європейську країну, щойно випаде нагода, хоча це теж не буде вигідно, і домовитися з нею неможливо. Росію можна зупинити тільки силою. Або демократичні країни в коаліції з Україною переможуть Росію і примусять деконструювати імперію, або війна триватиме нескінченно. Але це стане можливим тільки тоді, коли не тільки в Україні, а й в інших цивілізованих країнах політики й громадськість усвідомлять ірраціональну передумову російсько-української війни.