Чи Волинь – справа виключно істориків? Відповідальність безумовна [ДУМКА]

Попри те, що Україна та Польща зараз є природними союзниками й відносини між країнами характеризуються взаємодопомогою і співпрацею, тінь жахливих подій польсько-української історії ХХ ст. досі очорнює їх. Це не змогла змінити навіть екзистенційна загроза зі Сходу. Волинь – рана, що болить Польщі, тимчасом як в Україні чомусь про це мало хто думає, а часом навіть не знає, у чому проблема.

Зіткнулася з цим на одній з громадських конференцій в Польщі, де українська делегація подарувала польським колегам гравюру в чорно-червоних кольорах. Ні-ні, українці не хотіли образити поляків, вони просто через брак знань і розуміння, несвідомо припустилися цієї помилки, що в жодному разі їх не виправдовує. Тож простим людям часто бракує знань, а політики спекулюють на болючій темі, перекидаючись відповідальністю, як гарячою картоплею, а релігійні громади, на жаль, мовчать. Чи є хоч якісь шанси закрити цю тему раз і на завжди для обох націй?

Польські й українські історики дійшли згоди в оцінках трагічних сторінокспільної історії

Кінець 2024 року приніс низку позитивних новин про відносини Польщі й України, зокрема про поступ у нерозв’язаних питаннях кривавих сторінок польсько-української історії ХХ ст. У листопаді 2024 року було оприлюднене Друге польсько-українське Комюніке, покликане запропонувати спільну інтерпретацію польсько-українських подій 40-х років ХХ ст., а 26 листопада під час зустрічі міністрів закордонних справ України та Польщі – Андрія Сибіги й Радослава Сікорського – українська сторона нарешті дозволила польській проводити пошукові та ексгумаційні роботи на українській території. Обидві події можна вважати екстраординарними й такими, що дещо затрималися в часі – з часів Першого полько-українського Комюніке 1994 року пройшло 30 років, а з 2017 року, коли українська сторона запровадила мораторій на ексгумацію жертв українсько-польського протистояння – 7 років.

Справді, історія польсько-українських взаємин ХХ століття дуже складна і кривава. У найбільш загальному сенсі вона пов’язана з боротьбою українців і поляків за панування над територіями, які різною мірою населяли обидва народи. Розпочалася ця боротьба з закінченням Першої світової війни й активізувалася під час Другої, досягнувши апогею на Волині в 1943 році, коли, відповідно до Комюніке, від 80 до 100 тисяч поляків було вбито в рамках антипольської акції українських націоналістів. Як стверджує документ, у 1942–1943 роках як поляки, так і українці припускали можливість повторення сценарію кінця Першої світової, коли могла виникнути загроза нового польсько-українського конфлікту за спірні території Східної Галичини та Волині, якби Німеччина і СРСР одночасно зазнали поразки.

Саме тому, як стверджує Комюніке, ОУН-Б, випереджаючи фактичний стан речей, вирішила на зламі 1942/1943 рр. створити військові частини й підняти на Волині всенародне повстання проти всіх ворогів — головним чином поляків та радянських партизанів, меншою мірою — німців. Це фактично означало початок геноциду польського населення на українських територіях.

Волинь і спільне повідомлення небагатьох істориків

Наразі Комюніке підписало 22 історики: 13 – з Польщі, 9 – з України. Два українських історики відкликали свої підписи. Звісно, поки масової підтримки серед істориків обох країн не спостерігаємо, що означає, що історичне бачення цих кривавих подій різниться і важко дійти консенсусу. Зрештою, робота істориків по обидва боки кордону триває й про остаточну і цілісну картину українсько-польської ворожнечі зараз не йдеться. Та незалежно від того, яким буде кінцевий вердикт істориків (якщо він можливий у принципі), проблему треба розв’язувати на іншому рівні – морально-етичному.

Політичні спекуляції на темі великої трагедії між народами зазвичай зводяться до звинувачення іншої сторони в завищенні кількості жертв, у суперечках про те, хто перший почав чи хто кого спровокував. Через брак аргументів такі дискусії часто закінчуються тезою: «а ви на себе подивіться», й відносини між країнамий далі погіршуються. А чи не таку стратегію вибрав колишній український міністр закордонних справ Дмитро Кулеба в польському місті Ольштині на панельній дискусії “Польща майбутнього”, на якій був присутній також очільник польського МЗС Радослав Сікорський?

На питання, коли Україна дозволить ексгумацію тіл жертв Волинської трагедії, міністр відповів в стилі «сам такий», згадавши депортацію українців зі східнопольських земель в рамках операції «Вісла» в 1947 році. Відповідь, гідна дворового розбишаки, а не очільника МЗС, вже не кажучи про те, що суто з історичного погляду «акція Вісла», як її називають поляки, була акцією непольського народу, а лише польських комуністів, яких важко ідентифікувати з польським народом. Невідомо, чи колишньому міністрові бракує культури й освіти, чивін грає виключно на внутрішню аудиторію, ставлячи тим самим під загрозу національні інтереси. Та хай там як, це не справа політиків вести історичну дискусію, ще й в ситуації, коли самі історики не володіють достатньою кількістю даних. Політики, як і суспільства обох країн, мають зосередитися на універсальному морально-етичному аспекті проблеми.

Морально-етичне ставлення до трагічних сторінок історії

До справи можна підійти суто і сухо юридично й на основі наявних документів і доказів винести незалежний судовий вердикт, кваліфікувавши злочини сторін й означивши ступінь їхньої відповідальності. Юридичний підхід до справи дозволить це зробити без емоцій, незалежно, об’єктивно й за формальними ознаками. Втім, для цього треба зібрати достатню кількість матеріалу з обох сторін, а тому юридичний вимір справи теж дуже залежить від праці істориків.Однак поряд із юридичним виміром є ще й морально-етичний вимір ставлення до трагедії.

Політики не розуміють одного – немає арифметики гріха. Кожен відповідає за свій, незалежно від того, який гріх вчинила інша сторона. Якщо українські націоналісти вбили 100 тис. поляків (як сказано в Комюніке), а поляки 10 тис. українців, то українські націоналісти відповідають рівно за стількох, скількох убили, а не вилічують зі свого злочину злочин іншої сторони. Кров іншого не змивається з рук власною кров’ю. Відповідальність є безумовною. Українці можуть сперечатися з поляками про кількість жертв, але вони не можуть заперечити факту вбивства поляків українськими націоналістичними формуваннями в 40-х рр. ХХ ст. і власну відповідальність за це, яка не може бути перекреслена нічим – ні фактом провокації, ні фактом злочину іншої сторони. Це єдина універсальна етична, а якщо хочете, християнська позиція, яка можлива в цій ситуації. Як Україна, так і Польща ніби позиціонують себе як західні демократичні ліберальні суспільства, в яких людське життя є найвищою цінністю. Чи ця аксіома є лише пустою декларацією?

Тож, Україні належало б безумовно визнати відповідальність українських націоналістичних формувань на Волині й в Східній Галичині за десятки тисяч убитих поляків, дозволивши історикам далі робити свою роботу, а полякам проводити ексгумацію тіл своїх вбитих родичів, ігноруючи будь-які провокації другої чи третьої сторони. А «третя сторона», до речі, лише з нетерпінням чекає, як використати ситуацію українсько-польської історичної ворожнечі на свою користь.

Комюніке саме починається з того, що в ситуації російсько-української війни полякам і українцям як ніколи важливо розв’язати свої історичні суперечки, щоб вони не ставали інструментом в руках РФ. З цією тезою важко не погодитися.Морально-етичний вимір ситуації передбачає, що суперечка вирішується безумовно, незалежно від будь-яких зовнішніх обставин. Українці і поляки мають розв’язати свої історичні проблеми не через загрозу з боку РФ, а просто тому, що цього вимагає універсальна людська етика. Звісно, російська війна може бути стимулом зробити це якнайшвидше, але вона не має бути головною причиною налагодження відносин. Тільки безумовне розв’язання суперечки буде дієвим, справжнім і остаточним, а будь-яке ситуативне і кон’юнктурне не створить довіри й твердого підґрунтя у відносинах між країнами.

Комюніке є досить розгорнутим документом і детально пояснює історичну ситуацію українсько-польського протистояння в 40-х рр. ХХ ст., але найціннішим у ньому є інше, а саме гасло – «усі жертви – наші», яке слід розуміти так, що жертв трагедії не треба ділити на «своїх» та «чужих», не треба торгувати їхньою кількістю. Як справедливо стверджує текст Комюніке: «Шанування всіх жертв польсько-українського конфлікту 1940-х років і гідне вшанування їхньої пам’яті видається не лише моральним обов’язком, але передусім доказом зрілості сучасних і демократичних європейських суспільств».

Історики сказали своє слово. Тепер було б бажано почути голос інтелігенції та релігійних громад – тих, хто має авторитет у суспільстві. Сподіваюся, вони також висловлять свою моральну оцінку як трагічним сторінкам історії, так і спробам сучасних політиків нечесно використовувати цю трагедію у власних інтересах.