Ігор Карней провів два роки у концтаборі Олександра Лукашенка: «Там торгують людьми»

Понад два роки за ґратами, одиночна камера, ШІЗО, етапи, втрачені щоденники, анульований паспорт і вимушене життя за межами Білорусі. Такою стала ціна журналістики для Ігоря Карнея – колишнього працівника білоруської служби “Радіо Свобода”. 21 червня 2025 року його разом з іншими політичними в’язнями звільнили після візиту до Мінська Кіта Келлога – спецпредставника президента США Дональда Трампа. Американська сторона заявила про звільнення 14 ув’язнених із Білорусі. Що лишається від людини після білоруської колонії? Як диктатура перетворює журналіста на “ворога режиму”? Чому в білоруських колоніях політичних в’язнів ізолюють жорсткіше, ніж убивць і ґвалтівників? Як режим контролює листи, їжу, тіло, пам’ять і навіть право повернутися додому? Про це – в екслюзивному інтерв’ю з Ігорем Карнеєм, що фінансується Центром Мєрошевського, у співпраці з Вроцлавським університетом.

Ігор Карней: журналіст і політичний в’язень

Аліна Туришин, PostPravda.Info: Насправді запитань дуже багато. Коли я читала Вашу історію і дізнавалася про Вас більше, вона дуже нагадала мені історії українських військових, які повернулися з полону. Майже те саме пережили і Ви у своїй країні. Хотілося б почати з такого запитання: на які періоди Ви могли б поділити своє життя?

Ігор Карней, білоруський опозиційний журналіст: Символічно, що сьогодні ми записуємо цю розмову саме 21 червня. Рівно рік тому, 21 червня 2025 року, першу групу білоруських політв’язнів фактично депортували за кордон. Нас зібрали з різних колоній. Загалом було 14 людей: дев’ять іноземців і п’ятеро громадян Білорусі. Усі – політичні в’язні. Серед іноземців були, зокрема, громадяни Польщі, засуджені за іншими статтями. За посередництва влади США, вже нової адміністрації Дональда Трампа, вдалося домогтися нашого звільнення. Щоправда, саме звільнення відбулося доволі брутально.

Ніхто не запитував, чи хочемо ми залишати країну. Нам одягнули мішки на голови, закували в кайданки і вивезли до Литви. Для мене це було абсолютно несподівано. Мій термін ув’язнення мав тривати до кінця року. Дехто з тих, кого вивезли разом зі мною, мав відбувати покарання ще багато років. Втім, тоді це стало певним жестом доброї волі з боку новообраного президента США. Хоча його політика часто виглядає суперечливою: з одного боку, він сприяє звільненню політв’язнів, а з іншого – саме за його каденції було призупинене фінансування Радіо Свобода, де я працював.

Зараз, завдяки його спецпредставникам, ця робота знову ведеться, і люди поступово виходять на волю. Звільняють і українців, і тих, кого затримували за нібито шпигунство чи іншими надуманими приводами. Я дуже сподіваюся, що цей процес триватиме. Те, що відбувається в Білорусі, не повинно існувати у XXI столітті. Попри все, між білорусами і українцями завжди були добросусідські й дружні стосунки. У білорусів немає претензій до українців, так само, як, думаю, і в українців до білорусів на рівні звичайних людей. Є злочинний режим, який порушує всі можливі закони, норми та права людини. Білоруси завжди були дуже близькими до українців. Саме тому події останніх років стали справжнім історичним вододілом.

Уже майже шість років у Білорусі немає правової держави. Повністю знищено незалежний медіапростір, ліквідовано громадський сектор. Фактично не залишилося жодного голосу, який міг би відкрито критикувати владу. Існує лише маргіналізований простір, де працює державна пропаганда та люди, лояльні до режиму. Навіть ті політичні в’язні, яких сьогодні звільняють і залишають у країні, не можуть знайти роботу, не можуть навчатися і фактично не мають права висловлюватися. Будь-яке слово може стати підставою для нової кримінальної справи. Такі випадки вже є. Журналісти відбули свої терміни, вийшли на волю, а потім проти них відкрили нові кримінальні провадження. Наприклад, через підписку на так звані “екстремістські” ресурси. На жаль, це глухий кут. Лукашенко не збирається віддавати владу. Путін тримає його за горло, оскільки Білорусь залишається буфером між Заходом і Росією. І в Москві немає жодних проблем пожертвувати Білоруссю, якщо вона першою прийме на себе удар у разі якихось більш масштабних воєнних подій.

Коли розпався Радянський Союз, чи вірили Ви тоді, що західні стандарти журналістики можуть прижитися в Білорусі? Як би Ви окреслили головні відмінності між пострадянською та західною журналістикою? І яку роль тоді відігравала Росія в білоруському медіапросторі?

Можу сказати, що мені пощастило застати те, що сьогодні називають “вегетаріанськими часами”. Насправді це були роки справжньої демократії. Тоді нам здавалося, що журналісти не почуваються абсолютно вільними, але якщо дивитися з сьогоднішнього дня, то це був справжній розквіт демократії.

Я працював у державній пресі, саме з неї починав свою кар’єру. Тоді дуже активно створювалися нові медіа. Практично щомісяця з’являлися нові видання – так само, як в Україні та Росії. Якщо за радянських часів існувала державна монополія на друковані, телевізійні та радіомедіа, то на початку 1990-х почався справжній сплеск розвитку альтернативних ЗМІ. З’являлися комерційні видання, громадсько-політичні газети, і всі вони знаходили свого читача та глядача. Активно розвивалися телевізійні канали, стрімко поширювалися FM-радіостанції – новий і дуже цікавий формат для того часу.

Я працював у газеті “Звезда” – одній із найстаріших і найавторитетніших білоруських газет. І навіть у державному виданні міг дозволити собі практично все. Не було потреби постійно думати над кожним словом: чи пропустять матеріал, чи ні. Можна сказати, що це був період розквіту білоруської журналістики. Думаю, схожі процеси відбувалися й у сусідніх країнах. Однак у Білорусі все змінилося в 1994 році, коли до влади прийшов Олександр Лукашенко. За інерцією ще у 1994–1995 роках можна було відносно вільно висловлювати свої думки. Саме тоді я перейшов із державної журналістики до незалежної. Причина була проста: вже через кілька місяців після приходу Лукашенка почали виходити газети з так званими “білими плямами”. Напередодні друку редакціям телефонували зверху і вимагали знімати матеріали, які, на думку влади, дискредитували президента. Якщо статтю не встигали повністю прибрати, її просто знімали вночі перед друком, і газета виходила з порожніми місцями замість тексту.

Одним із перших таких випадків стала публікація антикорупційної доповіді депутата Верховної Ради Білорусі Сергія Антончика, де викривалися корупційні схеми Лукашенка та його оточення. Це був перший серйозний сигнал, що для журналістів у Білорусі починаються складні часи. Хоча сам Лукашенко, йдучи до влади, заявляв, що журналістика – це святе, а журналісти мають бути вільними, незалежними та об’єктивними. Але це був саме той випадок, коли слова повністю розійшлися зі справами. Від самого початку своєї каденції він почав наступ на журналістику.

Згодом я багато років працював у білоруській службі “Радіо Свобода”. Ми були офіційно акредитовані Міністерством закордонних справ, мали відповідні посвідчення, відвідували пресконференції Лукашенка, чиновників, Палати представників Національних зборів Республіки Білорусь. Нас сприймали як звичайне медіа. У Білорусі офіційно працювали й численні міжнародні інформаційні агентства. Але все змінилося після 2020 року. Незалежні редакції почали оголошувати екстремістськими, а офіси фактично громили.

Наш офіс у Мінську розтрощили: вибили двері, знищили техніку й обладнання. Зрештою редакція була змушена переїхати до Києва. Ті журналісти, які залишилися в Білорусі, практично всі пройшли через репресії. Починаючи з 2021 року, арештовували одного за одним. Я став останнім у цьому списку. Чотирьох журналістів “Радіо Свобода” засудили до різних термінів ув’язнення за надуманими звинуваченнями.

Найбільший вирок становив 15 років. Але головне навіть не це. Журналістів почали ув’язнювати саме за професію – не за якісь інші дії, а за виконання своєї журналістської роботи. На жаль, це стало новою реальністю. Через арешти пройшли десятки журналістів. Якщо говорити про адміністративні затримання, то йдеться вже про сотні людей, які отримували по 10, 15 діб або навіть місяць арешту. Після протестів 2020 року почали відкривати й кримінальні справи. Станом на сьогодні понад двадцять журналістів досі перебувають у в’язницях.

Частину людей звільняють у межах політичних домовленостей. Фактично відбувається торгівля людьми: режим випускає заручників в обмін на послаблення економічних і політичних санкцій. Однак цей конвеєр не зупиняється. На кожного звільненого режим знаходить нових жертв. Тому загальна кількість політичних в’язнів суттєво не зменшується. Найсумніше те, що сьогодні Білорусь живе в атмосфері тотального страху. Люди бояться навіть говорити про те, що їхні чоловіки, батьки чи сини перебувають у в’язниці, тому що репресії можуть торкнутися й родичів.

Уже є такі випадки, коли людина все ще перебуває у в’язниці, про неї пишуть журналісти, а через це страждають і її рідні, і сама людина, про яку було оприлюднено інформацію. Його просто поміщають до штрафних ізоляторів. У нас є така форма покарання – приміщення камерного типу. Це повна ізоляція, коли в тебе немає жодного зв’язку ні з рідними, ні із зовнішнім світом, не кажучи вже про доступ до будь-якої інформації, яку ти хотів би знати. Наприклад, для мене як для журналіста одним із найважчих випробувань була повна відсутність інформації. У мене не було навіть можливості дивитися державні пропагандистські телеканали, тому що після суду, коли я потрапив до колонії, мене утримували в одиночній камері. Це дуже маленька камера – близько семи квадратних метрів. Ти просто цілими днями ходиш по ній. У тебе нічого немає. Ти не можеш лежати, читати, писати листи.

Коли ти перебуваєш у штрафному ізоляторі, в ШІЗО, це такий вплив на мозок і психіку людини, щоб її зламати. Мене та багатьох інших людей тримали в таких умовах. Я пів року провів в одиночній камері під таким тиском. Дехто сидів ще довше. Мета цього тиску – зламати людину не лише фізично, а й морально та психологічно. Я сам бачив людей, які після кількох місяців такого утримання виходили зовсім іншими. Адже справа не тільки в тому, що ти перебуваєш у замкненому просторі. Ти нічого не можеш. Ти не можеш вийти в інше приміщення, щоб зігрітися, одягнути щось тепліше. Особливо восени та взимку там дуже холодно. Вікна спеціально тримають відкритими, щоб усе продувало. Люди буквально починають божеволіти від таких умов.

Замість подушки – тапочок. Нари відкидаються лише на ніч і на час відпочинку. Постійний холод. І ти вже відчуваєш, що починають відмовляти внутрішні органи, виникають проблеми з нирками, серце починає битися аритмічно. Це вже свідома атака на політичного в’язня. Тому що для білоруського режиму звичайні злочинці – це нормальні люди. А політичні – це щось ненормальне. Якщо поруч із тобою сидить вбивця, маніяк, педофіл чи грабіжник, у нього звичайна біла бірка, де зазначені його дані та термін ув’язнення. Його ніхто не чіпає. Він не потрапляє до штрафних ізоляторів, сидить у загоні, у колонії, почувається нормально.

А політичним одразу дають жовту бірку. Це викликає асоціації з часами Другої світової війни, коли людей позначали іншим кольором. Їх ставлять на профілактичний облік, позбавляють всього, чого тільки можна. З першого дня тебе штучно, за надуманими причинами, оголошують злісним порушником режиму. Позбавляють посилок, передач, побачень із рідними, телефонних дзвінків. Фактично тебе ізолюють не лише від інформації, а й від контактів із найближчими людьми. Люди роками сидять, не маючи жодного побачення з рідними.

Коли я перебував у приміщенні камерного типу, умови були трохи кращими, ніж в одиночній камері. Ми з дружиною листувалися. Я нумерував свої листи. Із тридцяти листів, які я їй надіслав, вона отримала сім. Решта десь зникли – у штабі колонії чи ще десь. Цензурується абсолютно все. Начальство колоній контролює кожен лист.

Протести, облави та одиночний карцер за жилет із написом «ПРЕСА»

Так, про колонію ми ще детальніше поговоримо. Мені хотілося б більше дізнатися про 2020 рік. Я знаю, що під час масових протестів вас також затримували. Наскільки я розумію, ви перебували в СІЗО. Чому ви не виїхали з Білорусі? Чи виїжджали після 2020 року? Як сталося, що вас затримали? Чи розуміли ви тоді, що на вас може чекати арешт?

У 2020 році мене затримали під час однієї з протестних акцій. Тоді мені призначили адміністративний арешт. Це було 10 діб. Я їх відсидів. Того дня, 15 листопада, затримали, мабуть, понад сто журналістів. Спочатку, на початку протестів, міліція ще ставилася до журналістів більш-менш поблажливо. Єдине, що вимагали, – носити жилети з написом “Преса”. Журналістів відводили трохи вбік, і вони могли спостерігати за подіями з відносно безпечної відстані.

Але згодом ці жилети перетворилися на мішень. Журналісти стояли біля міліцейських автобусів, а їх просто заганяли всередину і везли до відділків міліції. Там їх тримали доти, доки не завершувалася акція. Іншими словами, щоб не було фото, відео, інтерв’ю – щоб протест начебто відбувався, але нікому було його показати. Потім журналістів почали вже арештовувати на кілька діб, звинувачуючи в тому, що вони нібито самі беруть участь у протестах. Не висвітлюють їх професійно, а нібито ходять разом із натовпом і розмахують прапорами. Так було у 2020 році. У 2021-му ця практика продовжилася.

Саме у 2021 році були ухвалені поправки до закону про масові заходи, і журналістів автоматично прирівняли до учасників акцій. Статті, за якими раніше передбачалася адміністративна відповідальність, були перенесені до Кримінального кодексу. Те, що раніше каралося штрафом або адміністративним арештом, стало кримінальним злочином. Якщо журналіст веде прямий ефір або онлайн-трансляцію, він також потрапляє під кримінальну відповідальність, тому що, на думку влади, поширює інформацію, яка дискредитує білоруську державу. Усі адміністративні статті, за якими раніше можна було відбутися штрафом чи кількома добами арешту, стали потенційно “посадковими”. І вже з 2021 року людей почали масово ув’язнювати. У 2023 році до законодавства знову внесли зміни, які ще більше посилили покарання як для учасників протестів, так і для журналістів, які висвітлюють ці події. У 2021 році почалися масштабні атаки на редакції, а у 2023 році прийшли вже й за мною.

Але я не виїхав, тому що не вважав, що роблю щось протизаконне. Я просто займався своєю звичайною журналістською роботою. У журналістиці я працюю ще з кінця 1980-х років, ще за радянських часів. Тоді й почалася моя кар’єра. Я навчався на факультеті журналістики Білоруського державного університету в Мінську і вже під час навчання працював у редакціях. Фактично з другого курсу мав постійну професійну практику. За всі ці роки до мене не було жодних претензій. Перші претензії, як і до багатьох інших журналістів, почали з’являтися лише після 2020 року. І з кожним роком ситуація ставала дедалі гіршою.

У вас ніколи не виникало страху за своє життя або передчуття, що рано чи пізно вас можуть заарештувати?

Загалом можливість виїхати була. У 2021 році мені це пропонували. Фактично вся редакція виїхала – не вся, але більша її частина переїхала до Києва. Там вони перебували аж до моменту російського вторгнення. Приблизно за два тижні до початку війни американці попереджали, що можливий наступ з боку Москви. Після цього офіс “Радіо Свобода” переїхав до Литви. Я ж не поїхав, тому що був прив’язаний до своєї землі. Там залишалися моя мати, сім’я, дитина ходила до школи. І знову ж таки, повторюся: я не вважав, що журналістика – це кримінальний злочин. Це така сама нормальна діяльність, як робота міліціонерів чи силовиків, які розганяють акції протесту. Кожен займається своєю справою: вони розмахують кийками, а я пишу статті. Звісно, було відчуття, що інформаційний простір дедалі більше стискається і що події можуть розвиватися за несприятливим сценарієм. Але коли це стається, воно все одно відбувається несподівано.

І коли 17 липня 2023 року вони прийшли до мене додому зранку і показали посвідчення КДБ, тоді я зрозумів: усе, фініта. Треба налаштовуватися на те, що додому я повернуся нескоро. Так усе й почалося. Одразу дали десять діб арешту – такого превентивного, до того моменту, поки слідчі вирішуватимуть, відкривати кримінальну справу чи ні. І саме з цих десяти діб почалися справжні пекельні умови. Насправді я провів там трохи більше десяти діб – майже два тижні. У нас є таке місце – Окрестіна – центр ізоляції правопорушників. Коли мене закинули в камеру, ми потім її виміряли: вона була 1,7 метра завширшки і 3,4 метра завдовжки. І я зайшов туди десятим. Тобто приблизно п’ять квадратних метрів на десять людей. Ми там існували майже два тижні. Там неможливо було ні їсти нормально, ні спати, ні навіть, грубо кажучи, сходити до туалету. Усе відбувалося публічно. Десятеро людей – і один туалет з умивальником. На кожну людину припадало, мабуть, по сорок сантиметрів простору.

То ви стояли?

Фактично стояли. Стояли, тому що там неможливо було ні сісти, ні лягти. Спали по черзі вночі. І це не вина людей. Нас затримали просто як якихось підозрюваних, хоча ще було невідомо, чи взагалі висуватимуть якісь обвинувачення, чи, можливо, відпустять. Але якщо вже затримали, то, звісно, ілюзій залишалося небагато щодо того, що скоро повернешся додому. Так усе й почалося. Потім мене довго тримали в слідчому ізоляторі. Дев’ять місяців у Мінську, а потім перевели до Могильова. Загалом це було приблизно п’ятнадцять місяців тюремних умов у слідчих ізоляторах, коли тебе виводять на годинну прогулянку, а решту часу ти перебуваєш у переповненій камері. Камера, наприклад, площею п’ятнадцять квадратних метрів, а разом із тобою там сидять вісімнадцять-двадцять людей. День за днем. Місяць за місяцем…

Для журналіста це, можливо, навіть корисний досвід – потім усе можна викласти в книжці. Після видворення я таку книжку і написав. Вона ще не видана, але рукопис уже готовий. Якщо не побачиш це на власні очі, такого не вигадаєш і не напишеш, бо навіть не здогадаєшся, що таке можливе. Виявляється, у сучасному світі досі існують такі місця. І одне з них – Білорусь. Там, по суті, з найтемніших часів у пенітенціарній системі майже нічого не змінилося. Та сама сегрегація: є політичні в’язні, а є “звичайні”. Той самий тиск. Щоправда, тепер уже немає такого фізичного насильства й побиттів з боку міліції, як раніше. Їх припинили після того, як кілька людей просто померли, не витримавши такого поводження, і це викликало великий суспільний резонанс.

Художник Алесь Пушкін, дуже відомий у нас перформансист, був на відкритті виставки в Києві. Українські колеги попереджали його, щоб він не повертався до Білорусі, бо його посадять. Але він був принциповою людиною. Він повернувся, і його справді ув’язнили. У 2023 році, фактично за день до мого арешту, я ще встиг поїхати на його похорон. Він раптово помер у в’язниці. Його закатували.

Я відбував покарання в місті Шклові – це батьківщина Лукашенка. Там розташована так звана зразково-показова колонія. І там теж будь-кого, хто приїжджав через політичну статтю, одразу відправляли до штрафного ізолятора. Там так само помер один із наших дуже відомих активістів – Вітольд Ашурок. Він раптово помер у штрафному ізоляторі.

Медичної допомоги фактично немає. Її не надають навіть тоді, коли бачать, що людина вже перебуває при смерті. Максимум, на що можна розраховувати, – це якась таблетка від фельдшера. Але повноцінної медичної допомоги в колоніях і тюрмах немає.

Узагалі?

Узагалі. Там немає спеціалістів. Можна відправити туди навіть ветеринара, і він із таким самим успіхом лікуватиме людей. Немає й жодної мотивації допомагати політичним в’язням. Деякі медики, які там працюють, прямо кажуть, що не зобов’язані допомагати “екстремістам” і “терористам”. Це також одна з великих проблем білоруських в’язниць – медицина там фактично відсутня як явище. І навіть якщо ви бачите людину в білому халаті, це ще не означає, що вона прийде вам на допомогу. Тому що існує своєрідна “фільтрація”, “сегрегація”.

Апріорі вважається, що політичні в’язні “симулюють”. Навіть якщо є очевидні ознаки того, що людина має серйозні проблеми зі здоров’ям і фактично перебуває на межі життя і смерті. Єдине, що врешті можуть констатувати, – це відсутність пульсу. За цей час у колоніях загинуло близько десяти відомих людей. І це далеко не повний список. Тому що за політичними статтями сидять тисячі людей, але навіть правозахисники знають добре якщо про половину з них. Дуже багато людей настільки залякані, що не повідомляють про долю своїх рідних.

Раніше, у 2020–2021 роках, коли ще відбувалися суди, волонтери могли приходити на засідання та стежити за процесами. Потім правозахисний центр “Вясна”, який очолював Нобелівський лауреат Алесь Біляцький, був ліквідований, як і всі інші незалежні організації.

Волонтери також опинилися під ударом. Тепер уже неможливо просто прийти до суду, тому що на вході одразу записують твої паспортні дані та місце проживання. І фактично вже на виході тебе можуть затримати, а в гіршому випадку – прийти за тобою через кілька днів. Тому що волонтерство було прирівняне до участі в екстремістському формуванні. І це вже серйозний аргумент. Після цього всі суди зробили закритими, і людей почали судити без публічного розголосу. Фактично всі процеси, починаючи з 2020 року, відбуваються кулуарно. Навіть правозахисники лише зараз, через три роки, дізнаються окремі подробиці: на які строки людей засудили і за якими статтями.

Лише коли багато хто вже відбув більше половини свого терміну, інформація починає просочуватися назовні, і стає відомо, що за тією чи іншою справою вже сидить багато людей. Наприклад, є дуже резонансна так звана “справа Гаюна”. У ній сотні людей були притягнуті до відповідальності за те, що розміщували в публічному просторі інформацію, відео чи фотографії російської військової техніки, яка перебувала на території Білорусі, а потім рухалася в напрямку України. Це вважається мало не державною зрадою, і за це дають дуже суворі вироки. Людей карають лише за те, що вони інформували про пересування військ у Білорусі перед нападом на Україну.

Моя справа розглядалася дуже довго, тому що їм навіть не було за що мене посадити. Я ж не один такий. Коли беруть журналіста, дуже важко вигадати, за що саме його ув’язнити. Адже людина роками працювала легально. Засоби масової інформації були офіційно зареєстровані в Міністерстві інформації, а журналісти акредитовані Міністерством закордонних справ. Саме тому для влади виникала проблема – що ж вигадати як підставу для обвинувачення. Як правило, справи проти журналістів фабрикуються дуже довго. Я просидів у слідчому ізоляторі дев’ять місяців. І за ці дев’ять місяців вони так і не могли толком придумати, за що мене тримають.

У результаті придумали, що я є членом Білоруської асоціації журналістів. Це незалежна професійна організація, подібна до тих, що існують в Україні, Польщі та інших країнах. Журналісти мають свою спілку, яка захищає їхні інтереси та за потреби надає юридичну допомогу. Мене прив’язали до Білоруської асоціації журналістів, якій надали статус “екстремістського формування”. КДБ включив її до свого списку екстремістських організацій. Саме на цій підставі мене звинуватили в участі в діяльності екстремістського формування. За це мене засудили до трьох років колонії загального режиму. Парадокс полягає в тому, що на той момент три роки вже сприймалися як полегшення. Після внесення змін до Кримінального кодексу у 2021 та 2023 роках усе, що раніше каралося 15 добами адміністративного арешту, перетворилося на три, п’ять, сім або навіть вісім років ув’язнення. Активістам почали давати просто неймовірні терміни покарання. І десять років давали, і 12, і 15. Три роки тоді сприймалися майже як подарунок долі. Але був один нюанс.

Я ще не дочекався рішення за апеляцією у Могильові. Після суду мене перевели із СІЗО до колонії, хоча я подав апеляцію і не погоджувався з вироком. У колонії мене одразу почали пресувати, виписувати надумані порушення. Кілька порушень – і тебе відправляють до штрафного ізолятора, потім до приміщення камерного типу. А коли вже опиняєшся в приміщенні камерного типу, там, як правило, дають значно більші строки перебування. Мені одразу дали місяць, потім зверху додали ще п’ять місяців. Увесь цей час я перебував в одиночній камері. Якщо ти вдруге отримуєш покарання у ПКТ, то на тебе автоматично заводять нову кримінальну справу. За так звану злісну непокору вимогам співробітників адміністрації. Система так працює.

І фактично з тими трьома роками, яким я ледь не радів, бо отримав відносно невеликий термін, ти можеш перетворитися на довічного в’язня. Тому що тобі щороку можуть додавати ще по року чи по два. Так само сталося і зі мною. Проти мене порушили нову кримінальну справу, і вже тоді, коли я перебував у штрафному ізоляторі, відбувся виїзний суд. Суддя і прокурор приїхали просто до колонії. Мене вивели в робі, на грудях і на спині якої було написано “ШІЗО”. Там мене й судили.

Суд тривав два чи три дні. Свідками виступали двадцять два співробітники колонії. Двадцять два. Вони фактично паралізували роботу колонії, тому що кожен із них розповідав, який я “безнадійний порушник”, як я не стаю на “шлях виправлення”. Прокурор просив для мене один рік. Але, не знаю, що там сталося в судді всередині, бо зазвичай у Білорусі судді дають рівно стільки, скільки просить прокурор. У будь-якому випадку. Тут, мабуть, у ньому щось ворухнулося. Тому що вони читають усі листи, цензура працює повністю. Стало відомо, що у моєї дружини діагностували онкологічне захворювання. Лікарі пов’язували це, зокрема, зі стресом і переживаннями. І коли на суді адвокатка долучила до справи ці документи з діагнозом, можливо, у судді прокинулося щось людське. Принаймні він дав не один рік, а десять місяців. Два місяці він мені “подарував”. Хоча суті справи це вже не змінювало.

У підсумку замість трьох років у мене вже виходило майже чотири. А коли сидиш і рахуєш свій термін, думаєш про день звільнення. Формально я мав вийти у лютому 2026 року. Але насправді, з урахуванням цих додаткових десяти місяців, мій термін фактично продовжувався майже до кінця 2026 року. Звичайно, це було неприємно. Одна справа, коли ти просто відбуваєш покарання: ходиш на якусь роботу, займаєшся якимись дрібницями.

І зовсім інша – коли розумієш, що тебе можуть без кінця тримати в жахливих умовах. Мені пощастило, що завдяки зусиллям американської адміністрації рік тому, у червні 2025 року, мене разом з іншими політв’язнями вивезли з Білорусі. Але багато хто залишився. Особливо активісти анархістського руху. Їх там просто пресують без кінця. Люди й так мають терміни по 13-15  років. Багатьох, якщо говорити жаргоном колонії, уже по три-чотири рази відправляли на так звану “розкрутку”.

“Розкрутка” – це коли додають новий термін ув’язнення. Наприклад, людина отримала 13 років, а після застосування статті 411 уже має 18 років. До речі, щодо цієї 411-ї статті: 18 червня 2026 року Європарламент ухвалив спеціальну резолюцію щодо Білорусі, де зазначено, що ця стаття є неприпустимою і просто аморальною. Вона взагалі не повинна існувати. Ніде у світі немає такого механізму, коли людину можна безкінечно утримувати в ув’язненні шляхом постійного додавання нових термінів.

У нас був дуже відомий молодіжний активіст Дмитро Дашкевич, лідер організації “Молодий фронт”. Його засудили на один рік, а вийшов він лише через три. Щороку перед звільненням, буквально коли дружина з дітьми вже чекали його біля воріт колонії, знаючи, що термін закінчується, його виводили до виходу, а потім повертали назад – спеціально, щоб познущатися. Таким чином створювалися умови постійного морального і психологічного тиску. Людина знала, що на неї чекають дружина і четверо малих дітей, але її знову відводили назад. Того ж дня переглядали справу і додавали ще рік. Потім усе повторювалося знову. Таких людей дуже багато. Вони вже були налаштовані на звільнення, на завершення свого терміну, але їх продовжували тримати в абсолютно нелюдських умовах.

У мене самого були дуже важкі емоції. Не було жодних натяків на те, що мене можуть звільнити достроково. Я нічого не знав про якісь закулісні переговори, до мене не доходила жодна інформація. Навіть зв’язок з адвокатом був вкрай обмежений, тому проблем вистачало.

Як виглядають колонії для ув’язнених в Білорусі?

Я так розумію, ви пройшли через кілька етапів ув’язнення і перебували в різних місцях позбавлення волі у Білорусі. Чим вони відрізнялися, що було найважчим у кожному місці? Розкажіть про одиночні камери. Як вам узагалі вдавалося це витримувати?

До речі, після другого вироку в мене вже з’явився статус рецидивіста. Я офіційно став рецидивістом. Автоматично мене відправили досиджувати термін уже не в тій колонії, де я перебував на загальному режимі, а на суворому режимі. Там сиділи люди, деякі – по п’ять, по десять разів. Уже такі серйозні злочинці: вбивці, ґвалтівники.

Тобто всі разом сиділи?

Так, так, усі разом. Але мета була ще й у тому, щоб зламати тебе морально. У цій кримінальній ієрархії, в яку вплетена і силова система, міліція, давно вже сама діє за правилами кримінального світу, якщо говорити їхнім жаргоном. І вони хочуть тебе “опустити”. “Опустити” – тобто перевести до касти так званих “опущених”, людей, яким ніхто не подає руки. Потрапити туди дуже легко. Є певні неписані правила: не можна мити туалет, прибирати його, виносити сміття. Якщо ти раптом виніс сміття чи помив туалет, не знаючи, що на тебе чекає, – усе. Самі силовики потім розкажуть усім кримінальникам, що з тобою не можна мати справи. В кожному загоні є окремий кубрик, окрема секція, де живуть ці так звані “опущені”. Це найнижчий статус. Якщо ти туди потрапив, повернутися назад практично неможливо. Низький статус означає повну відсутність поваги – і з боку силовиків, і з боку самих ув’язнених. Такі люди займаються лише найчорнішою роботою. Нескінченне прибирання, миття туалетів та умивальників.  так весь термін. Це своєрідне клеймо. І одна з цілей постійного відправлення до штрафного ізолятора – саме зробити з тебе “півня”. Зламати психологічно.

Я навіть не знаю, як мені вдалося це витримати. Думаю, я тримався завдяки думкам про сім’ю. У мене залишилася літня мати, і я дуже хотів її ще побачити. Вона залишилася в Білорусі. У мене четверо дітей, чотири доньки, яких я дуже люблю і які люблять мене. Це теж було великою підтримкою. І, звісно, дружина. Коли я, сидячи в одиночній камері, дізнався, що в дружини онкологічний діагноз, це було найстрашніше. Тому що ти не можеш бути поруч, не можеш підтримати людину, а думаєш лише про це.

Там і без того немає жодної радості чи позитивних емоцій. А коли знаєш, що вдома біда, а тебе ще й спеціально кидають до штрафного ізолятора, це особливо важко. Вони все знали з листів, тому що жоден лист не проходить без цензури. Усе цензурується. Усе переглядається. Вони безкінечно складають і підписують свої протоколи про вилучення листів. Нібито я написав щось таке, що розкриває якісь внутрішні таємниці системи. Насправді ці листи вони просто знищують. Були лише думки про те, що я мушу витримати – заради інших, заради себе.

Хоча було важко, тому що переді мною кілька людей не витримали й померли. Причому вони були приблизно мого віку. І тоді завжди думаєш: а чим ти кращий? Чи ти сильніший? Чи здоровіший? Це така своєрідна лотерея. Якщо людину доводять до такого стану – постійним тиском, психологічно нестерпними умовами, – то чому саме ти маєш витримати? Це справді так.

Тим більше, що знущання там усюди. Були етапи – постійні перевезення з місця на місце. Закінчується один етап – тебе перевозять до колонії, потім знову кудись перевозять. Для всіх політичних в’язнів існує профілактичний облік. Тебе ставлять на профоблік як особу, схильну до екстремістської діяльності. У тебе є свій номер у цьому профілактичному обліку. І під час кожної перевірки, коли ти даєш рапорт, ти мусиш сам себе характеризувати. Ти розповідаєш, який ти “небезпечний екстреміст”, що перебуваєш на профілактичному обліку. А цей профілактичний облік означає цілу низку додаткових проблем. Одна з них – постійні етапування до інших місць. Чи то до іншої колонії, чи між колоніями. У мене таких переїздів було багато – здається, вісім. Вони постійно тягали мене то туди, то сюди.

За той час, поки сидиш, ти так чи інакше обростаєш якимись речами. Щось тобі видають у колонії. Один комплект одягу, зимова форма – тепліший одяг. Усе це лежить у сумках. Є якісь особисті речі, продукти, які тобі передають. Це досить великі й важкі сумки. Але, звісно, за тебе їх ніхто носити не буде. Перед посадкою в автозак для перевезення ув’язнених або до спеціально обладнаного вагона поїзда на тебе надягають кайданки. Декому надягають руки за спину, якщо людина має статус “терориста”. Мені кайданки надягали спереду, але й це було неймовірно важко. Коли в тебе дві сумки, а ти намагаєшся їх піднімати руками, скуваними кайданками. Ну, але це ще півбіди.

Читайте також: Росія за три роки вбила 135 журналістів. Публікуємо повний список

Ви брали ці сумки в скуті кайданками руки й самі їх переносили?

Так, так. А вже в самому поїзді кайданки також не знімають, хоча поруч можуть сидіти якісь вбивці чи маніяки. Навіть ті, хто перебуває на профілактичному обліку за спробу нападу на силовиків. І вони всі сидять без кайданків. Ось така сегрегація: є “нормальні” злочинці, а є “ненормальні” . І “ненормальні” – це якраз політичні. Якщо уявити плацкартний вагон, то там немає вікон. Усе заґратоване. Це просто глухе приміщення. Туди також набивають по десять, по п’ятнадцять людей. Хтось лежить на другому ярусі, хтось на третьому. Таке собі окреме випробування – перевезення в’язнів. Як правило, це відбувається вночі. Щоб не шокувати людей, які могли б це побачити. Зазвичай вагони завантажують на віддалених коліях вокзалу. Самі перевезення теж відбуваються вночі. І до колоній привозять також уночі. Там ув’язнених розміщують у так званих відстійниках. Як правило, це брудні, смердючі тимчасові приміщення. А оскільки вони тимчасові, там ніхто нічого не прибирає.

Чи були поруч із вами інші політв’язні? Чи ви були єдиним серед інших ув’язнених?

Ні, зараз політв’язнів дуже багато. Коли я перебував у слідчому ізоляторі, нас спочатку було дванадцятеро в камері. Потім перевели до іншої камери, де було вже п’ятнадцять людей. І фактично половина з них сиділа саме за політичними статтями. Саме тоді, у 2022–2023 роках, почалися дуже масові судові процеси. На той час уже достатньо розвинулися технології розпізнавання облич – це, до речі, білоруська власна розробка. І влада почала дуже активно затримувати людей, які брали участь у протестах. У 2020–2021 роках людей ще переважно затримували безпосередньо на акціях, просто вихоплювали з натовпу. А пізніше почали переглядати записи з камер відеоспостереження. Фактично саме відеокамери почали “здавати” людей, які були на протестах. І ця система почала масово перемелювати їх – тисячами.

Політичних в’язнів стало настільки багато, що в колоніях уже не вистачало місць. Тому багатьом почали призначати так звану “домашню хімію”. Це ще радянська назва, яка збереглася донині. Тобто людина відбуває покарання вдома. Але до неї три-чотири рази на день може приходити міліція з перевірками. Їй можуть давати подути в трубку, щоб перевірити, чи немає алкоголю в крові, чи не вживала вона спиртного у вихідні. Людині заборонено залишати дім без дозволу. Усе суворо обмежено: можна лише сходити до магазину чи в інші дозволені місця. Фактично це домашній арешт. Є й буквальний домашній арешт, коли разом із тобою живуть співробітники КДБ або міліції. Вони просто мешкають у твоїй квартирі та цілодобово спостерігають за тобою як за засудженим. У помешканні встановлюють камери відеоспостереження.

Тож усе було нормально. Єдине, що вже в колоніях ситуація дещо інша. У колоніях дуже поширене явище “шісток” – коли інші в’язні за якісь бонуси чи поблажки просто біжать до штабу й доносять на тебе. Наприклад, що ти з кимось контактуєш. Було таке явище, що політичні в’язні вважалися персонами нон грата для решти. Тому що за контакти з політичними в інших ув’язнених могли виникнути неприємності. Через це деякі люди боялися спілкуватися з політичними. Бо якщо про це ставало відомо, можна було опинитися в штрафному ізоляторі. А ніхто туди потрапляти не хотів. Але контакти все одно були.

До речі, як не дивно, коли я вже приїхав на суворий режим, здавалося, що там буде важче, що буде більше тиску як з боку ув’язнених, так і з боку силовиків. Насправді виявилося зовсім навпаки. Передусім адміністрація там уже не має ілюзій щодо перевиховання людей, які сидять по п’ять, сім чи вісім строків поспіль. Для них це вже рідний дім. Є люди, які загалом провели за ґратами 30-40 років, лише зрідка виходячи на волю. У них уже склався такий спосіб життя, що справжнім життям для них стала саме колонія. Там їх уже ніхто особливо не пресує. Тому що, коли вони виходять на волю, то або одразу комусь розіб’ють ніс, або щось украдуть у магазині – і знову повертаються назад. Є таке переконання, що таких людей уже не перевиховати.

І ми, політичні в’язні, в цій своєрідній філософії почувалися навіть трохи легше. Хоча коли я приїхав до Мозиря – це вже біля кордону з Україною, майже поруч із українським Поліссям, – ситуація була особливою. Там розташований Мозирський нафтопереробний завод, який нині є однією з потенційних цілей для України, оскільки забезпечує паливом російську армію. І ставлення до мене в Мозирі було цілком адекватним. Я навіть здивувався, що офіцери ставилися з розумінням. Хоча, коли я прибув, мене одразу відправили на карантин.

Так відбувається в будь-якій колонії: новоприбулий має пройти двотижневий карантин. Це своєрідна адаптація, де тобі пояснюють правила, знайомлять із порядками, ти входиш у курс справ. Але навіть цих двох тижнів карантину мені не дали відбути. Мене забрали до штрафного ізолятора вже через кілька днів і відправили туди на місяць. Одразу дали 15 діб, потім ще 15 діб. Єдине, що це вже була не одиночна камера, а нас там було четверо. Тож було трохи легше, час минав не в таких похмурих думках, а в розмовах.

Розкажіть більше про те, як проходив ваш день. Якими були умови? Що ви їли? Чи могли спілкуватися між собою, з іншими політичними в’язнями?

У слідчому ізоляторі все було більш-менш зрозуміло й відбувалося за графіком. Раз на тиждень водили в душ. У нас це був четвер. Тому що людей у камерах було дуже багато, і для кожного корпусу був свій день. Можна було спілкуватися між собою в камері, жодних проблем із цим не було. Там навіть існувало таке своєрідне ноу-хау. Хоча насправді це не ноу-хау, а дуже стара традиція, яка тягнеться ще з кримінального середовища. У принципі, можна було підтримувати зв’язок навіть з іншими камерами. Це називалося “дорога”. Насправді з вікна у вікно перекидали мотузки. Їх робили з ниток – хтось розпускав светр або мочалку на окремі волокна. Потім із газети скручували своєрідний вантаж і закидали його. Так між камерами можна було передавати записки або навіть невеликі речі. Люди, які потрапляли туди не вперше, добре знали, як це працює. Така комунікація існувала. І співробітники здебільшого заплющували на це очі.

Я перебував у слідчому ізоляторі в Мінську. Він вважався відносно ліберальним. Тому що після 2020 року з нього також хотіли зробити щось на кшталт Окрестіна – центру ізоляції правопорушників, де над людьми, особливо затриманими на протестах, просто знущалися. Але керівництво вирішило, що немає потреби перетворювати установу на катівню. Тому ставлення було більш-менш поміркованим. Нас, політичних в’язнів, також ставили на профілактичний облік, але це не мало якихось особливих наслідків. Були дозволені посилки й передачі. Щоправда, телефонних дзвінків, звісно, не було. Але пошта працювала більш-менш нормально. Перші дев’ять місяців у слідчому ізоляторі були відносно спокійними.

Потім мене перевели до Могильова, у тюрму №4. Там я чекав на розгляд апеляції у Верховному суді. Там уже були жорсткіші умови. Кілька разів на день доводилося зачитувати такі рапорти: називати себе “екстремістом”, своє прізвище, повідомляти, що перебуваєш на профілактичному обліку за екстремістською статтею і так далі.

Але коли я вже потрапив на батьківщину Лукашенка – до колонії в Шклові, – там почалося найнеприємніше. У штрафному ізоляторі душ був лише раз на тиждень. Ті, хто сидів там довго, виходили вже з бородами. Хоча в СІЗО будь-яка навіть одноденна щетина вже вважалася порушенням. ШІЗО – це найнеприємніше місце. У тебе там немає нічого. Ти цілий день просто рахуєш кожну хвилину, і цей день тягнеться без кінця. Здається, що в добі не 24 години, а всі сто. Тому що тобі нічим зайнятися. Ти можеш лише ходити цілими днями по цих семи квадратних метрах і намотувати кола. У тебе немає ні газет, нічого взагалі не дають.

Ти не можеш писати листи. У тебе немає нічого. Є лише одяг ув’язненого, який тобі видають на час покарання. І все. Спекотно чи холодно – ти не можеш ані щось зняти, ані утеплитися. Лише на ніч відкидаються нари від стіни. Лягаєш на дерев’яну поверхню. Є рушник, але ним заборонено користуватися навіть як подушкою, щоб було м’якше. Під голову можна покласти хіба що тапочок. У мене й досі, до речі, залишилися на боках пролежні. Після пів року лежання на цих дошках залишилися синці, які не сходили роками.

Немає можливості щось купити. Хоча в колоніях є крамниці, де можна замовити щось за списком. Але суми дуже обмежені. Коли я перебував у приміщенні камерного типу, можна було витратити еквівалент приблизно десяти євро на місяць. Що на ці гроші купиш? Трохи цукерок, якесь печиво, чай. І все. На цьому ліміт закінчувався. Тоді ти просто сидиш і буквально рахуєш. Рахуєш, скільки ложок чаю або кави залишилося в пакеті. І розподіляєш усе так, щоб вистачило не на тиждень, щоб випити за кілька днів, – а щоб розтягнути на цілий місяць. Ми намагалися економити буквально кожну чашку кави. Уже в приміщенні камерного типу – після прогулянки. Бо в ШІЗО прогулянок узагалі немає. І тоді одна чашка кави, одне печиво ставали для тебе маленькою радістю. Ось так і намагаєшся себе підтримувати, радіючи тому, що в тебе є хоча б така дрібниця.

Тортури, хвороби, репресії за записки та борщ із корму для худоби

Скільки кілограмів ваги ви втратили?

Харчування було усюди погане. У СІЗО було ще більш-менш, оскільки ти ще не засуджений, а підозрюваний. Триває слідство і має бути суд. Туди приходять посилки і тоді було простіше. Можна було до 30 кілограмів передачі на місяць отримати. І все ж таки ділилися і там було і сало і деякі ковбаси зрідка. Але так само багато не пускали, бо холодильників ж ніяких немає, а літом все це дуже швидко псується. А коли вже приїхали у колонію, то мене одразу позбавили усіх передач і посилок і нічого не було. Дуже погана їжа, ніяких вітамінів. Я весь 2024 рік просидів весь сезон – літо, осінь, зиму в одиночній камері і я не з’їв жодного яблука, ні одного шматка огірка чи помідора. Нічого не було, було нуль вітамінів. Це просто йде знесилення, виснаження. Ти худнеш, тому що не хватає тієї їжі, яку приносять ув’язненим. ЇЇ мало. На великого чоловіка цієї юшки, каші дуже мало.

Коли мене забирали – я був відкормлений – важив 97 кілограмів. Коли мене видворили, привезли у Вільнюс і на другий день колеги з “Радіо Свобода” організували обстеження у лікарні. І я на той момент мав 79 кілограмів. Так я перед видворенням два місяці я вже був у колонії, де я бачив сонце, небо, ходив на роботу. І я так розумію, що ще й набрав вагу. Ну, я думаю, що десь до кілограмів сімдесят скинув. Хоча це не найбільша втрата ваги. Я маю на увазі, що важив тоді близько 97 кілограмів, тоді як у багатьох людей було значно гірше. Наші лідери – Віктор Бабарико, Сергій Тихановський, Олександр Федута. Вони важили по 140–150 кілограмів, коли їх забирали. А коли випустили, то ми з Тихановським важили однаково – по 79 кілограмів. Люди втрачали по 60–70 кілограмів, фактично половину своєї ваги.

І мені тоді під час цього обстеження сказали, що в мене є певна аномалія – в організмі практично немає вітаміну D. Майже нуль. А це те, що впливає на роботу і печінки, і нирок, і взагалі всього внутрішнього організму. Це, очевидно, стало наслідком того, що стільки часу було проведено без нормального доступу до повітря. Тому що навіть коли ми сиділи в СІЗО, там на 15 квадратних метрів було 15 людей. Тобто по одному метру корисної площі на людину. Без провітрювання, без вентиляції, без нічого. І всі курять. Із п’ятнадцяти людей я один не курив, а всі інші курили. І там постійно висіла ця димова завіса, без жодної циркуляції повітря.

Це позначилося на вашому здоров’ї, так?

Ну, я б сказав, що так. Мені навіть лікарі в цій клініці у Вільнюсі сказали, що могло бути й гірше. Що в мене ще є якась опірність організму, підвищена витривалість, яка змогла протистояти цим випробуванням. Але, з іншого боку, я все-таки провів там не так багато часу – два роки. Порівняно з іншими. У декого вже минуло три роки, а дехто відсидів чотири чи п’ять. Тому думаю, що проблеми зі здоров’ям у них були більші. Але я сам розумів, що, наприклад, із нирками проблеми вже були. Тому що вони були просто застуджені. Коли постійно лежиш на холодних дошках, на протягах, вони просто перестають працювати. І серцебиття було неправильним. Ну, тепер уже, в принципі, все це поступово минає.

Із зубами були проблеми. Втім, із зубами проблеми мають усі в зоні. Через постійне переохолодження. Багато хто зловживає так званим чифіром. Це дуже міцний, концентрований чай. Його п’ють цілими днями. І цей чифір просто з’їдає зуби. Це одна з найбільших проблем. Тому ми вже навіть жартували, що на всю камеру, на всю цю публіку, може знайтися п’ять зубів. І це майже буквально. Тому що лікування немає. У людей болять зуби, і вони або самі їх виривають, або, навіть якщо підеш до того лікаря – стоматолог приймає раз на тиждень, – він може лише вирвати зуб. Ніхто не збирається лікувати ні в колонії, ні в СІЗО – тільки виривають. І в людей, які мають особливо великі строки, до кінця вже майже нічого не залишається.

У мене теж через переохолодження, погане харчування та нестачу вітамінів, тому що вітамінів там взагалі немає, також погіршилися проблеми із зубами, але не настільки, як у інших. Я ще встиг перед арештом зайнятися зубами, і в цьому сенсі в мене було більш-менш нормально. А загалом проблема з медичною допомогою, повторюся, дуже актуальна. Її просто немає. Особливо для засуджених за політичними статтями. Ці лікарі, які давали клятву Гіппократа допомагати всім, зрадили і клятву, і свою професію. Тому що майже кожен другий розповідав, що їм прямо так і казали: мовляв, цим “екстремістам”, “терористам” так званим жодної допомоги не передбачено.

Наприклад, якщо у вас була дуже висока температура, чи там хворіли – взагалі нічого не давали? Ні таблеток, нічого такого?

Таблетки – це дуже смішно. У СІЗО в нас був такий лікар. З нього сміялися, кепкували, але він принаймні не був злим. Бо деякі лікарі дуже жорстокі, як у концтаборі. Але це дуже показово. Так працює вся медична система. Якщо хтось скаржиться, що в нього болить голова, а інший поруч стоїть і каже, що в нього так ломить спину, що неможливо ні сісти, ні лягти, то лікар дістає невідомо яку таблетку без упаковки, просто з кишені, ламає її навпіл і каже: “Ось ця половинка – від голови, а ця – від спини”. Ось така там медицина.

Фактично нічого не дають. Є лише медичні передачі: родичі надсилають ліки, вони лежать у медчастині, але людям їх не видають. Лише коли вже зовсім критична ситуація, коли, наприклад, у когось стоїть кардіостимулятор і він просто не може без ліків. Тоді ще можуть видати. Але й це – дуже громіздка, бюрократична процедура із заявами. Усе має бути погоджене в Департаменті виконання покарань Міністерства внутрішніх справ. Поки отримаєш свої ліки, можеш просто не дожити, якщо в тебе справді серйозні проблеми. Так само й з інгаляторами. Їх приносять ввечері, щоб ти зробив один впорск перед сном, а потім одразу забирають назад. А якщо напад станеться вночі – на це ніхто не зважає. Це проблема. Це просто спосіб добивати людей. Коли людина хвора, вона там природно просто руйнується в пенітенціарній системі.

До речі, досі є хворі на туберкульоз. Здається, вже весь світ успішно бореться з туберкульозом, а в білоруських тюрмах хворі на туберкульоз живуть в одних загонах разом зі здоровими людьми. Я там бачив людину, у якої вже однієї легені не було – її видалили. Він кашляє кров’ю, постійно все летить навколо. І тут же поруч спить здорова людина. Усе це розлітається навколо. Ну, це жах. Важко навіть уявити, що це справді реальний стан речей для Європи у XXI столітті.

Я знаю, що у вас двічі забирали ваші записи, які ви робили. Розкажіть про це

Забирали… У СІЗО, поки я був, я писав щоденник. Кожного дня – по сторінці, може, по одній сторінці зошита – я записував враження. Тому що там також постійна міграція людей. Одних заводять, інших забирають. Люди досить цікаві всі. Особливо політичні. Дуже багато освічених, з вищою освітою. Пройшли практично всі. Там і працівники, ну, релігійних установ, скажімо так. Були ті, хто служив у кафедральному соборі. У мене там був такий приятель, з яким ми й досі підтримуємо зв’язок. Він права рука митрополита. Церемоніймейстер усіх свят. Ну і забирають просто за коментарі.

За коментарі дуже багато справ – за образу Лукашенка. Конкретно в нас у Конституції є окрема стаття – “образа президента”. Думаю, її скасують у першу ж секунду, коли буде обраний новий президент. Бо там фактично йдеться про образу Лукашенка. Він дуже такий вразливий і образливий. Ображають чиновників, суддів, силовиків. Усі ображені. За це дають по три, по чотири, по п’ять років – залежно від того, що написав.

Заїжджали туди всі. Були й працівники державного телеканалу, митці, музиканти, дуже відомі в Білорусі люди. Багато-багато людей. Науковці. Люди, які сформувалися, самі себе зробили з нуля, – вони потрапили туди за те, що просто висловили свою позицію. За інакодумство. Я написав книжку. Там такий підзаголовок: “Як вибивають інакодумство”. У мене це спроєктовано на власному досвіді. Катування, камера-одиночка – як вибивають інакодумство. Але взагалі все, що робиться: тюрми, колонії – вони існують для того, щоб із людини вибити інакодумство. Щоб вона стала однією з мовчазної маси, яка нічого не говорить. Пристосувалася, аби вижити.

От я вів цей щоденник. Усе було добре, поки мене не завезли в колонію. А в колонії дуже щільно працює оперативний відділ. Це такі місцеві кагебісти (КГБ). Вони також вибивають інакодумство, але вже на іншому рівні. Почалися проблеми з листами. Коли, наприклад, дружина чи діти мені писали, то там цілі абзаци просто закреслювали, щоб я не дізнався інформації з того боку колючого дроту. Або мої листи просто не доходили. Або, у кращому випадку, поверталися з позначкою, що інформацію не можна поширювати. Інформація могла бути найпримітивніша. Наприклад, я писав, коли приїхав до Могильова, у цю тюрму, що там просто закінчилися продукти. І тричі на тиждень годували картоплею. Відомо, що картопля була дуже погана – вже така, якою й свиней не годують. Її просто змішували з водою. Така перемелена маса. Я написав у листі, що й удома особливо на картоплю не налягав, а тут змушений їсти її тричі на тиждень. Причому сумнівної якості.

І мені повернули лист. Було написано просто на конверті, як учителька в школі пише: “Переписати”. І було підкреслено те, що я розкриваю таємницю – що нас годують однією картоплею. І це треба було прибрати. Бо не можна дискредитувати пенітенціарну систему, у якій закінчилися всі продукти. Особливо перед новим сезоном, коли ще нічого немає і залишається тільки картопля з буртів. Капуста теж уже скисла, вона вже бродить. І коли варять цю капусту, то стоїть такий сморід, що він розходиться, не знаю, на всю зону. Усі вже знали, що цю капусту їсти неможливо, вона просто отруєна. Її ніхто не їв, навіть найбільш голодні не їли й цю капусту. Усі продукти там переважно кормові. Я вже ходив у наряди на суворій зоні в Мозирі. Ми чистили буряки, цибулю, моркву – і це все практично кормове.

Тобто це та продукція, якою годують худобу?

Так, так. І ось із цих буряків варять борщ. Кажуть: сьогодні буде борщ. Приносять той борщ – він сам по собі прозорий, і в ньому плавають нарізані шматки цих буряків. А буряки – кормові, якими годують худобу в лісгоспах, у колгоспах. Я розмовляв з одним хлопцем, який працював на кухні. І він сказав, що для всіх цих колоній поставлено одну мету – брати найдешевше. Усе найдешевше. Тому вони й беруть картоплю з буртів, яка лежить у цих колгоспах для корів, для свиней, на зиму. А звідти просто набирають найдешевшу: наполовину гнилу, зелену, пророслу. Такі ж самі буряки.

Ми всі чекали, бо один раз на тиждень давали рибу. Путасу. Працівник їдальні казав, що більше рибу ніколи в житті їсти не буде. Тому що путасу – як вовк є санітаром лісу, так путасу – санітар водойм. Коли її розрізаєш, там просто кишить усе паразитами. На самій путасу, у накладних, написано, що її беруть на корм для зоопарків, цирків, різних пересувних шапіто, звіроферм, там, де норки, ондатри, і….колоній. Це все вказано наскрізь. Тому що путасу – риба санітарна. Для ондатр – нормально, а якщо вона сильно уражена паразитами, то вона на сто відсотків паразитована. Але в’язням нічого іншого не залишається – їдять цю путасу.

Впринципі, усе це було описано в моїх щоденниках. Звісно, коли мої щоденники особисто прочитали кагебісти (КГБ), вони сказали: “Ми тобі пришиємо червону бірку”. А червона бірка – це “схильний до втечі”. Тобто ніби я… Вони сказали, що якщо ти ще таке писатимеш, то ми знайдемо на тебе управу. А ця бірка означає, що тебе фактично позбавлять усього. Уже не буде в тебе права на листування з рідними. Вони сказали, що ніхто не читатиме твої каракулі, а ми напишемо, що ти готував у своїх щоденниках план втечі з колонії. Ну й забрали. Один раз, а потім уже на цій колонії суворого режиму, перед звільненням, перед видворенням, забрали й другий мій щоденник, який я вів. Так само – на тій підставі, що особисті записи повинні періодично перевірятися в особливому порядку.

Тож у мене не залишилося нічого. Зокрема, коли нас видворяли, кагебісти (КГБ) забрали всі оригінали вироків, усі мої апеляції до Верховного суду, всі відповіді з Верховного суду, а також щодо другого вироку Могильовського обласного суду, де фігурували люди, причетні до цих репресій. Тобто для них було важливо, щоб у тебе на руках не залишилося жодних паперів, які могли б бути використані в суді проти організаторів цих репресій. Тому в мене на руках залишився лише паспорт. Це був єдиний документ, із яким мене викинули за кордон – із мішком на голові, у наручниках і з паспортом. А в наступних партіях, уже починаючи з осені, потім взимку і навесні, у багатьох таких знакових фігур забрали навіть паспорти. На руках у них не залишилося нічого. Лише видали такі папірці – довідки зі штампом, що така-то особа є громадянином.

Ігор Карней: Білорусь вбиває людину в людині

Ким ви відчували себе у в’язниці: журналістом, політв’язнем, білорусом чи просто звичайною людиною? І чи не зник у вас журналіст? Що це взагалі таке – бути журналістом у цих умовах?

Найперше журналістом мене вважали самі силовики. На всіх рівнях – починаючи від СІЗО і потім усі співробітники штрафних ізоляторів, колоній. Тому що вони завжди підкреслювали, що я сиджу за те, що ніс розлад у стабільне суспільство. Вони вважали, що якщо я співробітник “Радіо Свобода”, а це, значить, американське радіо, то я “куплений ляльководами”, які намагалися зламати режим у Білорусі.

Вони вважали, що всі українські Майдани також були інспіровані Заходом. У цьому сенсі в них і досі є переконання, що існує п’ята колона, яка хоче зруйнувати стабільність у Білорусі. І журналісти – серед тих, хто це робить. Незалежні журналісти. Бо є ж офіційні, пропагандисти, а є незалежні, які, на їхню думку, сприяють тому, щоб спробувати зламати державну систему, яку вибудував Лукашенко. Саме так вони це сприймали. Вони вважали, що до нього в Білорусі фактично нічого не існувало. Чотири роки незалежності до 1994 року – це, мовляв, була просто помилка, хаос, політична безвідповідальність людей, які рвалися до влади. А ось Лукашенко, коли прийшов, побудував кришталеву посудину, яку він нібито весь час ніс у своїх руках. Тому ставлення до мене було як не до ворога народу, а до ворога режиму. Бо такі, як я, якщо й становили якусь загрозу, то саме для режиму.

Ну і я не відмовився. Я, звісно, і далі почувався журналістом. Усі ці роки в мене була ідея фіксувати все це у своїх щоденниках, відкладати в голові, тому що були підозри, що записи можуть забрати, і розраховувати на них марно. Тому я запам’ятовував, фіксував. І коли я вийшов на відносну волю… – відносну, бо нас не питали, хочеш ти залишитися в Білорусі чи ми тебе просто викинемо. Ніхто такого опитування не проводив. Коли мені запропонували писати книжку, я буквально за два місяці її написав. Першого вересня минулого року я сів за книжку, а тридцять першого жовтня вже її здав. Рівно два місяці.

І це було правильно з погляду часу, тому що не можна було відкладати. Поки все це свіже в голові, поки ці емоції ще не охололи, ти можеш відновити все навіть без записів. Тому шкода щоденників, шкода віршів, які я присвячував своїм співкамерникам і загальній ситуації. Але мені здається, що саму загальну атмосферу й ситуацію я відтворив досить повно. У цьому сенсі тепер просто чекаю виходу книжки, тому що тут уже все вперлося в друкарські нюанси. Можливо, вона трохи й запізниться, хоча хотілося б, щоб усе це також було досить оперативно. Але там буде, в основному, все найважливіше.

Що ви зрозуміли у в’язниці про сучасну Білорусь і що ви зрозуміли про себе?

Це викликає тільки жаль, що Білорусь за тридцять з гаком років правління Лукашенка відкотилася просто до якогось середньовіччя. У найгіршому сенсі цього слова. Коли немає законів, коли всі структури влади зрощені в одну, тобто зараз немає поділу влади, це все одна репресивна машина. І коли проти тебе єдиним фронтом виступають і слідство, і прокуратура, і суддя, і сама влада, то немає такого, щоб хтось міг поставити під сумнів твоє переслідування. На жаль, зараз у Білорусі дуже похмурі перспективи. І тому, до речі, дуже багато хто покладає надії саме на Україну. На таку опосередковану допомогу. У тому сенсі, що коли посиплеться режим у Кремлі, коли не стане Путіна, то його вірний васал Лукашенко не зможе існувати. Тому що він – вигнанець для всього цивілізованого світу, у тому числі й для своїх номінальних союзників, які його зараз підтримують: того ж Китаю, тієї ж Венесуели, Куби та інших.

Ну, у Венесуели й Куби, мабуть, і самих уже дні також добігають кінця. А Китаю найменше цікава якась незрозуміла Білорусь. І тому в цьому сенсі з’являється якесь світло в кінці тунелю – що все-таки ця білоруська темна сторінка має шанс перегорнутися. Тому що вже й у Росії проблеми на всіх фронтах – від економіки до військово-стратегічної сфери. І я думаю, що в керівництва Білорусі також, як то кажуть, підгорає в одному місці, бо невідомо, що буде з їхньою особистою безпекою.

Бо Лукашенко, звісно, не збирається йти від влади. І тим більше він розуміє, чим це йому загрожує. Тому що суд неминучий. І не тільки над ним – під ударом і його родина, за яку він найбільше переживає. Але на теперішній момент Білорусь – це такий зразок країни невдалого експерименту. Як можна за тридцять років настільки ізолювати себе, обгородитися парканами з усіх боків і стати просто одним зі світових вигнанців? І це все – зусиллями однієї людини, яка бездумно віддала країну Росії. Росія почувається в Білорусі фактично як вдома. Уже ніхто особливо не питає, де розміщувати військові бази, звідки нападати на Україну, які проводити експерименти. На жаль, це така експериментальна площадка, на якій Росія відпрацьовувала свої загарбницькі плани й шовіністичні проєкти.

Бо насправді Білорусь лише формально називається Білоруссю. Починаючи від культурного простору, від інформаційного порядку денного – усе це змістилося в бік Росії. Усі ці так звані “лукашенківські слов’янські базари”, різні поетичні фестивалі – усе це зараз перейшло на російську мову, російську культуру й ідеологію. І, в принципі, людей знову заганяють у такий міні-Радянський Союз. Те, чого нормальний білорус не хоче і не сприймає. І тому, я думаю, внутрішній спротив у людей є. Але висловити його небезпечно. Тому що це концтабірна система, організована особисто Лукашенком. Вона страшна. Вона не на словах лякає, а реально. Кожен білорус, на жаль, має шанс потрапити по той бік колючого дроту. І там уже зламатися досить легко. Тим більше коли проти тебе налаштована вся система.

Що ви зрозуміли про себе під час ув’язнення? І чи є якась частина вас, яка залишилася в колонії?

Ну, перший час – так. Мені й снилася колонія. І, в принципі, я не міг вийти з тих образів. Тому що ти весь час перебуваєш під пресингом. Будь-який дзвінок телефону чи домофона викликає тривогу, тому що це може бути… Може, це міліція. Думаєш, що за тобою знову прийшли. До речі, так, і зараз інколи такі сни ще прориваються. Але мене, мабуть, певною мірою врятувало те, що я кардинально змінив сферу діяльності. Уже четвертий місяць працюю на будівництві. Це, звісно, і важко, і незвично. Бо я ж не для того себе готував. Якби хотів працювати на будівництві, то ще з молодості пішов би туди. Але зараз доводиться не стільки вибирати, скільки пристосовуватися.

Треба якось існувати, забезпечувати себе. Із журналістикою зараз доволі складно, тому що всі медіа – у вигнанні, в еміграції. Не вистачає інформації з Білорусі. Люди бояться ділитися будь-якими відомостями, тому що це небезпечно. І я вирішив поставити себе на паузу. І зараз сни про тюрму змінилися снами про мирне будівництво: як правильно покласти черепицю, як встановити двері, десь залити підлогу і так далі. Ну, з такими снами я готовий миритися. Вони все-таки прикладного характеру: хочеш – сняться, хочеш – ні.

А тюрма дуже довго виходила з мене. І я думаю, що до кінця так і не вийде. Тому що вона, ну, в’їдається в організм, мимоволі. Можна, звісно, намагатися не впускати її в себе, але не все від тебе залежить. Мені все-таки вдалося якось вистояти. Я не втратив ні фізичного, ні психічного здоров’я, хоча всі шанси для цього були. І мені здається, що я адаптуюся до мирного життя, до свободи. Не те щоб легко, але правильно. У мене залишаються зв’язки і з колегами, і з друзями, і з тими, хто залишився в Білорусі. Я дуже сподіваюся, що в мене ще є сили й можливості повернутися в професію.

Зараз я просто чекаю слушного моменту. Можливо, ще мої статті не написані. І новий досвід – ось цей будівельний – це теж цікава сторінка, яка, можливо, також виллється в якесь есе. Про те, як люди в еміграції мімікрують, якщо можна так сказати, пристосовуються до іншої реальності. І я все-таки сподіваюся, що цей досвід, хай він і був поганий, але його вже не викинеш. Це по-перше.

А по-друге, з нього можна зробити правильні висновки й бути свідком того, що ця система собі дозволяє. Бо коли ти отримуєш цю інформацію з чужих слів – це одне. А коли сам пройшов, сам побачив, сам через це пройшов і сам у це перетворився, то розумієш, що треба докласти максимальних зусиль, щоб цю систему зламати, зупинити й нарешті почати будувати нормальну цивілізовану європейську Білорусь. Бо зараз вона, на жаль, цьому визначенню не відповідає. І це я також бачу як одну зі своїх місій: стати адвокатом, стати свідком. Стати свідком процесу, який відбувається в Білорусі, і нарешті поставити цій історії крапку.

Ігор Карней: Для Лукашенка я екстреміст і, мабуть, ніколи не повернуся додому

Чи почуваєтеся ви зараз вільною людиною?

Ну, вільний… Номінально вільний. Я не сиджу в тюрмі, я не страждаю, не переживаю щодня, щогодини, щохвилини такого стресу. Але я не до кінця вільний. Тому що я не можу жити на своїй батьківщині. Це найбільше, чого мені хотілося б. Там у мене залишилася мати, і вона в один момент, фактично, втратила всіх, тому що вся моя сім’я виїхала. Але я все-таки вірю. Це моя найбільша мрія найближчим часом, не відкладаючи на далеку перспективу, – повернутися додому. І це повернення означатиме, що в Білорусі відбулися справжні зміни. Тому я хочу, щоб це сталося якнайшвидше.

Бо зараз моє повернення неможливе. Наостанок мені ще зробили таку, грубо кажучи, підлість: влада анулювала мій паспорт. Зараз, за розпорядженням Міністерства внутрішніх справ, мій паспорт визнано недійсним. Поки що це не позначається на моїх справах за кордоном. Але якби я, наприклад, захотів зараз повернутися до Білорусі, то в найкращому випадку мене просто не пустили б. А в найгіршому – напевно, взяли б під білі ручки й сфальсифікували якусь чергову справу. Уже були випадки, коли після спроби повернення люди знову опинялися у в’язниці. Тому так, я вільний. Але по-справжньому вільним я буду тоді, коли повернуся на батьківщину й почну робити щось корисне для її відновлення та повернення на цивілізований шлях розвитку.

Поки що громадянства не позбавляють. Але я не дуже швидко орієнтуюся в усіх цих нововведеннях. Уже є, принаймні, приклади, коли білорусів, які виїхали й були заочно засуджені за процедурою спеціального провадження, ще й обкладають великими штрафами. До речі, у мене також: коли був суд, то не лише дали строк, а ще й наклали штраф. У мене це було близько 20 тисяч білоруських рублів – приблизно 7 тисяч євро. І цей штраф теж потрібно було сплатити. А деяких людей, які виїхали, не чекаючи, поки за ними прийдуть, судять заочно й також призначають штрафи. Звісно, ніхто їх не платить.

Тоді описують їхнє майно: квартири, машини, дачі та все інше. Потім це конфіскують і продають з аукціону. Уже є з десяток, а може й більше, випадків, коли для погашення штрафів конфісковане майно тієї чи іншої людини продавали. У мене штраф сплачений, тому в цьому сенсі моє становище поки що трохи безпечніше. Але не факт, що коїться в головах у білоруських чиновників. Вони ж можуть вигадати що завгодно.

Пропаганда активно просуває ідею позбавляти громадянства “екстремістів”, “терористів”, засуджених, тих, хто виїхав, хто втік. Звісно, це юридичний нонсенс. Тому що якщо ти народився в цій країні, то за правом народження тебе не можуть позбавити громадянства. Але, тим не менш, влада робить усе, щоб максимально ускладнити життя своїм опонентам. Зараз стало дуже складно. Тому що ще у 2020–2021 роках люди, які виїжджали, могли дистанційно оформити нотаріальну довіреність і, наприклад, через своїх родичів продати нерухомість, автомобіль, гараж чи щось інше. Після того як влада побачила, що існує така лазівка, її ліквідували.

Раніше також можна було продовжити паспорт – прийти до консульства Білорусі в країні, де ти живеш за кордоном, оформити документи, і тобі видавали новий паспорт. Зараз у людей безвихідна ситуація. У багатьох паспорти закінчуються цього року, наступного, у когось уже закінчилися. А білоруські консульства перестали приймати документи. Заочно, дистанційно паспорт більше не оформлять. Тобто ти повинен поїхати додому й особисто робити його там. Звісно, кожна людина, яка виїхала й багато років не була в Білорусі, вже перебуває на замітці в цих силовиків. І ці силовики одразу реагують: шукають твою активність, перевіряють телефон, і якщо щось знаходять, то відразу відкривають проти тебе кримінальну справу.

Те саме і з нотаріальними довіреностями. У людей на роки зависла вся нерухомість, яка там залишилася. І зараз уже неможливо дистанційно оформити нотаріальну довіреність, щоб від твого імені хтось із близьких родичів займався тим, що в тебе там залишилося. Людей позбавили будь-яких прав на свою нерухомість. Людина працювала, щоб купити квартиру. А зараз цю квартиру вона не може ні продати, ні користуватися нею. З урахуванням того, що вона там не живе, виставляють шалені за білоруськими мірками комунальні тарифи. Тому що в нас дуже поширене таке явище, як боротьба з “дармоїдством”. А дармоїдом вважається той, хто не працює на державу.

І якщо ти не приносиш користі цій державі, тобі виставляють максимальний тариф, який за білоруськими мірками просто неадекватний. Двісті євро за квартиру платити, тоді як усі інші платять двадцять. Тобто в десять разів більше. Тому існує така сегрегація: є свої, внутрішні, які мовчать, і вони користуються певними привілеями. А є люди, які є потенційними або реальними опонентами, і з ними можна робити все що завгодно. Позбавити паспорта, позбавити можливості розпоряджатися майном. А зрештою може дійти й до того – і це не фантазія, це цілком може бути реалізовано, – що позбавлятимуть ще й громадянства. І тоді людина буде в буквальному сенсі підвішена між небом і землею. Народившись і отримавши паспорт громадянина Білорусі, вона буде змушена користуватися лише посвідкою на проживання десь у Польщі чи Литві. І це ще найкращий варіант.

Якби ви зустріли самого себе десять років тому, що б ви сказали? Яку пораду дали б собі тодішньому?

Це дуже важко. Тому що до останнього я не хотів виїжджати. Звісно, тепер, уже ставши мудрішим, можна було б порадити не доводити себе до стану арештанта, в’язня, і все-таки, як кажуть, брати ноги в руки й виїжджати з цієї країни. Але в цьому сенсі я, можливо, скажу високопарно, та я патріот своєї країни. Не держави, не режиму, а саме країни – своєї Білорусі. І тому до останнього все ж сподівався на якийсь здоровий глузд, на те, що влада не буде воювати, особливо з журналістами. Тому що журналіст просто виконує свій обов’язок. Він не є якимось терористом чи руйнівником основ держави, а просто професіонал, який обрав собі таку професію. Але, з іншого боку… що є, те є.

І тому, в принципі, це випробування було важким, але, можливо, воно мене загартувало. Тепер на багато таких побутових речей дивишся вже значно спокійніше. Те, що раніше здавалося якоюсь проблемою, завжди можна порівняти з пережитим досвідом і зрозуміти, що ось де справжні проблеми: люди, які зараз ізольовані, не мають жодного зв’язку з рідними й узагалі не розуміють, що відбувається у світі. Ось це справжнє випробування. І те, як над ними знущаються, – це теж випробування.

А те, що в когось якісь проблеми, ну, такого побутового рівня, тепер сприймається набагато легше й простіше. Якби в мене не було цього досвіду, можливо, я й досі дорікав би собі: мовляв, виїхав, урятував себе, а люди, які залишилися, сіли – за ідею, можна сказати, знову ж таки за інакодумство. І мені було б морально некомфортно, знаючи, що я втік, а ті, хто залишився, терплять. У цьому сенсі мені якось простіше усвідомлювати, що я також постраждав за ідею. Але це було, можна сказати, свідоме рішення. Бо якби я захотів, я б виїхав. Були можливості, були пропозиції, не було жодних проблем. Просто в мене була інша філософія й інший підхід до цієї справи.

І знову ж таки повторюся: я міркував так, що я не злочинець. Я не вчинив жодного кримінального злочину, за який мав би нести покарання. Я нікого не вбив, ні з кого не знущався, не підривав залізниці й нікого не покалічив. А те, що я був у професії, – це просто таке трактування самої влади. Це вони вважають мене злочинцем. Не я сам себе таким вважаю. Я вважаю злочинцями їх – за те, як вони поводяться з власним народом. Це не окупація, не така ситуація, як, наприклад, у випадку Росії та України, коли приходять росіяни й силою намагаються нав’язати свої правила гри. У нас ситуація така, що це, фактично, громадянське протистояння. Ну, у певному сенсі – громадянська війна. Тому що влада визнала певну частину населення нелояльною і на цій підставі намагається їх, фактично, знищити. Тут іншого слова й не підбереш. І те, що вони записали нас у злочинці, ще не означає, що ми ними є.

Я, наприклад, на всі свої вироки подавав апеляції, тому що не був згоден з таким трактуванням – із тим, що мене зарахували до якогось екстремістського формування. Білоруська асоціація журналістів 25 років, наприклад, була офіційно зареєстрована в Міністерстві юстиції. Нікому не заважала. Ця асоціація возила на тренінги за кордон, у тому числі й працівників державних ЗМІ. Тоді вони не мали жодних претензій і охоче погоджувалися на такі поїздки. А тепер Білоруська асоціація журналістів раптом стала екстремістським формуванням, і будь-яка участь чи членство в ній розцінюється як злочин. Ну, це дуже натягнуто, надумано. І тому я не вважаю себе злочинцем.

І самому собі, десять років тому, я сказав би: не переживай. Якщо треба пройти весь цей шлях випробувань, то, напевно, варто його пройти. Без гарантії того, що вийдеш звідти психічно здоровим і взагалі нормальною людиною. Але якщо вже нашому поколінню судилося пройти через ці труднощі, то будемо йти. Тим більше що моїм шляхом пройшли десятки тисяч людей, які потрапили під цю хвилю репресій, пройшли найстрашніші, пекельні випробування. Але тепер я бачу, що вони не зламані. Вони активні. Це мої колеги, які займаються і політикою, і економічними проєктами, працюють у всіх можливих сферах діяльності. Це дуже велика й потужна сила, яка зараз перебуває за кордоном.

Правда, немає тієї єдності й консолідації, на яку я все-таки сподівався, сидячи за ґратами. Але є активність. Вона не така розпорошена, як, наприклад, російська еміграція. А білоруси все-таки мають такі основоположні центри й цілі інституції, які представляють Білорусь на міжнародній арені. І в цьому сенсі є надія, що коли відбудуться позитивні зміни, то одразу вже інституційно громадянське суспільство буде забезпечене, принаймні на першому етапі, перехідним урядом.

Що ви здобули, а що втратили як журналіст?

Здобув досвід. Можливо, він і не був потрібний, але він уже вилився в книжку, яка, сподіваюся, незабаром вийде. Що втратив? Ну, насамперед на цей момент я втратив журналістську роботу. – Я працював на “Радіо Свобода”, яке потрапило під скорочення фінансування, відповідно – під скорочення штату. І тепер я змушений займатися непрофільною діяльністю. На цей момент я працюю в будівництві. Але мій досвід – майже сорок років у професії – нікуди не зник. Я будь-якої миті можу повернутися до своєї основної професійної діяльності. Власне, на це я й розраховую. Ну а те, що в мене з’явилися нові знайомі за час ув’язнення – люди з дуже різних і широких сфер, і те, що я як журналіст завжди придивлявся до кожної історії, – усе це також десь накопичується. І ці знання, ці мої контакти, думаю, теж будуть мені корисними. Так чи інакше, вони знайдуть своє реальне застосування. А втрати… Втрати бувають у кожного. Тут нічого не вдієш.

Яким ви бачите себе через десять років? І якою хотіли б бачити Білорусь і журналістику в ній?

Я бачу себе в Білорусі. Це, по-перше, найважливіше. І я думаю, що мої знання й мій досвід будуть затребувані. Тому що я справді пройшов через різні епохи: і радянську, і період демократизації початку дев’яностих, і подальше закручування гайок уже за Лукашенка. У мене різний досвід – і в державній пресі, і в недержавній. А Білорусь через десять років хотілося б бачити вже зовсім іншою країною. Все-таки були диктатури й страшніші, і жорстокіші. Але ми бачимо, що коли є воля народу, то перетворення хоч і не відбуваються дуже швидко, але все ж відбуваються. Ось Португалія, де я зараз перебуваю, також пережила свій режим Салазара – досить жорсткий. Там теж були репресії, політичні в’язні, були навіть концтабори.

Але, тим не менш, зараз це досить успішна країна. Не найбагатша, але дуже спокійна, передбачувана. І хотілося б, щоб Білорусь також стала країною, яку поважають за її адекватність, за те, що там діють цивілізовані закони і немає такого, що право сили замінює силу права. І хотілося б, щоб сусідам не було соромно через те, що поруч із ними, під боком, існує така країна. І це найважливіше. Тому що передбачуваний сусід – це спокій, нормальні економічні й політичні відносини. Хотілося б бачити Білорусь серед тих країн, до яких ставляться з повагою.

А чого б ви не хотіли більше побачити? І чи залишився у вас якийсь страх?

Ну, мені не хотілося б більше бачити цих репресій. І цей страх залишається, тому що вони нікуди не зникають. Не можна сказати, що їх стало набагато менше. Так, закінчилися найгучніші справи, режим фактично зачистив знакові постаті різними способами. Когось фізично, когось – через тюрму, когось просто викинув із країни. І спостерігати за цим дуже неприємно. І, справді, навіть страшно. Тому що немає жодної міжнародної управи на те, що відбувається в Білорусі.

Усими цими деклараціями, “глибокими занепокоєннями” й тому подібним Лукашенка налякати складно. Бо скільки вже було санкційних пакетів, скільки нот протесту, скільки різних заяв із високих трибун. Але, як бачимо, усе це здебільшого ігнорується. Так, санкційна політика має ефект. Режиму важко економічно, важко фінансово.

Але, тим не менш, коли поруч є Росія як головний донор, яка розглядає Білорусь як майданчик для своїх експериментів, у тому числі військових, для нападу, то, звісно, дотації надходитимуть. Але це не той шлях, який обирали самі білоруси. Я думаю, що й сам Лукашенко не бачить… Але зараз просто незрозуміло, що буде далі. Тому що він фактично загнаний у пастку. І як він із неї викручуватиметься й виходитиме – дуже складне питання. Тому що союзник в особі Путіна слабшає, опозиція сміливішає, Захід уже теж виступає з більш радикальними заявами. Не кажучи вже про Володимира Зеленського, який висунув ультиматум.

І тепер потрібно якось придумати, як не постраждати, як не розлютити Росію і водночас самому вціліти. Тому зараз уже не стільки страшно, скільки цікаво, що буде найближчим часом.

Страх, журналістика та мораль

Страху у вас уже немає? Чи все-таки якийсь залишився?

Ні. Тут не боятися треба, а все-таки діяти й активно чинити опір. Бо якщо сидіти й боятися… Ми ж бачимо зараз у Білорусі: основна маса людей, яка залишилася, саме так і робить. Вони сидять і бояться. І це вимушена позиція, тому що іншої альтернативи немає. Бо якщо ти просто подаси голос… Та навіть не треба голос подавати. Якщо десь у соцмережах просто поставиш лайк під якоюсь статтею, яка, на думку держави, є “неправильною”, – цього вже достатньо. Людей поки що позбавили права голосу. Але це лише зовні. Бо внутрішньо, я переконаний, мільйони людей тільки й чекають більш сприятливої ситуації, більш сприятливого моменту, щоб знову вийти й висловити свою рішучу незгоду з цією тоталітарною надбудовою, яка поступово зводиться. Тому страх у мене – за близьких, які залишилися в Білорусі. Це звичайний людський страх. Тому що в держави розв’язані руки. І вона вже нічим не стримується у своїх діях. Саджають у тюрми пенсіонерів, молодих людей – кого завгодно. Тому тут уже немає жодної передбачуваності.

Якщо говорити про те, як змінилося ваше розуміння журналістики, ваше сприйняття журналістики від початку кар’єри й до сьогодні, то що для вас означає бути журналістом?

Коли я тільки починав, було дуже цікаво. Саме тоді розпадався Радянський Союз. Відбувалося дуже багато подій. Приходили інвестори, з’являлися банки, нові компанії, формувався приватний сектор, комерція. Було дуже цікаво. Тоді ми неодноразово, сидячи на кухнях, обговорювали: а що ж буде років через тридцять? Якщо все розвивається такими темпами? Зараз уже ніхто не боїться. Люди скинули із себе кайдани страху. Можна писати відкрито. З’являлися нові свідчення про те, що було за сталінських часів. Багато мемуарів, великих епохальних праць, які розповідали про закулісся радянської системи.

На жаль, через тридцять років ми зайшли в глухий кут – і моральний, і фізичний. І те, що тоді здавалося таким натхненним, насправді виявилося цивілізаційно неадекватним шляхом. Дискредитація торкнулася всього, у тому числі й професії. Бо якщо у 90-х роках усі журналісти працювали єдиним фронтом, то поділу не було, тому що не було кого критикувати. Ще не було Лукашенка. І всі були однаковими, у рівних стартових умовах – і на телебаченні, і в державній пресі, і в комерційних проєктах, які тоді виникали. Усі працювали заради того, щоб Білорусь відродилася, щоб вона стала цивілізованим членом сім’ї європейських народів. У нас не було суперечностей. Ми працювали, усвідомлюючи свою місію.

Але вже ближче до кінця 90-х років, коли окреслилися авторитарні замашки Лукашенка, тоді й почався поділ. Сам Лукашенко сказав, що є журналісти чесні, а є нечесні. Чесні – це пропаганда, його пул, який його оточує. А нечесні – це всі інші, хто його критикує. І чим далі, тим більше цей поділ поглиблювався. На жаль, до 2020 року ми вже остаточно опинилися на різних полюсах: незалежна журналістика і медіа, що фінансуються державою. І це, в принципі, так і залишилося. На жаль, поділ уже відбувся повністю в тому сенсі, що всі нелояльні до держави ЗМІ – усі виїхали й працюють автономно за межами країни. У Білорусі залишилася лише пропаганда.

Тому тут погано те, що в багатьох людей немає альтернативи. Особливо в тих, хто звик дивитися телевізор, хто піддається цьому зомбуванню. І вони поступово втрачають інтерес до того, щоб знайти якусь золоту середину, збалансовану інформацію. Споживають лише той продукт, який їм подають із пропагандистських, агітаційних трибун. Трохи засмучує й те, що розвалилася колишня журналістська солідарність. Вона стала абсолютно поляризованою.

Якщо через багато років хтось читатиме вашу біографію і матиме змогу написати про Ігоря Карнея лише одну річ, якою б ви хотіли, щоб вона була?

Я хотів би, щоб про мене пам’ятали як про людину, яка щиро була віддана білоруській справі, патріотичній Білорусі й Україні. І що в такий переломний історичний момент я обрав правильну позицію, продовжував відстоювати демократичні цінності, бути на боці добра й бути противником будь-яких диктаторських замашок. Тому що, на жаль, зараз світ виходить із правового поля в поле права сильного. І мені не хотілося б, щоб ця зараза поширювалася. Вона повинна мати свої межі, свої рамки. Закон, норма, мораль – це головне, що має всіх нас об’єднувати.