Поки український наступ на Курську область стрімко прогресує, українці можуть відсвяткувати визволення своєї колишньої столиці. Йдеться не про Київ, який росіянам не вдалося «визволити» у 2022 році. Столиця, про яку йдеться, це Суджа. Незначне, на перший погляд, містечко з населенням майже 6 тисяч осіб, розташоване за кілька кілометрів від російського кордону. І це історична відплата України за риторику Путіна.
Суджа має історичне значення
На короткий час Суджа стала столицею радянського уряду України наприкінці 1918 року. Згодом цей статус набуло сусіднє місто Бєлгород доти, доки маріонетковий більшовицький режим в Україні під керуванням Володимира Леніна не утвердився остаточно в Харкові, який слугував столицею Радянської України до 1934 року.
Згідно з російським переписом населення 1897 р. 61 % мешканців Суджі ідентифікували себе як українці. До 2020 року ця цифра різко впала до 1 %.
Тож більшовики не випадково обрали Суджу столицею. Місто було українським. Ба більше, у другій половині 17 століття. Суджа була столицею українсько-козацької військово-адміністративної структури. Отже, вибір Суджі як радянської столиці України був логічним і мав сенс. Зрештою, місто було українським, мало козацькі традиції й легко могло слугувати українським плацдармом для пізнішого російського вторгнення – «визволення» – України.
Бєлгород також був логічним вибором, оскільки за переписом 1897 року значна частина населення регіону – до 70 % в одному районі – ідентифікувала себе як українці.
Історична відплата чи збіг обставин?
Незалежно від причин, з яких Україна провела власну «спецоперацію» в Курській області, дуже ймовірно, що президент Володимир Зеленський і головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський були чудово обізнані про історичний зв’язок Суджі й Білгорода з Україною. Напевно, їм спало на думку, що вони можуть технічно змінити ситуацію, заявивши, що вони не вторгаються в Росію, а «звільняють» давні українські території.
А зрештою, чому б і ні? Якщо Путін може стверджувати, що «звільнив» Крим, який імперська Росія окупувала наприкінці 18 століття, то чому Зеленський не може звільнити місто, яке століття тому слугувало бастіоном українського козацтва?
Навряд чи Зеленський розіграє цю карту, але сам сухий факт того, що він може це зробити, вказує на потенційно вибухонебезпечні наслідки змішування історії з політикою. Під оплески деяких наївних західних політиків та аналітиків Путін відкрив цю скриньку Пандори, пославшись на історію, щоб виправдати анексію Криму у 2014 році й повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році.
Річ не лише в історичних аргументах. Жодна історична інтерпретація чогось не може бути остаточною, також як аргументи у відповідь, що ґрунтуються на власних історичних інтерпретаціях, завжди мають ефект бумеранга.
Історія має значення
Заради дискусії приймемо риторику Путіна про те, що сучасні держави не повинні бути більшими за своїх давніх попередників (і залишимо осторонь розмитий характер прикметника «давній»). Дотримуючись цієї логіки, Путін вважає, що Україна має проблеми.
Насправді українці можуть заперечити, стверджуючи, що їхнє історичне коріння сягає Київської Русі, величезної держави, створеної понад тисячу років тому вікінгами-завойовниками, які породичалися з місцевими протоукраїнськими племенами, – в такому випадку у Росії проблеми. Адже Російська Федерація є продуктом імперської експансії Москви. Якби сьогоднішня Росія була такою ж великою, як давня Москва, вона перетворилася б на крихітний клаптик нерухомості з Кремлем у центрі.
У такому світлі Суджа – це не просто курйоз. Це руйнівна сила, спрямована на історичний картковий будиночок Путіна.
І, звісно, йдеться не лише про Суджу. Калінінградський анклав мав би повернутися до німців. Курильські острови мали б бути повернуті Японії. Крим належав би Туреччині. Сибір мав би повернутися до корінних народів. Угорцям Віктора Орбана довелося б сідлати коней і повертатися на свою азійську батьківщину. А більшу частину колишнього Великого князівства Московського довелося б повернути монголам.
І це лише Східна Європа. Західній Європі було б не менш весело. Кому належить Alsace-Lorraine – чи це провінція Німецької імперії Ельзас-Лотарингія? І чи повернеться знову до справи Папська держава?
Що станеться, коли Путін зійде з політичної сцени?
Все це звучить фантастично, але тільки якщо не брати до уваги «неросійські» регіони й народи Росії. Москві знадобилося дві геноцидні війни в 1990-х і 2000-х роках, щоб придушити чеченців, але натомість вони тепер насолоджуються майже повною незалежністю. Інші неросійські народи Північного Кавказу також висловлюють невдоволення правлінням Москви. Так само башкири, татари тощо. Можливо, зараз вони живуть у мирі, але якщо режим Путіна в якийсь момент почне руйнуватися – а це станеться, коли той піде з політичної арени, – ці етнічні групи будуть засновувати свої претензії на свободу, автономію та незалежність на тих самих історичних аргументах, які любить використовувати Путін.
Реакція Росії на такі дії інших народів очевидна: придушення опору, пролиття крові, потім настане розпад. Якою буде реакція Заходу? Принаймні вона повинна кардинально відрізнятися від тієї, що була у 1990-1991 роках, коли Захід ігнорував інші народи, а потім пережив шок, коли вони спричинили розпад СРСР.
Якщо пощастить, колишня українська столиця може допомогти Заходу навчитися і підготуватися до світу після Путіна.
Ця стаття з відкритих джерел була спочатку опублікована в журналі The Hill.
Фото: pixabay.com
Про автора: Професор Олександр Мотиль
Професор Олександр Мотиль – професор політології в Ратґерс-Ньюарк. Спеціалізується на Україні, Росії та СРСР, а також на теоріях націоналізму, революцій та імперій. Автор 10 науково-популярних книг і десятків статей в академічних і політичних журналах, газетах. Веде щотижневий блог «Orange Blues Ukraine».