Головний редактор PostPravda.Info Пьотр Кашувара попросив мене розкрити важливе й складне питання: як нам сьогодні ставитися до російської культури в умовах війни, яку Росія веде проти України? Цю статтю я адресую передусім європейській та американській аудиторії – українцям навряд чи зможу сказати щось нове, вони й так усе розуміють. Писати про це непросто. Я виріс у Сибіру, багато років робив внесок у російську культуру власною філософською творчістю, а тепер свідомо обрав бік України. Коли я сів працювати над статтею, прийшла звістка про ракетний удар по житловому будинку в Тернополі. Близько сотні поранених, тридцять три загиблих, серед них шестеро дітей. У такі моменти важко міркувати спокійно. Але я все ж спробую.
Українська позиція щодо російської культури у світлі війни
Після всіх злочинів, скоєних Росією, будь-яке її представлення – у спорті, науці, культурі – є для українців неприйнятним. В умовах війни на знищення іншої позиції й не могло виникнути. Інше питання – як мають ставитися до російської культури європейці, які живуть у порівняно мирних умовах? Адже історія знає чимало держав, які вели винищувальні війни й здійснювали жахливі злочини, але їхні культури ми не відкидаємо.
Культурна творчість потребує свободи, тому російська держава протягом усієї історії перебувала у конфлікті з культурою, змушуючи творців працювати на державну ідеологію. У кращому разі пропонувався вибір між забуттям у злиднях та офіційним визнанням, у гіршому – між свободою та ГУЛАГом. Тому багато хто намагався пристосуватися до влади, відмовляючись від свободи творчості та власних переконань. Так відбувалася ідеологічна мобілізація культури, яка перетворювала її на інструмент війни.
Можна провести таку аналогію: хоча кожна людина – унікальна особистість, однак якщо Росія мобілізує її в армію, яка прийшла вбивати українців, ставлення до неї буде як до ворога. Оскільки Росія веде ідеологічну війну, мобілізувавши для цього російську культуру, ставлення до неї в Україні також буде ворожим.
Радянська культура як інструмент ідеологічної війни
Навіть у мирні періоди Радянський Союз жив у стані ідеологічної війни, і шкільне навчання було повністю підпорядковане її цілям. Від нас учителі чекали не стільки розуміння художнього задуму, скільки вміння витягти «правильний» ідеологічний підтекст: пояснити, які погляди виражає герой і яку позицію займає автор. Зараз відбулася зміна ідеологічного концепту – замість радянської культури тепер російська культура, але суть залишилася тією самою. Цей концепт Росія використовує як ідеологічну зброю у війні проти України. Своєю чергою українці відкидають російську культуру – і це логічний факт війни за виживання. Проте я бачу вихід у знищенні цього ідеологічного озброєння шляхом деконструкції самого концепту культури.
Культура – це простір творчої самореалізації особистості на основі вищих цінностей. Суспільство, у якому все регулюється лише соціальними нормами, не пов’язаними з культурними цінностями, – це суспільство наших найближчих родичів у тваринному світі – шимпанзе. Якщо ми будемо жити тільки відповідно до соціальних інстинктів, то повернемося у первісний стан.
У шкільні роки мені здавалося, що радянська система прищеплювала вищі цінності, які стримують первісні соціальні інстинкти школярів. Але вже в старших класах я зрозумів, що помилявся. Радянська система пропонувала не цінності, а ідеологічні настанови, призначені для маніпулювання соціальними інстинктами. Уже на філософському факультеті я усвідомлював, що ці настанови не дозволять мені викладати філософію та публікувати власні роботи.
Для мене філософія – це втілення особистого життєвого досвіду, зверненого до вічного та універсального. Саме цього я шукав у російській, німецькій, індійській, китайській та інших філософських традиціях. Однак радянська система допускала лише марксистську філософію, фактично забороняючи мислити інакше. Подібний конфлікт із радянською системою переживали письменники, художники, кінорежисери, гуманітарні науковці. Багато хто йшов на компроміс – і цим убивав свій талант.
Коли ми дивимося геніальні фільми або читаємо видатні літературні твори радянської епохи, ми зазвичай не замислюємося, що за кожним із них стояла важка боротьба творчих людей з нормами радянського суспільства за острівці вільного культурного простору. Дуже часто ця боротьба закінчувалася поразкою, і тоді автори калічили свої твори, підлаштовуючи їх під ідеологічні вимоги. Справжня культурна творчість існує у вимірі «особисте – універсальне». Радянська ж система бачила в культурі лише «соціально значуще», тим самим підміняючи культуру її імітацією у формі ідеологічного конструкта.
Читати також на PostPravda.Info: Кремлівська квазірелігія. З циклу «Релігія в полоні некроімперії»
Ідеологічний концепт російської культури
Розпад Радянського Союзу відкрив для мене можливість викладати філософію й публікуватися. Цензуру було скасовано, а доступ до культурної спадщини став вільним. У ті роки я вірив, що Росія стане нормальною демократичною країною – такою, як Польща чи Україна. Але коли на перших парламентських виборах перемогла партія імперського й шовіністичного спрямування, я зрозумів, що перспектива фашизму цілком реальна.
Коли почалася перша російсько-чеченська війна, стало ясно, що необхідно боротися всіма силами, щоб запобігти приходу фашистської диктатури. А коли почалася друга війна, я усвідомив, що ми програли, і в Росії більше немає майбутнього.
На початку 90-х Російська православна церква користувалася величезною повагою в суспільстві за те, що змогла вижити й зберегти релігійну традицію в роки радянської влади. Проте я помічав, що кожне нове покоління студентів ставилося до РПЦ трохи гірше, ніж попереднє, і за двадцять років глибока повага змінилася повним неприйняттям: молодь дедалі ясніше бачила, що церква пропонує не релігію, а релігійну ідеологію.
Подібні зміни відбувалися й у моєму особистому ставленні до російської культури. Спершу я сприймав її як простір вільної творчості, не зачеплений комуністичною ідеологією. Російських націоналістів, які виправдовували свої імперські претензії «великою російською культурою», вважав маргіналами. Минуло десять років – і виявилося, що саме моє уявлення про культуру у вимірі «особисте – універсальне» опинилося на маргінесі, тоді як у суспільній свідомості закріпилося ідеологічне, імперське розуміння російської культури. Сьогодні цей ідеологічний конструкт перетворився на зброю війни проти України й, у перспективі, проти всієї європейської цивілізації.
Читати також на PostPravda.Info: Війна проти української ідентичності: чому росіяни не вірять навіть родичам в Україні [ДУМКА]
Деконструкція концепту російської культури
Для українців, які протистоять одночасно і військовій, і ідеологічній агресії, будь-яка форма репрезентації Росії є неприйнятною. Але як ставитися до російської культури представникам інших європейських народів, які зараз не ведуть війни? Очевидно, що необхідно згортати будь-які культурні програми, які так чи інакше репрезентують сучасну Росію як державу: діяльність російських культурних центрів («Русские дома»), фонду «Русский мир», Россотрудничества, Росконцерта та інших подібних інституцій. Але чи достатньо цього? – Вважаю, потрібна також послідовна деконструкція ідеологічного концепту російської культури у суспільній свідомості.
Провести таку деконструкцію без втрат неможливо, і це означає, що доведеться перестати говорити про російську культурну традицію. Проте це жодним чином не повинно позначатися на особистому ставленні до митців, авторів культурних творів. Просто це ставлення не повинно залежати від ідеологічних настанов чи тієї, чи іншої концептуалізації культури. Для цього достатньо не оцінювати письменника або художника з соціального погляду і припинити шукати у нього «правильну» або «ворожу» ідеологічну позицію.
З погляду радянської школи я чиню головний гріх: розглядаю культурну творчість у вимірі «особисте – універсальне», не озираючись на її ідеологічне навантаження та суспільну значущість. Можливо, в умовах ідеологічної війни, розв’язаної Росією, хтось навіть буде докоряти мені «дезертирством». Але інакше не можна не уподібнитися ворогу – перемогти дракона й при цьому самому не перетворитися на дракона.
Я не очікую від творця культури, що він буде учителем життя, моральним зразком чи носієм «правильної» ідеологічної позиції. Творці – такі самі люди, як і всі інші: зі своїми слабкостями, упередженнями, егоїзмом. Їхня відмінність лише в тому, що вони ведуть боротьбу за простір особистої творчості, вільний від диктату соціальних інстинктів. І далеко не всім вдається зберегти цю свободу. Багато хто йде на компроміс із вимогами влади чи суспільства – і тим самим губить свій талант. Нічого не вдієш: такий тернистий шлях будь-якої культурної творчості всередині суспільства. І якщо в російському суспільстві утвердилася людиноненависницька диктатура, яка нав’язує власне розуміння «російської культури», це означає, що від цього розуміння необхідно відмовитися, зокрема заради збереження самої можливості вільної творчості. А що стосується суперечливої натури того чи іншого діяча російської культури – нехай кожен сам вирішує, як до цього ставитися.
Читати також на PostPravda.Info: Імперський проєкт Путіна – асиміляція українців та скасування української спадщини
