26 травня 2026 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв почесне найменування «імені Героїв УПА» Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій Збройних Сил України. Президент Польщі Кароль Навроцький ініціював позбавлення Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі – ордена Білого Орла. Володимир Зеленський надіслав свій орден назад до Польщі поштою. На знак солідарності від отриманих раніше польських нагород відмовилися й інші українські політики, зокрема й опозиційні до Президента Зеленського.
Чи є дипломатичний конфлікт між Польщею та Україною виключно ідеологічним, чи в його основі лежить національна ідентичність? Докторка Юлія Філь як культурологиня дає академічну відповідь без політичних оцінок.
Історичне міфотворення та сліпа пляма в історичній свідомості
Професійних істориків у суспільстві небагато, і більшість людей сприймає історію через міфотворення. Однак історичний міф не можна відкидати лише на тій підставі, що він розходиться з реальною історією. Його місія полягає в тому, щоб надихати, транслювати цінності та відкривати нові смисли, тоді як адекватний опис історичних подій є завданням науки, а не міфу.
Історичні символи набувають нового змісту в сучасному міфотворенні. Наприклад, у Монголії Чингісхан є центральним символом національного історичного міфу. Проте вшанування Чингісхана як національного героя не означає, що держава підтримує агресивні війни проти інших народів або забороняє об’єктивне вивчення історії.
Так само герої Української повстанської армії (УПА) є символами в сучасному українському міфотворенні. Ніхто в Україні не співвідносить із сучасною реальністю політичну програму чи практику УПА як таку. Йдеться лише про історичний символ, який живе в національній свідомості як символ боротьби за Україну. І це також частина мене, і я не можу вдавати, що цього в мені немає – в пам’яті досі живуть емоції після шкільного перегляду фільму «Нескорений» про Романа Шухевича та УПА. Саме ці дитячі враження підштовхнули більше дізнатися про збройну боротьбу за Україну під час та після Другої світової війни, саме вони, поруч з іншими, роблять мене українкою. Цей символ буквально прошитий в національному несвідомому українців – хай не всіх, але багатьох. Ймовірно через такі символи сформувалося вибіркове ставлення до історії, коли в ній визнають героїзм, патріотизм та боротьбу за незалежність, але відкидають злочини, ксенофобію та інші неприємні її сторінки.
Тож невідповідність між історичним міфом та історією породжує в українській історичній свідомості сліпу пляму. Саме це призводить до того, що ми не розуміємо почуттів поляків. Якщо про завоювання Чингісхана ми знаємо лише з історичної літератури, то масові вбивства цивільного населення на Волині – це реальна, сучасна історія польських родин, які знають про злочини УПА з розповідей своїх бабусь і дідусів. У цьому полягає принципова різниця.
Проте тут постає запитання: чи обов’язково сліпа пляма в історичній свідомості тягне за собою втрату моральної позиції? Припустімо, що батько пишається своїм сином і не вірить, що той міг учинити злочин. Чи означає це, що моральна сліпота батька призведе до того, що він відмовиться від відповідальності за злочини свого сина? Відповідь буде різною залежно від того, чи зумовлена ця сліпота ідеологією.
Історичний міф може сприйматися як в ідеологічній, так і в екзистенційній площині. Можна пишатися національними героями, не знаючи про їхні злочини, але водночас бути готовими нести історичну відповідальність за них навіть у тому разі, якщо вони відкриються. Це – батько, який любить сина й готовий визнати його криві стежки й відповідати за них. Якщо ж такої готовності немає, це означає, що культ національних героїв має винятково ідеологічний характер. Тоді ж це батько, який до останнього заперечуватиме злочин сина, які б докази йому не надали.
Читайте також на PostPravda.Info: Геноцид на Волині. Справедливих українців були тисячі, УПА становила один відсоток населення
Національна ідентичність, психологічні захисні механізми, егоцентризм та ідеологія
Дипломатичний конфлікт між Польщею та Україною відбувається в ідеологічній площині, однак у публічному просторі його подають як міжнаціональний конфлікт, зумовлений національною ідентичністю українців і поляків. Чи справді це так?
Насправді національна ідентичність може бути як ідеологічною, що спирається на певну систему уявлень у політичній системі координат, так і екзистенційною, яка ґрунтується на відчутті особистої причетності до історії, культури та національної творчості. Національна ідентичність може базуватися не лише на екзистенційному досвіді, а й на психологічних захисних механізмах, які є проявом егоцентризму, коли все, що здатне поставити цю ідентичнісь під сумнів, сприймається як загроза. Адже якщо людина не знаходить екзистенційних підстав для самоідентифікації, вона ототожнює себе з чимось зовнішнім, що підвищує значущість її власного «я». Тому в культурологічному сенсі цей дипломатичний конфлікт можна розглядати як конфлікт егоцентричних структур двох держав.
Завдання ідеології полягає в тому, щоб маніпулювати емоціями мас, від яких вони не здатні відмовитися. Тому неможливо вплинути на позицію людей, які сприймають свою національну ідентичність на ідеологічних засадах. Із ними немає сенсу дискутувати чи намагатися їх переконати. Сприймаючи історію своєї країни лише як ідеологічну конструкцію, люди не здатні відчувати історичну відповідальність і сором, а тому міжнаціональні конфлікти на ідеологічному рівні є нерозв’язними. Проте вони можуть бути подолані на екзистенційному рівні. Мій досвід підтверджує, що в особистісному спілкуванні між поляками та українцями всі конфлікти, пов’язані з національною ідентичністю, долаються.
Читайте також на PostPravda.Info: Діалог на Волині. Поляки та українці порушили найскладніші питання
Національна ідентичність та її екзистенційні підстави
Із чого починається екзистенційна розмова між українцем і поляком у повсякденному житті? Зі слів: «Наші політики не мають рації, просимо вибачення за них». Звісно, так буває не всюди, але існує категорія людей, які розрізняють ці сфери – сферу справжнього людського спілкування та сферу політичного прагматизму. У суспільно-політичній площині історики, політики та громадські діячі керуються насамперед політичним прагматизмом і не готові до такого спілкування. Загалом і в Україні, і в Польщі людей, здатних до такого діалогу, меншість. Вони не вступають у безглузді суперечки, тому їх менш помітно.
Екзистенційна ідентичність передбачає, що людина чесно приймає історію своєї країни та переживає весь спектр почуттів – і сором, і жаль, і біль, і радість, і повагу, і гордість за власну культуру. Ознакою справжньої національної ідентичності є почуття сорому та відповідальності за її темні сторінки. Якщо людина цього не відчуває, вона ідентифікує себе швидше не з історією, а з певною ідеологією.
Ще одна ознака національної ідентичності, яка базується на екзистенційних підставах – це відсутність завершеного образу української культури й нав’язування його всім саме у такому статичному вигляді. Екзистенційна національна ідентичність є самодостатньою, не обмежується рамками певних уявлень і не оперує наперед заданими шаблонами. Завдяки цьому вона залишається динамічною, стає джерелом натхнення й творчості та допомагає виразити особистісне. Але ідеологізації національної ідентичності не уникнути – питання лише, якою мірою вона відбувається, адже будь-яка влада – свідомо чи інстинктивно – прагне підпорядкувати ідеології всю сферу людського життя, в тому числі сферу національної ідентичності. А під час війни ідеологічна позиція нерідко затьмарює все інше.
Сумнівів у тому, що попри всю ідеологічність під час війни, в української ідентичності є екзистенційна основа, не може бути хоча б тому, що українська культура, на якій, власне, і базується ідентичність, зараз дуже динамічна і творча. У всіх видах мистецтва у ній присутній весь спектр жанрів та напрямків й найрізноманітніші форми мистецького самовираження, які часом викликають надзвичайно запеклі дискусії в українському суспільстві, які українці самі ж називають «срачі». Вважаю це першою і найбільш промовистою ознакою справжньої екзистенційної ідентичності. Відповідно, ідеологічна ідентичність та ідеологізована культура позбавлена творчого потенціалу, є статичною і шаблонною.
Читайте також на PostPravda.Info: Чи Волинь – справа виключно істориків? Відповідальність безумовна [ДУМКА]
Історична провина та відповідальність
Чи несуть українці провину за темні сторінки своєї історії? Провина може бути лише індивідуальною – за власні вчинки або бездіяльність. Тому не може існувати колективної провини за історію своєї країни, проте може існувати колективна відповідальність, яка передбачає моральний обов’язок зайняти певну позицію щодо історичних подій.
Визнання власної відповідальності проявляється в тому, що вона безумовна, нічого не потребує натомість. Кожна сторона, незалежно від позиції іншої сторони, визнає відповідальність за злочини в історії й готова за них перепросити. Наприклад, коли в особистій розмові з поляками я прошу вибачення за певні дії Володимира Зеленського, то не очікую, що у відповідь вони проситимуть вибачення за дії свого президента.
Чи всі українці несуть колективну історичну відповідальність і щодо яких саме подій вони мають моральний обов’язок зайняти певну позицію? Адже українці живуть у різних країнах: хтось зберіг громадянство, а хтось – ні; є дорослі, а є діти. Очевидно, що відповідальність поширюється не на всіх, а лише на тих, хто причетний до спільної ідентичності, заснованої на історичній свідомості. І стосується вона саме тих історичних явищ, які визначають цю ідентичність.
Якщо ми включаємо Українську повстанську армію (УПА) до нашого колективного історичного міфу, то маємо чесно прийняти всю її історію – і світлі, і ганебні сторінки – та нести за це відповідальність. Якщо ми репрезентуємо перед іншими свою ідентифікацію з власною історією, то повинні бути готовими до того, що нащадки жертв наших історичних героїв закличуть нас узяти відповідальність за їхні злочини.
Такий заклик зовсім не означає втручання в наше право самостійно вирішувати, як розуміти власну історію і кому віддавати шану як героям, так само як він не означає визнання провини нащадків за своїх предків. Він лише є апеляцією до морального обов’язку чесно визначити своє ставлення до власної історії, не підміняючи її ідеологічною конструкцією.
Читайте також на PostPravda.Info: Вибори в Україні вже не за горами. Війна наближається до завершення, тому Київ пожертвував Варшавою заради кількох медалей [АНАЛІЗ]
