Постправда і війна. Як відрізнити правду від брехні? [ДУМКА]

Постправда – це явище в інформаційному просторі, коли емоції та суб’єктивне сприйняття стають важливішими за об’єктивні факти. В умовах постправди кожен може створювати й поширювати фейки, а люди споживають лише ту інформацію, яка підтверджує їхню власну точку зору, потрапляючи в полон інформаційних бульбашок, усередині яких циркулюють навіть найабсурдніші теорії. Однак існує страшна правда – це смерть людей на війні, яку кремлівські пропагандисти намагаються знецінити в потоці фейків і хибних наративів. Як за таких умов знайти критерії, що дають змогу відрізнити брехню від істини?

Правда – брехня – постправда

За часів Радянського Союзу влада боялася правди, тому ввела цензуру, забороняла незалежні ЗМІ та глушила західні радіостанції. Радянський інформаційний простір був царством брехні, яку легко спростовували факти. Наприклад, багато радянських людей щиро вірили, що на Заході скрізь панують злидні, а зарплати у звичайних людей нижчі, ніж у них. У ті роки я наївно вважав: якщо донести до людей правду, підтвердити її фактами, то вони перестануть довіряти брехливій пропаганді. На короткий період після розпаду Радянського Союзу, коли цензуру було заборонено, я подумав, що правда перемогла. Але незабаром настала епоха постправди.

Як продемонструвати сутність постправди на простому прикладі? Якщо я стверджуватиму, що граю в шахи краще за гросмейстера – це буде брехня. Якщо я справді зіграю в шахи з гросмейстером, то програю – це буде факт, що виявляє правду. Але якщо з’явиться безліч блогерів, які заповнять весь інформаційний простір різними інтерпретаціями, ставлячи під сумнів мій програш, – це й буде постправда. Люди не знатимуть, кому довіряти, тому обиратимуть лише ті джерела інформації, які підтверджують те, у що їм хочеться вірити.

Інший приклад. Твердження, що чеченці підірвали житлові будинки в Росії восени 1999 року, – це брехня. Те, що московських агентів ФСБ упіймали на гарячому в Рязані під час спроби підірвати ще один будинок – факт, що вказує на причетність ФСБ до організації терактів. Історія, яку вигадала Юлія Латиніна, ніби ФСБ заклала вибухівку не для того, щоб знищити будинок, а щоб інсценувати запобігання фейковому теракту й отримати за це нагороду – це вже постправда.

Брехню можна спростувати фактами, однак в епоху постправди факти втрачають свою переконливу силу, тому що емоційне сприйняття стає важливішим за знання. Як наслідок, мешканці Росії здебільшого добровільно відмовляються від вільного доступу до правдивої інформації, вірячи й далі в абсурдні наративи кремлівської пропаганди.

Ізольовані інформаційні бульбашки

Двадцять років тому я вважав інтернет простором свободи. Проте сьогодні я спостерігаю, як це середовище розпадається на ізольовані інформаційні бульбашки. У людей, які живуть у різних бульбашках, сприйняття реальності настільки різниться, що вони перестають розуміти одне одного.

В епоху постправди люди обирають ті джерела інформації, що резонують з їхнім емоційним сприйняттям подій. Якщо суб’єктивна оцінка некомпетентного блогера збігається з настроєм більшості, його публікації впливають на громадську думку, а іноді навіть на позицію державних службовців більше, ніж об’єктивні наукові дослідження. Успіху досягають ті інформаційні ресурси, які акцентують не на фактах, а на емоційному ставленні до них.

Інформаційна бульбашка виникає через те, що люди сприймають інформацію через фільтр власних упереджень, страхів, психологічних комплексів, прагнення до матеріальної вигоди, соціального визнання та бажання підвищити свій авторитет в очах інших. Вони починають спілкуватися винятково з тими, хто має схоже світосприйняття, тим самим ізолюючись разом із ними в межах однієї бульбашки. Усередині такої бульбашки формується спільна картина світу, в якій навіть найбезглуздіші речі сприймаються як реальні. Переконати таких людей за допомогою фактів неможливо: вони або інтерпретують факти так, щоб ті підтверджували їхні уявлення, або просто ігнорують їх.

Пропаганда цілеспрямовано формує подібні інформаційні бульбашки, у яких люди вірять в абсурдні наративи – наприклад, у те, що на Майдан у 2014 році люди виходили нібито за американські гроші, а потім США влаштували переворот і привели до влади нацистів, аби розв’язати війну проти Росії.

Чи можна довіряти очевидцям?

У 2015 році я розвозив їжу постраждалим від російських обстрілів в Авдіївці, й разом із волонтером з місцевої баптистської церкви зайшов у квартиру, пошкоджену ракетою з РСЗВ «Град». На тлі слідів від пожежі поруч з іконами стояло зображення Віктора Януковича. Літня жінка крізь сльози сказала: «При ньому можна було жити, а тепер – війна. У будь-який момент можуть убити».

Як переконати людину, яка не розбирається в політиці й робить довільні узагальнення, керуючись страхом та емоціями?

Улітку 2022 року російські війська регулярно обстрілювали Слов’янськ, де я мешкаю, з РСЗВ «Смерч» і «Ураган». На початку вересня того ж року ми з Петром Кашуварою проїхалися Слов’янськом і поспілкувалися з мешканцями багатоповерхівки, яка двічі постраждала від обстрілів. У будинку не було електрики, газу та води, люди збирали дрова – готувалися до зими. Переважно там залишилися пенсіонери, які погано розуміли, що відбувається у світі, хоча не лише вони. Молода жінка привітала нас словами: «Слава Україні!» Поряд ходив немолодий чоловік, який багатозначно повторював: «Хто стріляв? – Незрозуміло!», натякаючи, що обстрілювали українські, а не російські війська. Саме на таких очевидців посилаються росіяни, які й далі вірять Путіну і звинувачують мене в тому, що я не розумію, що насправді відбувається в Україні.

За тиждень українські війська звільнили Ізюм. Олександр Решетник – капелан, якого я добре знаю особисто, опублікував у себе на Facebook відео розбитих російських РСЗВ, з яких обстрілювали Слов’янськ з боку Ізюма. Але навряд чи його відео переконає чоловіка, який не міг повірити, що по ньому стріляли росіяни, і самих росіян, які вірять Путіну.

У 90-х роках на 7 листопада я разом із членами товариства «Меморіал», які пережили репресії, виходив на «Варту памʼяті жертв більшовицького терору». А повз нас проходила комуністична демонстрація, учасники якої вважали, що за Сталіна все було чудово. І серед них було багато тих, хто жив за сталінських часів. Як у пошуках правди після цього можна довіряти очевидцям подій?

Ігнорування очевидця як особистості – ознака страху перед правдою

Я вважаю, що треба слухати всіх очевидців, навіть якщо вони помиляються. Але не просто слухати, а намагатися зрозуміти їхній життєвий досвід. Мені доводилося спілкуватися з жителями Донбасу, які перебували під впливом російської пропаганди. Їхні переконання є для мене абсолютно неприйнятними, однак я намагався зрозуміти, як вони живуть, що відбувається навколо них – тобто ставився до них як до живих свідків, життєвий досвід яких важливий для розуміння, незалежно від їхніх поглядів і хибних уявлень.

Втім, я знаю багатьох християн у Росії, які категорично відмовляються спілкуватися зі своїми одновірцями з України, бо бояться, що таке спілкування поставить під сумнів їхню віру в Путіна. Тим самим вони суперечать досвідові церковного життя, де істина засвідчується саме через спілкування з одновірцями. Щоб позбутися цього внутрішнього конфлікту, вони починають сприймати українських одновірців не як живих людей, а як абстракції.

На цій підставі можна виокремити одну з ознак спотвореного сприйняття реальності – ігнорування очевидця як особистості й заперечення його життєвого досвіду. Звісно, очевидці можуть помилятися, можуть бути фанатиками або носіями людиноненависницької ідеології, але вони – живі люди, й у них є досвід життя, про який вони можуть свідчити.

Читати також на PostPravda.Info: Війна проти української ідентичності: чому росіяни не вірять навіть родичам в Україні  [ДУМКА]

Постправда – це відсутність монополії на брехню

Відмінність сучасної епохи постправди від царства брехні радянського періоду полягає в тому, що влада втратила монополію на брехню. Радянська система нав’язувала брехню лише відповідно до державної ідеології. Будь-яке несанкціоноване поширення брехні каралося так само, як і поширення правди.

Нещодавно мені трапилася антисемітська стаття, у якій війна між Росією та Україною подається як результат «єврейської змови». У ній наводився фейковий «протокол» представників Росії й України, які нібито домовилися спільно знищувати мирне населення по обидва боки, щоб заселити звільнені території євреями та створити нову єврейську державу. Автори фальсифікації стверджували, що цей план був затверджений Дональдом Трампом, який нібито особисто керує Путіним і Зеленським як членами своєї «єврейської організації».

Попри абсурдність цієї фальсифікації, у неї вірять багато завзятих противників Путіна в самій Росії. Ба більше, подібні ідеї я чув і в Україні від простих людей. Отже, якщо в тоталітарній системі фейки створювала державна пропаганда, то в епоху постправди будь-який блогер може зліпити подібний «протокол» і поширити його в інтернеті. Російська влада, яка підготувала ґрунт для таких фейків, уже не може контролювати їхнє розповсюдження.

Що робити, якщо кожен наполягає на своїй правді?

Будь-які факти можна пов’язати між собою по-різному. Саме тому люди часто не можуть досягти взаєморозуміння, навіть спираючись на одні й ті самі факти. Їхнє уявлення про світ ґрунтується на довільному узагальненні. З одного боку, ми вже маємо досвід тоталітарної системи, яка нав’язувала всім лише одну думку. Тож визнання за іншими права мати власні переконання у розумінні світу, релігії, історії – це, безумовно, здобуток сучасної цивілізації. Однак нині триває війна, і масові вбивства людей виправдовуються наративами, що спираються на довільні узагальнення. Якщо ми не хочемо повернення до тоталітаризму та поважаємо право кожної людини на власні переконання, то маємо знайти такий критерій, який, з одного боку, дасть змогу викривати брехню, а з іншого – не нав’язує єдино правильну думку.

Припустімо, що шум скандалу між подружжям у сусідній квартирі не давав мені спокою. Наступного дня приходить сусід із вибаченнями за незручності й запевняє, що в усьому винна його дружина, переконливо підкріплюючи свою версію фактами. Після його відходу з’являється сама дружина з аналогічним проханням про пробачення і розповідає свою версію, інакше інтерпретуючи ті самі факти. Переді мною – дві рівноправні інтерпретації, що ґрунтуються на довільному узагальненні тих самих фактів, і я не маю жодного права нав’язувати сусідам свою думку як єдино правильну.

Однак якщо сусід почне доводити, що саме він правий лише на тій підставі, що всі жінки – підступні, я поставлю під сумнів саме його погляд. Я вважатиму його оцінку ситуації хибною, бо вона ґрунтується на переконанні, що принижує всіх жінок загалом. Отже, можна сформулювати критерій, який дає змогу виявити брехню: довільне узагальнення фактів на основі таких передумов, що виправдовують зло щодо інших людей.

Критерій, який дає змогу виявляти хибну історичну інтерпретацію

Будь-яка історична концепція узагальнює факти, які можна по-іншому узагальнити в альтернативній концепції. Ми можемо викривати відверто брехливі інтерпретації, що ґрунтуються на фальсифікаціях, але не можемо запропонувати всім єдино правильну версію історії.

Водночас конкуренція теорій – це умова розвитку науки, тож я вважаю допустимим співіснування різних історичних концепцій, навіть якщо вони суперечать одна одній. Проте версію історії, яку Путін виклав Такеру Карлсону, я однозначно вважаю хибною, бо в її основі лежить твердження про «право» Росії на Україну, яким Путін виправдовує вбивство українців.

Тобто будь-яка історична концепція, що надає статус необхідності діям, які приносять зло людям, є хибною. Цей принцип може слугувати критерієм для виявлення хибної інтерпретації подій з позиції різних історичних, соціальних чи політичних теорій.

Критерій, що дає змогу виявити хибне розуміння релігії

Кожна релігія має власну внутрішню істинність, яка засвідчується через релігійний досвід. Є й такі люди, у яких релігійний досвід відсутній зовсім – для них жодна релігія не містить істини. Втім, у певних випадках ми можемо впевнено стверджувати, що ті чи інші релігійні лідери виступають із хибних релігійних позицій – і це розуміння не залежить від наших особистих релігійних переконань.

Так, через місяць після початку повномасштабного вторгнення в Україну, 29 березня 2022 року, низка російських релігійних діячів провела круглий стіл на тему «Світові релігії проти ідеології нацизму та фашизму у XXI столітті». У ньому взяли участь представники Російської православної церкви, Російської Православної Старообрядницької Церкви, Духовного зібрання мусульман, Центрального духовного управління мусульман, Департаменту Федерації єврейських громад Росії, Буддійської традиційної Санги Росії, Вірменської Апостольської Церкви, Російського об’єднаного Союзу християн віри євангельської (п’ятдесятників). Прикриваючись релігією, усі вони підтримали війну проти українського народу. Під час обговорення навіть прозвучала пропозиція «відрубувати голови».

Хоча релігійний досвід може слугувати обґрунтуванням істини, незалежної від інших релігій, сам цей досвід може спотворюватися, викривлятися або підмінятися політичною ідеологією, наприклад, коли від імені релігії нав’язуються ксенофобія, пошук ворогів або виправдовується агресивна війна. У християнській традиції такі явища називають «демонічними спокусами».

Якщо релігійний авторитет апелює до своєї релігії, виправдовуючи війну Росії проти України, тобто використовує релігійний наратив для виправдання зла, він тим самим викривлює свою релігію, підлаштовуючи її під політичну ідеологію. Не вдаючись у богословські деталі цієї релігії, ми можемо стверджувати: таке тлумачення – хибне, а позиція самого авторитета насправді є не релігійною, а квазірелігійною, оскільки ґрунтується на фальшивій релігійності.

Читати також на PostPravda.Info: Релігійні переслідування на окупованих територіях України [ЗВІТ]

Висновки

Пошук правди – це безперервний процес, що вимагає сумнівів і критичного ставлення до будь-якого джерела інформації. В основі постправди лежить установка: емоційне сприйняття важливіше за знання, внутрішнє переконання – важливіше за об’єктивні докази, а до уваги беруться лише ті факти, які підтверджують уже сформовану картину світу.

У радянський період ми прагнули шукати й поширювати правдиву інформацію. Влада з цим боролася, бо боялася правди. В епоху постправди джерела правдивої інформації тонуть в океані контенту, що відображає лише суб’єктивні сприйняття людей. Тому сьогодні влада вже не боїться правди.

Коли правда підміняється суб’єктивним ставленням до подій, на тлі численних правдоподібних версій легітимізуються відверто брехливі наративи, наприклад, ті, що транслює російська пропаганда як виправдання війни проти українського народу. Втім, нам не обов’язково прагнути до єдиного універсального розуміння істини, достатньо знайти критерії, що дають змогу розпізнавати брехню.

Якщо людина живе у такому світі, де, як вона вважає, змушена чинити зло, то проблема полягає не у самому світі, а в тому, як ця людина його розуміє. Отже, існує установка, що виправдовує зло, яку вона приймає на віру як основу свого світосприйняття – і вже на цій основі інтерпретує та узагальнює все, що відбувається. Саме ця обставина дає підставу вважати, що її розуміння світу – хибне.

Читати також на PostPravda.Info: Типи аналітиків, блогерів і журналістів, які висвітлюють тему війни [ДУМКА]