На тлі чергового відступу американського президента перед Росією після переговорів із Путіним ми знову повертаємося до питання: чому сильніший Захід постійно відступає перед слабшою Росією?
Існує кілька можливих пояснень:
- У картину світу західної людини просто не вкладається те, що у XXI столітті в Європі може існувати держава, готова вести руйнівну для себе війну замість того, щоб отримувати вигоду від мирного співробітництва.
- У західному суспільстві домінує прагматизм, і тому воно не здатне зосередити зусилля на боротьбі, якщо за нею не стоїть очевидна економічна вигода.
- Суспільство, яке досягло добробуту завдяки економічному домінуванню, не прагне нічого змінювати. Війни для нього невигідні, тож стихійний пацифізм стає головною суспільною тенденцією.
І все ж таки жодне з цих пояснень не є повним. Адже суспільство – це складна система, у якій співіснують різні сили. В умовах екзистенційної загрози воно мало б подолати й стихійний пацифізм, і орієнтацію лише на матеріальні вигоди, і навіть нерозуміння мотивації ворога не стане на заваді. Річ у тім, що коли немає бачення майбутнього, то на загрози сьогодення суспільство реагуватиме реактивно – саме так, як зараз Захід реагує на агресію Росії. Щоб заволодіти ініціативу в боротьбі, потрібен проєкт майбутнього, на основі якого відбувається мобілізація суспільства.
Коли західні лідери перестануть помилятися щодо Росії?
Переговори про мир в Україні, які намагався ініціювати Дональд Трамп, від початку не мали шансів на успіх. Поки російська армія просувається, хай і повільно, перемир’я в принципі неможливе. Важко сказати, чи хтось з учасників переговорного процесу, окрім самого Трампа, вірив у реальну можливість домовитися з Путіним. Санкції та складна економічна ситуація не лякають російського диктатора. Він переконаний, що Україна не має права на існування, і вбачає свою історичну місію в її знищенні.
Хоча Путін ніколи не погодиться на мирне співіснування, проте за певних умов його можна було б схилити до перемир’я, якби фронт загруз у позиційному тупику, а економічна інфраструктура Росії постійно зазнавала руйнівних ударів українських ракет і безпілотників. Якби Трамп справді прагнув перемир’я, то він спершу надав би Україні достатньо зброї, щоб досягти саме такої ситуації. Однак подібна стратегія навіть не розглядалася, тому й від самих переговорів не варто було чекати результатів.
Або Трамп принципово не розуміє Путіна, намагаючись переконати його, що вигідніше укласти угоду, ніж воювати далі, або існує ще якась невідома причина, через яку Трамп постійно поступається Путіну. Якщо це так, то зрозуміле занепокоєння європейських лідерів – адже з тієї ж невідомої причини Трамп може відмовитися захищати Європу у випадку нападу Путіна.
Але чи справді проблема лише в Трампі? Ми бачимо, що й до нього західні політичні лідери також помилялися щодо Росії.
Читати також на PostPravda.Info: Переговори з Росією. Мир як інструмент війни – російська стратегія протягом 100 років [АНАЛІЗ]
Запізніла реактивність
Вже чверть століття ми спостерігаємо, як Захід або ігнорує агресію Росії, або реагує реактивно, ще й із величезним запізненням. Після вторгнення Росії в Чечню, у Грузію, європейські країни продовжували тісно співпрацювати з путінським режимом, допомагаючи йому зміцнитися замість того, щоб зміцнювати власну оборону.
У 2014 році Росія розпочинає поки що локальну війну проти України. Європейські лідери замість того, щоб надати Україні військову допомогу чи хоча б посилювати власну обороноздатність, разом із Росією домагаються від неї виконання «Мінських угод», самогубних не лише для України, а й для самої Європи. Якби Україна інтегрувала у свою державну систему створені Росією загони бойовиків, суди та прокуратуру, як це передбачали «Мінські угоди», то втратила б суверенітет і, як і Білорусь, перетворилася б на плацдарм для подальшої агресії Росії.
Зараз, на четвертому році повномасштабної війни Росії проти України, європейські лідери усвідомили, що не готові до протистояння з Росією, якщо Україна більше не зможе її стримувати, а Сполучені Штати усунуться. Проте вже втрачено багато часу, який українські військові оплатили власними життями.
Отже, запізніла реактивність європейських лідерів на агресію Росії може мати різні причини:
- стихійний пацифізм – прагнення будь-якою ціною уникнути війни;
- конформізм – готовність пристосовуватися до агресивної поведінки Росії й отримувати вигоду від співпраці з нею;
- заперечення реальності – віра в те, що Росія зупиниться у своїх агресивних діях, бо це їй нібито невигідно.
Усі ці причини лежать на поверхні, однак проблема значно глибша – у тому, що західне суспільство поступово втрачає бачення майбутнього своєї цивілізації. Єдина країна, якій вдалося перемогти Росію, хай і на невеликому театрі воєнних дій, а саме в Сирії, – це Туреччина. Але нинішній уряд Туреччини має власне бачення майбутнього – економічний, культурний і військовий союз тюркських держав. Можливо, саме завдяки цьому проєкту пантюркізму Туреччина здатна діяти не реактивно, а рішуче й на випередження.
Цивілізаційний конфлікт двох проєктів майбутнього
Коли росіяни стверджують, що воюють не з Україною, а із Заходом, вони справді так думають. У їхньому сприйнятті Україна – лише перший форпост західної цивілізації, який необхідно зруйнувати, щоб рухатися далі. Саме тому війна Росії проти України має цивілізаційний характер. Це не битва за ресурси, території чи політичний вплив у звичному розумінні. Мета Росії полягає не лише в знищенні української державності, а й у недопущенні реалізації західного проєкту майбутнього й у зміні напряму розвитку людської історії.
І в цьому сенсі Кремль частково вже досяг свого, відкинувши сучасну цивілізацію на десятиліття назад: замість освоєння Марса її ресурси згоряють у топці війни. Але навіть це не найстрашніше, а те, що революційний прорив, пов’язаний із переходом до нового інформаційного суспільства, супроводжується перенаправленням розвитку штучного інтелекту на війну й терор.
У подібних конфліктах багато залежить від того, хто переконливіше представить свій проєкт майбутнього. Прикладом такого цивілізаційного конфлікту з недавньої історії є протистояння Радянського Союзу і Заходу. Обидві системи мали власні бачення майбутнього: з одного боку – комуністична утопія безкласового суспільства, а з іншого – шлях технологічного поступу, що ґрунтується на свободі підприємництва. Тут важливо підкреслити, що прогрес – це не природний закон історії, як вважають прихильники теорії історичного прогресу, а цивілізаційна модель, запропонована Заходом.
Проєкт майбутнього покликаний допомогти подолати соціальну інерцію, зумовлену конформізмом і орієнтацією на вигоду, та мобілізувати суспільство на реалізацію великих задумів – таких, наприклад, як політ на Місяць. Якщо проєкту майбутнього немає, то суспільство повністю підкоряється соціальній інерції й деградує. Радянський Союз свого часу запропонував найамбітніший проєкт майбутнього. Проте з часом він став сприйматися як утопія, що суперечила реальності життя при комуністичній диктатурі. Водночас цей проєкт знайшов чимало прихильників на Заході, з яким боровся Радянський Союз. Західні вчені добровільно передавали СРСР секрети ядерних технологій, мільйони людей виходили на демонстрації з вимогами роззброєння, а виборці голосували за комуністичні партії.
Треба визнати, що в радянській моделі були й по-своєму привабливі елементи – наприклад, ідея освоєння космосу, але й вони значною мірою запозичувалися із західного проєкту майбутнього. Це підтверджує той факт, що радянська наукова фантастика розвивалася в межах мистецького простору західної science fiction.
Читати також на PostPravda.Info: Чи може Росія бути цивілізованою? «У терорі в Україні винне ціле покоління» [ДУМКА]
Соціально-культурний регрес
З розпадом Радянського Союзу новим державам був потрібен власний новий проєкт майбутнього. Країни Балтії обрали своє майбутнє в інтеграції з Європою. Інші держави або вагалися у виборі між прогресивним і регресивним шляхом розвитку, або бачили майбутнє як відроджене минуле.
Диктатура Лукашенка в Білорусі запропонувала своє бачення майбутнього як радянського колгоспу, у якому голова має абсолютну владу над жителями села. Це – соціально-культурний регрес до радянського минулого, причому радянська модель відтворюється в максимально урізаному й примітивному вигляді. Соціально-культурний регрес низки середньоазійських країн до їхнього феодального минулого сформував бачення майбутнього як східної деспотії.
Революція в Росії 1991 року, яка призвела до розпаду Радянського Союзу, безумовно, надихалася прогресивним образом майбутнього вільної демократичної європейської держави. Проте невдалі реформи спричинили розчарування в цьому проєкті й дали змогу спецслужбам захопити владу та нав’язати власний проєкт майбутнього – відродження імперії, у якій безправ’я людей компенсується відчуттям належності до народу, що домінує над іншими. Це – соціально-культурний регрес до найтемніших сторінок російської історії – не до Радянського Союзу й навіть не до Російської імперії, а до варварського й украй жорстокого Московського царства.
Якщо, скажімо, Туркменістан відтворює модель східної деспотії, яка цілком може мирно співіснувати із сусідами, то Московське царство від початку було створене як військова держава, повністю зорієнтована на війну з сусідами й розширення власної території. Саме з цієї причини Росія перетворилася на найагресивнішу державу на пострадянському просторі, яка вже не може не воювати.
Читати також на PostPravda.Info: Повстання архаїки: чому люди обирають диктатуру?
Проєкт майбутнього Росії значно архаїчніший за проєкт майбутнього Радянського Союзу
Радянський Союз спирався на інтернаціональну ідеологію і, принаймні на рівні ідеології заперечував домінування одного народу над іншим, тоді як нинішня Росія спирається на російський фашизм – рашизм, в основі якого лежить ідеологія «русского мира». З позицій рашизму будь-яка національна ідентичність, яка не вписується в «русский мир», сприймається як загроза.
Радянський Союз проголошував своєю метою перемогу комунізму в усьому світі. Це означало, що він прагнув подолати західну цивілізацію, але не заради її знищення, а заради перетворення в нову комуністичну форму. Доти, доки така перемога була неможлива, Радянський Союз допускав мирне співіснування із Заходом. Натомість ідеологія сучасної Росії виходить із того, що Захід завжди був ворожим через непереборні культурні суперечності. Тому будь-яке перемир’я – це лише підготовка до нової війни.
Отже, для нинішньої Росії будь-яка війна виправдана, навіть якщо вона завдає величезної шкоди самій країні, – за умови, що противник зазнає співмірних або більших втрат. Це виразно виявляється в теперішній війні Росії проти України.
Головна помилка Заходу – спроба знайти місце нинішньому російському режимові у власному проєкті майбутнього
Після перемоги в Холодній війні в західних країнах почала наростати соціальна інерція: замість прагнення до нових змін посилилася орієнтація на збереження вже досягнутого успіху. Тою мірою, якою слабшав інтерес до проєкту майбутнього, дедалі більшого значення набувала зосередженість на поточній вигоді. Зосередившись на сьогоденні, західні лідери почали забувати, що за майбутнє треба боротися – і ось результат: економічна співпраця західних країн із путінським режимом сприяла воєнному посиленню Росії на тлі деградації власного оборонного потенціалу, а реакція на повномасштабну війну виявилася фатально запізнілою. Україна не отримала своєчасно достатньої військової допомоги, аби завдати Росії поразки, доки це було можливо. Тепер час втрачено, Росія пристосувалася до затяжної війни на виснаження й поступово нарощує свій військовий потенціал, становлячи реальну воєнну загрозу іншим східноєвропейським країнам.
Але найголовніша помилка – глибша. Якщо в російському проєкті майбутнього немає місця західній цивілізації, то Захід, навпаки, включає нинішній режим Росії у свій проєкт майбутнього. Саме тому питання про перемогу над Росією та її подальшу долю навіть не обговорюється. Найрішучіші кроки Заходу зводяться до допомоги Україні з метою воєнного стримування Росії, але не її перемоги.
Проте в Росії й Заходу абсолютно різне цілепокладання. Захід прагне повернутися у довоєнний час, коли з Росією можна було вести спільний бізнес, тоді як Росія прагне зруйнувати НАТО й поширити свій вплив щонайменше на Східну Європу.
Хоча зараз Захід не єдиний. Під час зустрічей Дональда Трампа з Путіним, а потім із Зеленським та іншими європейськими лідерами ми спостерігаємо розкол між Європою та США, спричинений розбіжністю в оцінках російської воєнної загрози. Однак, попри це, і Європа, і США зберігають спільне цілепокладання лише на стримування Росії, а не на перемогу над нею.
Чи можемо ми вплинути на цю ситуацію? – Так. Попри всі політичні проблеми, європейські країни та США залишаються демократіями, у яких уряди залежать від громадянського суспільства й громадської опінії. Якщо ми братимемо участь у суспільній дискусії про проєкт майбутнього, то вже цим змінюватимемо політичну ситуацію на краще.
Читати також на PostPravda.Info: Андрій Кузічкін: Російська пропаганда проти НАТО. Хто на Заході підтримує Путіна? [АНАЛІЗ]
Новий український проєкт майбутнього формується в боротьбі з пострадянською інерцією
Пострадянська інерція в Україні проявляється у пасивності людей, які звикли вважати: «ініціатива карається», «аби тільки не було гірше»; у пануванні некомпетентної бюрократії, корупції, клановості. Особливість пострадянської інерції в Україні зумовлена колоніальним минулим і виявляється в імітації будь-якої діяльності, що раніше була способом пристосування до московської влади.
Два революційні Майдани 2004 і 2013–2014 років – були спрямовані на те, щоб зламати цю інерцію й надихалися новим проєктом майбутнього. Водночас боротьба між пострадянською інерцією та творчою ініціативою громадянського суспільства триває з перемінним успіхом і безпосередньо відображається нині в успіхах і невдачах на фронті.
