Війська Путіна безперервно бомбардували Київ протягом 11 годин, в результаті чого загинули щонайменше 30 мирних жителів, ще 92 отримали поранення. У цій нищівній аналітичній статті професор Ратґерського університету Олександр Мотиль стверджує, що цей обстріл є проявом не сили, а відчаю. Російська економіка хитається, гине більше солдатів, ніж вдається мобілізувати, посадовці в приватних розмовах звинувачують у всьому «карлика» з Кремля, а розмови про державний переворот перестали бути фантазією. Висновок професора однозначний. Так само, як і Гітлер, Путін погодиться лише на «кладовищенський мир» і припинить атаки лише тоді, коли Росія зазнає поразки на полі бою, – пише професор Мотиль на сторінках National Security Journal.
Чому Путін атакує цивільних?
Однією з найхарактерніших рис Володимира Путіна є те, що він невпинно нагадує світові про свою глибоко вкорінену жорстокість. Це не просто пересічний тиран, який упивається власною тиранією. Це людина, відповідальна за геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності.
Яким є його останній «здобуток»? Убивство щонайменше 30 жителів Києва та поранення ще кількох десятків під час 11-годинного обстрілу, здійсненого 1–2 липня 2026 року, єдиною метою якого було вбивство мирного населення. У чому, на думку російського керівника, полягала їхня провина? У тому, що вони, зберігаючи українську ідентичність, чинять опір воєнним злочинам, злочинам проти людяності та геноциду.
Українці давно звикли до жорстокості Путіна. Вони переживають її вже чотири з половиною роки. Більшість щодня живе з фаталістичною надією, що черговий обстріл омине їхні домівки – і їх самих. Багато хто ризикує життям, служачи в лавах Збройних сил України. Яка альтернатива? Звісно, не капітуляція, адже вона була б рівнозначною самогубству.
Решта світу не має жодного виправдання тому, що заплющує очі на ці злочини й удає, ніби злочинні наміри Путіна закінчуються на західному кордоні України. Насправді його амбіції значно ширші, про що свідчать його постійні заяви про безмежність Росії та її нібито визначену Богом цивілізаційну місію.
Порівняння з Адольфом Гітлером варто повторити ще раз. Так само, як і нацистський диктатор, його російський наступник має масштабні імперські плани, що передбачають завоювання й винищення. Як показав історик Торонтського університету Тімоті Снайдер у своїй фундаментальній праці «Криваві землі», Україна посідала важливе місце в гітлерівських планах побудови нової Європи.
Хоч би як Стів Віткофф і Джаред Кушнер захоплювалися російським диктатором, їм варто пам’ятати, що його руки по лікті в крові. І щоразу, коли вони тиснуть йому руку або дружньо поплескують по плечу, їхні власні руки також морально вкриваються цією кров’ю.
Чи погодиться «Путлер», як українці називають Путіна, завершити війну?
Звичайний тиран міг би це зробити – і зробив би, якби усвідомив, що перемога неможлива, а поразка неминуча.
Але Путін – не звичайний тиран.
Він, так само як і Гітлер, глибоко переконаний у власній непереможності та своєму небесному мандаті. Незалежно від того, що Стів Віткофф, Джаред Кушнер і Дональд Трамп думають про нібито прагнення «Путлера» до миру, реальність полягає в тому, що єдиний мир, який він здатен прийняти, – це мир кладовища. Гітлера вдалося зупинити лише після поразки Німеччини на полі бою. Так само й Путіна можна буде зупинити лише після воєнної поразки Росії.
А як засвідчує бомбардування Києва, настав час, щоб Україна завдала Росії цілковитої поразки.
Як останнім часом переконливо доводять численні аналітики, російська економіка перебуває у вкрай тяжкому становищі й невдовзі вже не зможе підтримувати ведення війни. Понад 1,3 мільйона російських військовослужбовців загинули або зазнали тяжких поранень, а щомісячні втрати вже перевищують кількість новобранців. Війна докотилася до Санкт-Петербурга й Москви, а їхні мешканці дедалі відвертіше висловлюють своє невдоволення. Російські чиновники та багато російських блогерів усвідомлюють, що війна розгортається невдало, і покладають відповідальність за катастрофу на «карлика» з Кремля.
Інакше кажучи, Путін став водночас і посміховиськом, і об’єктом глузувань. Розмови про можливий державний переворот уже перестали бути фантастикою. Не дивно, що Путін діє у відчаї. Що ще йому залишається, окрім як убивати мирних жителів?
Тим часом Україна перебуває за крок до того, щоб ізолювати Крим, завдавши цим стратегічного удару Росії та самому Путіну. Адже саме захоплення Криму Путіним у лютому 2014 року стало початком війни, яку в Росії зустрічали тріумфальними вигуками: «Крим наш!». Незабаром слова цієї «пісні» можуть змінитися на: «Крим – їхній».
Очевидно, що Путін не здатний виграти цю війну. Проте він і далі може вбивати українців та відправляти на смерть тисячі росіян. Водночас Європа, схоже, вже усвідомила, що за умови прискореної підтримки Україна цілком здатна здобути перемогу над Москвою. Натомість адміністрація Трампа досі вагається.
Шкода. Трамп, який останнім часом пережив низку гучних провалів і репутаційних ударів, відчайдушно потребує великої перемоги. Передати до суду маніяка, відповідального за геноцид, могло б стати саме такою перемогою.
Про автора: Доктор Олександр Мотиль, Ратґерський університет
Доктор Олександр Мотиль – професор політичних наук у Ратґерському університеті (Ньюарк). Спеціаліст з України, Росії та СРСР, а також з націоналізму, революцій, імперій і теорії. Він є автором десяти науково-популярних книжок, серед яких: «Підсумки імперії» (Pidsumky imperii, 2009), «Шляхи імперії» (Puti imperii, 2004), «Кінець імперій: занепад, крах і відродження імперій» (Imperial Ends: The Decay, Collapse, and Revival of Empires, 2001), «Революції, нації, імперії: концептуальні межі та теоретичні можливості» (Revolutions, Nations, Empires: Conceptual Limits and Theoretical Possibilities, 1999), «Дилеми незалежности: Україна після тоталітаризму» (Dilemmas of Independence: Ukraine after Totalitarianism, 1993) та «Поворот праворуч: ідейні витоки та розвиток українського націоналізму, 1919–1929» (The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919–1929, 1980). Він також є редактором п’ятнадцяти томів, зокрема «Енциклопедії націоналізму» (The Encyclopedia of Nationalism, 2000) та «Хрестоматії з Голодомору» (The Holodomor Reader, 2012), і автором десятків статей для академічних і політичних журналів, газетних публіцистичних сторінок і часописів. Крім того, він веде щотижневий блог «Помаранчеві блюзи України» (Ukraine’s Orange Blues).
