Поки що аналітики навперебій пропонують інтерпретації краху режиму Асада і наслідки цього для Близького Сходу, варто нагадати, наскільки несподіваною і навіть шокуючою була ця подія.
Чи можна було передбачити падіння режиму Асада?
Хоча деякі дисиденти й експерти вважали режим у Сирії крихким і слабким, люди здебільшого виходили з того, що влада сім’ї Асадів була стабільною. Зрештою, Башар Асад правив залізною рукою і був більш ніж готовий вбивати своїх підданих лише для того, щоб зберегти контроль.
Силові структури були на його боці. Громадські протести були відсутні. Зрозуміло, що режим був сильним. Швидкість і раптовість його падіння свідчать, що насправді режим був крихким і слабким. Друзі й вороги Асада помилялися, швидше за все, з ряду причин.
Одна обставина заслуговує на більш пильну увагу: це поширена думка, що всі авторитарні режими в принципі є сильними й стабільними. Широко поширене припущення дуже просто: режими, які заявляють про свою силу, мають бути сильними. Якщо вони контролюють і тероризують свій народ сьогодні, очевидно, і далі будуть робити це й завтра. Звідси й шок від їхнього краху.
Однак така думка свідчить про певне захоплення грубою силою і безжальністю, а також про нездатність уявити собі радикальні зміни. Ми вважаємо, і небезпідставно, що, якщо зараз так, то буде так і надалі. Адже набагато легше спроєктувати теперішнє на майбутнє, ніж виокремити чинники, які можуть порушити цю траєкторію.
Та й безпечніше це робити. Передбачити радикальний прорив у часі завжди складно, оскільки практично неможливо правильно вгадати момент, коли це станеться. Для кар’єри й тих шансів, що дає життя, простіше припустити безперервність, а потім удавати здивування через несподівану появу «чорного лебедя» (несподіваної та раптової події з величезним впливом на реальність).
Ці міркування є не лише теоретичними або історичними
Попри це, сила й нещадність справляють таке враження, що не дивно, що падіння Асада вразило практично всіх, зокрема й його сусідів на Близькому Сході. Нещодавня історія має нагадати нам, що цей шок від подій – наслідок наших власних припущень та думок, а не самої реальності.
Почнемо з 1989 року, коли більшість соціалістичних режимів у Східній Європі розвалилися, як доміно, за лічені місяці. Щоправда, в Угорщині й Польщі системні зміни відбувалися вже давно, але Чехословаччина, Східна Німеччина і Румунія були редутами сталінізму – але всі вони також розвалилися.
Румунія, зокрема, виглядала як комуністичний бастіон. Її правитель Ніколае Чаушеску, здавалося, повністю контролював ситуацію, поки в один момент не втратив її. Його раптова втеча з Бухареста і подальша страта шокувала всіх у Східній Європі та за її межами. Однак найбільший шок стався через два роки, коли розпалася наддержава, до зубів озброєна звичайною та ядерною зброєю, з безжальним і ефективним КДБ.
Мало хто з експертів міг уявити, що Радянський Союз зникне з мапи навіть влітку 1991 року, коли кожна неросійська республіка проголосила незалежність після невдалого путчу. Адже наддержави, які були жорстокими й тоталітарними диктатурами, повинні були бути сильними, стабільними й стійкими. Натомість радянський режим розвалився практично за одну ніч.
Ці не просто теоретичні чи історичні міркування. Вони повинні змусити нас переосмислити припущення, яке можна зустріти в багатьох аналізах путінського режиму: що він сильний і стабільний, тому що Путін каже, що він сильний і стабільний, попри те, що його економіка перебуває на межі стагфляції або гіперінфляції, Росія втрачає понад 1500 солдатів щодня на полі бою, вона відчуває гостру нестачу робочої сили як в економіці, так і в армії, і її слабкість змусила Кремль звернутися за підтримкою до Північної Кореї.
Той факт, що путінський режим набагато слабший, ніж усі собі уявляють, не означає, що він повинен впасти. Крах може тривати роками, а може зайняти місяці або тижні. Річ в тому, що ми повинні розглядати варіант краху так само як і можливість стабільності й спадкоємності режиму.
На мою думку, Путін уже змирився з такою можливістю або ж тільки починає змирятися. Надавши притулок Асаду і його сім’ї, він визнав (можливо, свідомо, а можливо, і ні) зв’язок між собою і сирійським тираном, а також між своїм режимом і диктатурою Асада. Яскраво виражена ненависть до Асада, яка призвела до захоплення Сирії повстанцями, має (хоча б трохи) вразити Путіна, особливо зараз, коли в Грузії проходять масові демонстрації, що нагадують українську Революцію Гідності 2014 року.
Подобається це комусь чи ні, але люди явно хочуть того, що так ненавидить Путін та його товариші – свободи. У той час як рівень освіти й засоби масової інформації повсюдно сприяють активності людей та свободі слова, єдиний спосіб зупинити це прагнення – наслідувати приклад Північної Кореї. Але навіть це не спрацює, оскільки сучасне населення світу здебільшого надто розумне, добре поінформоване й досвідчене, щоб терпіти нав’язування тоталітаризму чи фашизму.
Це ставить Асада, Путіна та інших тиранів у скрутне становище. Вони можуть переслідувати, гнобити й придушувати волю народу, але рано чи пізно їхні, здавалося б, стабільні режими впадуть. І тоді єдиним місцем, де вони зможуть знайти притулок, буде царство за колючим дротом Кім Чен Ына.
Ця стаття з відкритих джерел була спочатку опублікована в журналi The Hill.
Про автора: Професор Олександр Мотиль
Професор Олександр Мотиль – професор політології в Ратґерс-Ньюарк. Спеціалізується на Україні, Росії та СРСР, а також на теоріях націоналізму, революцій та імперій. Автор 10 науково-популярних книг і десятків статей в академічних і політичних журналах, газетах. Веде щотижневий блог «Orange Blues Ukraine».