Це параноя чи реальність? Коли чуєш про дії російських таємних служб, вони можуть здатися кадром з поганого шпигунського фільму. Але насправді за ними роки практики сіяти страх серед людей. Іноді кремлівські спецслужби навіть хочуть, щоб їх помічали. Вони паркують навпроти улюбленого бару жертви автомобіль з номерами так званої Донецької народної республіки; або роблять так, що ти постійно зустрічаєш одну і ту ж людину в магазині, на вулиці, в ресторані. Спецлужби знають навіть про заплановану втечу й про таємну квартиру в іншій країні. Так вони доводять до того, що люди зрештою самі віддають їм телефони й просять ув’язнити «того-то і того-то». Бо страх і параною в Росії вирощують роками. Ти маєш боятися навіть тоді, коли вже далеко від катів. – Бо чи справді вони так далеко, як тобі здається?
У польській Гельсінській фундації з прав людини ми розмовляємо про Бішкек, де я нещодавно був. Найсвіжіші новини, на жаль, похмурі: як і було анонсовано, там запровадили закон про «іноземних агентів», подібний до російського. Журналісти бояться дедалі більше, руйнується міф «острова свободи» й «найбільш демократичної з авторитарних країн Центральної Азії». Дехто вважає, що ситуація в Киргизстані вже навіть гірша, ніж в Узбекистані.
Як утікають із «Симулятора Російського світу»
Через Фундацію я виходжу на багатьох утікачів. Родина з Москви розповідає мені, сидячи за маленьким столиком у торговельному центрі, що їхній син зробив наліпки з написом «Ні війні», і саме за ці наліпки його заарештували. Коли його нарешті випустили з ізолятора, батьки вже чекали на нього біля виходу. Тоді вся родина зрозуміла, що додому вже повернутися не може. І справді: вони більше ніколи не побачили своєї квартири.
Де вони переховувалися, як тікали? Про це не можна розповідати. Та і як це описати? Як передати, що таке стан загнаності, коли ти не здатен говорити з близькими навіть пошепки, коли ввечері сидите поруч у мовчанні й так боїтеся прослуховування, що переписуєтеся між собою в телефонах через спеціалізований месенджер? А ті хаотичні пересадки… Гарячкова спроба замінити SIM-карту на «чисту». Руки тремтять, ти не можеш влучити карткою в слот, люди починають дивитися на тебе все дивніше, сльози підступають до очей, ти схлипуєш і в дзеркалі бачиш підозрілий погляд водія. Тебе трясе дедалі сильніше, ти навіть не знаєш, чи це тремтіння помітне, але, мабуть, що так, судячи з очей водія, очей попутників. Лише б витримати, лише б не зламатися, лише б доїхати…
Потім я розмовляю у Варшаві з ЛГБТ+ активісткою, яка чудово розуміє, куди вона потрапила, знає, що Польща – країна консервативна, католицька, за статистикою гомофобна. Проте саме польський кордон вона змогла перетнути, тримаючи партнерку за руку, і саме тут вони вперше змогли сказати чиновникові, що є парою.
Я також зустрічаюся з зовсім юним опозиціонером, якому пощастило вибратися з цього «Симулятора російського світу». Коли ж я запитую його, що б він подумав, якби кілька років тому дізнався, що житиме у Варшаві, що б відчув, побачивши, як сидить зі мною в млинцевій на Мокотові, згадуючи репресії та втечу, він відповідає: «Я, напевно, дуже пишався б собою. Але якби я міг зараз щось порадити самому собі з кількох років тому, якби міг зустріти себе з минулого й зробити так, щоб та історія пішла інакше, я сказав би собі: “Не роби цього. Відпусти. Коли втечеш – втратиш усе. Зламаєш собі життя”».
Зрештою я зустрічаюся з викладачем, на якого донесла колега з роботи, заявивши, що він «критикує в інтернеті спецоперацію». Протягом одного дня йому підсунули заяву на звільнення, у відділі кадрів усе було підготовлено. Ніколи йому не доводилося бачити, щоб університетська бюрократія працювала настільки злагоджено.
Ми розмовляємо з відомою російською телевізійною продюсеркою, якій пропонували роботу на пропагандистському каналі RT. Вона відмовилася. З Росії втекла ще до лютого. Вона зрозуміла, що якщо її почнуть шантажувати арештом сина, то вона почне свідчити, а якщо сина справді ув’язнять, то сама бігатиме за ними й вигадуватиме свідчення проти будь-кого, аби тільки випустили її дитину. Тож вона виїхала, навіть не встигла продати квартиру, і тепер тут у неї немає нічого, окрім автомобіля з російським номером (прапор на номерному знаку вона намагається прикрити спеціальною рамкою). Вона також каже, що завжди стежить за своїм телефоном і сумкою, бо нещодавно в подруги телефон навіть не стали красти, а просто скопіювали з нього дані, й на цій підставі виловили тих, хто залишився в Росії.
Коли ми виходимо на цигарку перед чайною, я розповідаю продюсерці про свої дослідження віссаріонівців, про те, що Зона досі існує, що мене не раз спокушала думка спробувати туди дістатися. «Туди вже не можна їхати!» – одразу реагує вона. – «Усюди в таких групах працюють люди спецслужб, а іноземці зараз дуже цінуються – Кремлю потрібен “людський матеріал” для обміну полоненими. Повір мені, ти не захочеш знати, як воно в таборі в Росії».
Потім я зустрічаю політика, якого називають Навальним Вологди: він уже не може порахувати, скільки разів його заарештовували й скільки автомобілів йому спалили. Натомість добре пам’ятає, як його побили біля дитячого садка, звідки він забирав сина. А також як іншого разу – теж біля садка – повз нього проїхав велосипедист і вистрілив йому в спину.
Зрештою я розмовляю у Варшаві з Олегом Родіним, який був співзасновником тимчасового притулку для політичних утікачів «Ковчег». Він розповідає, що сюди приїжджали передусім переслідувані активісти та журналісти. 85 % утікачів – це люди, репресовані в Росії; також є білоруси, українці, утікачі з Таджикистану. Невдовзі, ймовірно, з’являться й ті, хто евакуйовуватиметься з Киргизстану.
«Тих, хто до нас потрапляв, ми мусили перевіряти», – пояснює мені Родін, сидячи в корпоративному коворкінгу в центрі Варшави. – «Ми мали бути впевнені, що вони справді проти війни й думають так само, як ми. Ми також не могли впускати гомофобів».
А як сам Олег опинився в Польщі? Він просто був надто близько до політики. З 2018 року він очолював осередок партії «Яблуко» в Нижньому Новгороді. А 24 лютого вирішив протестувати проти російської агресії. І одразу після цього протесту зрозумів, що мусить тікати.
Параноя. Параноя?
– Після 24 лютого я почав регулярно прокидатися о п’ятій ранку. Це абсолютно нормально. Саме так і буває, коли ти щодня думаєш, що тебе от-от заарештують. А якщо ти не хочеш, щоб тебе застали зненацька уві сні, тіло до цього пристосовується – і тобі більше ніколи не потрібен будильник.
Чому мене мали б заарештувати? Бо я збирав підписи проти війни. Втім, це тривало недовго. Не минуло й трьох днів, як до мене вже прийшли… Спочатку подзвонив власник приміщення, яке ми орендували під партійний офіс. Він сказав, що мене шукає поліція, і передав, що мені наказали припинити. Сам теж почав мене вмовляти, щоб ми відступили. Я відповів, що він не може від мене цього вимагати. А він: ну так, так, формально не можу, але ж ви самі розумієте… Не минуло й години, як до офісу вдерлися провокатори й почали погром: знищили списки з підписами, притисли охоронця обличчям до підлоги, вивихнули йому руку, одній дівчині затиснули руку дверима, коли вона намагалася зайти всередину. Ми заявили про вторгнення.
Як відреагувала поліція? Вони ухвалили рішення про повний обшук нашої штаб-квартири. Про нападників вони взагалі не питали, зате їх цікавили антивоєнні підписи. Ми мали б цього очікувати… Розуміли, що перед обшуком потрібно сховати техніку, але про один комп’ютер забули. Поліція знайшла на жорсткому диску всі наші відеозаписи за останні п’ять років – не лише те, що ми публікували, а й увесь сирий матеріал. Коли диск забрали на експертизу, вже не було жодних сумнівів, що проти нас шиють справу.
Обшук провели в середу, а в п’ятницю проголосували поправки про покарання за «дискредитацію армії» та за «фейкові новини» про Спецоперацію. Відтоді не можна було сказати «Ні війні». Дівчата й далі збирали підписи, але за ними почали цілком відкрито стежити. Час від часу співробітники підходили до них і казали: «Пройдімо з нами у відділення». Вони щоразу відмовлялися, і ті відступали. Тепер я думаю, що їх просто намагалися розм’якшити, щоб зрештою вони назвали того, хто є ініціатором цих антивоєнних підписів, бо їм потрібна була конкретна людина як організатор.
Мене теж почали стежити вже в п’ятницю. Почали траплятися дивні ситуації. Наприклад: замовляю шаурму на обід і повертаюся на хвильку до офісу, поки їжа буде готова. Приходить мама. Я їй кажу: «ходімо зі мною, дорогою заберу шаурму». Ну і рушаємо в бік закладу, але я бачу, що за нами йде чоловік у військовій камуфляжній формі й поводиться так, ніби нас підслуховує. Доходимо до перехрестя, думаю: пропустимо його на світлофорі. Ну, він дійсно йде вперед, проходить повз нас, дивлюся – а він заходить саме в ту шаурмічну, куди йдемо ми. Думаю: ну що ж, шаурму ж я не залишу. Тож ми зайшли за ним усередину, я забрав їжу. А він просто стоїть і нічого не замовляє. Ми виходимо. Кажу мамі, що проїдемося тролейбусом – недалеко, одну зупинку. Він за нами не сів, залишився на вулиці. Я ще встиг побачити, як він починає розмовляти телефоном. Отже, їдемо тим тролейбусом, виходимо, переходимо на інший бік вулиці. Раптом помічаю сріблястий мінівен Toyota з номерами так званої Донецької Народної Республіки. З цією Toyota щось не так, я ще сам не знаю що. А потім бачу, що за кермом сидить добре нам знайомий чоловік у камуфляжі. Тож мене справді пасуть, думаю, але роблять це якось незграбно, зовсім не ховаються. Ну що ж, мабуть, і мене теж намагаються налякати.
Власне, це залякування їм вдалося, бо того ж дня я ухвалив рішення тікати. Я просто зрозумів, що якщо відтепер підпадаю під Кримінальний кодекс, то довго в Росії вже не протягну.
Про втечу спецслужби теж знали
Наступного дня я втік до лісу. З самого ранку по мене приїхали соратники – ким вони були, говорити не можна. Мене переодягли в інший одяг, дали довгий жіночий кожух із капюшоном, що закривав обличчя, аби ніхто з сусідів не зрозумів, що я евакуююся. Ми перебігли з дому до машини й мене повезли далеко. Коли мене висадили в лісі, там не було зв’язку. Та я й так знав, що вже не можу користуватися ні своїм телефоном, ні SIM-карткою. Але щоб вибратися з країни, мені зрештою довелося вийти з цих хащів, дістатися міста й зробити тест на COVID. Без цього не було жодного шансу перетнути кордон.
Я зайшов до поліклініки. Показав свій справжній документ (іншого, зрештою, й не було, а вони, здається, ще не скоординували всі системи – принаймні я на це сподівався…). Тож я зробив тест, виходжу з цієї клініки й бачу, як до будівлі на шаленій швидкості під’їжджає поліцейський автомобіль, різко гальмує, з нього вискакують люди у формі. По мене чи не по мене? Я відходжу від поліклініки, пришвидшую ходу, звертаю праворуч. Вони за мною. Отже, це по мене… Я сповільнююся. Спокійно, тільки спокійно, йду, йду… і йду, і йду… Краєм ока бачу, що збоку вибігає якийсь тип, схожий на поліцейського, але вдягнений по-цивільному – напевно, оперативник. Гаразд, повторюю собі, гаразд, я впораюся, зайду до магазину, може, там їх загублю; у будь-якому разі в магазині, на очах у людей, зі мною поводитимуться м’якше, може, якось удасться домовитися?
Тож я заходжу до того магазину, а оперативник ввалюється за мною всередину й на весь голос вітає всіх продавчинь із Міжнародним жіночим днем. А потім просто виходить. Я питаю продавчинь: «Ви знаєте цього чоловіка?». «Та ні, я його вперше бачу», – відповідає касирка. Я оглядаюся по крамниці, точніше по кіоску, дивлюся на ковбаси, печиво, булочки… Питаю: «У вас є тут запасний вихід?». Немає. Телефоную адвокату з аварійної SIM-картки: «Приїжджайте по мене, приїжджайте швидко, бо мене зараз можуть схопити». «Нікуди не йди, стій у магазині, як укопаний». Тож я стою, розмовляю з продавчинями. Їм дуже цікаво, за що мене переслідують. Пояснюю, що я виступаю проти війни, а тепер за це підпадають під Кримінальний кодекс. Вони: «То тепер не можна бути проти війни?». Відповідаю, що не можна – держава вирішила, що війна це добре. «Розумієте, ми напали на Україну, але тепер треба говорити, що це дуже добре, що ми напали, а якщо сказати інакше – самі бачите…». «Ну дивіться ж, якось дивно це все», – кажуть мені, й ми далі стоїмо в тому магазині.
Вони мають рацію, що це дивно, бо виходить так, що ми ще з радянських часів завжди хочемо миру, постійно про нього говоримо, співаємо пісні про те, щоб завжди було сонце, про мирне небо, про мир у всьому світі, а потім робимо те, що робимо. Продавчині це розуміють, тож дозволяють мені й далі стояти в цьому кіоску, і я стирчу в ньому, як укопаний, дві години. Аж нарешті адвокат надсилає помічників, ми виходимо з приміщення, ніби нічого й не сталося. До затримання так і не доходить.
Потім я купив квиток до Казахстану. Виліт: із Казані, туди потрібно було дістатися поїздом. Коли виходимо з вагона, бачу біля дверей міліціонерів із собаками. Я відступаю вглиб спального вагону, починаю прислухатися, про який номер місця вони питають у провідниці. Ні, це не моє місце, отже, все-таки не по мене… Я виходжу з вагона, минаю людей у формі, минаю собак, проходжу вокзал, занурююся в Казань. Перед тим як летіти в аеропорт, потрібно ще відвідати нотаріуса, оформити довіреності. Я заходжу до його офісу, і тут дзвонить телефон.
Це провідниця: «Олегу Євгенійовичу, ви випадково нічого не забули в поїзді?». «Я? Ні, ні, нічого…». Дивно, думаю собі, чи намагаються мене все-таки «зловити»? Помилилися місцями раніше? Звідки взагалі провідниця має мій номер? Напевно з системи бронювання, у цій системі справді багато даних. Але що це за провокація, що вони насправді збираються зі мною зробити? «Ви точно нічого не забули?» – питає провідниця знову. «Ні, нічого?». «А валізу маєте при собі?». І тоді я зрозумів, що з нервів не взяв із вагона валізу з усіма речами.
Я забрав багаж і дістався до аеропорту. Я знав, що не можна сідати на рейс російської авіакомпанії, бо тоді могли б скасувати політ або повернути нас у дорозі. Тому я купив квиток на казахстанську авіалінію. Прикордонник ні про що мене не питав.
Привітний гість зі спецслужб
Коли я приземлився в Казахстані, дуже швидко з’ясувалося, що біля входу до квартири, де я мав зупинитися, стояв якийсь чоловік. Коли він побачив, що я виходжу з таксі, то одразу підійшов до дверей і набрав на домофоні номер квартири поруч із моїм помешканням. Йому ніхто не відчинив. У мене був ключ, тож я впустив його до під’їзду. Він підійшов до ліфта – але навіщо йому ліфт, якщо квартира, до якої він дзвонив, була на першому поверсі? Він обернувся до мене й почав розпитувати: звідки я, чому виїхав із Росії, що сталося, чи справді мені там було так погано?
«Ви айтішник? Так? О, це чудово, а Windows умієте встановлювати? А як довго ви тут будете? Усього три дні? І летите далі? До Вірменії? О, шкода. Ну що ж», – цмокнув із жалем чоловік. На ньому була хутряна шапка, чорне пальто, чорний костюм, чорний гольф і ще якась ідентифікаційна нашивка на лацкані – словом, справжній, повнокровний спецслужбіст. У будь-якому разі… Щойно ми закінчили розмову, він чемно попрощався й вийшов із під’їзду на вулицю. Сусідів, до яких, за його словами, він ішов у гості, він так і не відвідав. Навіть не постукав до їхніх дверей.
А коли через три дні я прибув до іншого міста, звідки мав летіти далі, то побачив ще одного дивного чоловіка. Він глянув на мене, щось запитав у дівчини, яка перевіряла квитки, і я почув, як вона відповіла: «Летить до Вірменії». Він кивнув головою й зник у якомусь службовому приміщенні.
Пізніше я дізнався зі своїх джерел, що до мене прикріпили оперативника, який мав стежити за моїми пересуваннями. Але, як бачите, мене відпустили.
Тут принаймні я не прокидаюся о п’ятій ранку, напружений, мов струна, не прислухаюся, чи не прийшли мене вже заарештовувати. Та що мені робити далі? Сидіти в теплій Польщі й закликати людей у Росії виходити на вулиці?
Та й Росія зараз – це вже зовсім інша країна, ніж три роки тому.
Тепер я б уже не розмовляв дві години з продавчинями про те, що я проти війни. Бо за такі розмови в магазині чи ресторані тепер уже дають реальні терміни. Я й сам, коли спілкуюся з кимось із Росії, не вживаю під час розмов у Телеграмі слова «війна», хоча Телеграм нібито зашифрований. Але я не хочу, щоб ті, хто там залишився, потрапили через мене в біду, адже відомо, що російські служби можуть усе це почути й усе прочитати. Тож писати такі слова й порушувати такі теми – не можна.
Текст є фрагментом книги «Останній добрий день. Інструкція з експлуатації тоталітаризму», написаної у 2026 році в межах Stypendium artystycznego Prezydenta Wrocławia.
