Люди дивляться на російсько-українську війну крізь призму власних переконань і очікувань, вважаючи, що лише їхній погляд є правильним. Чи існує такий момент істини, який дасть змогу побачити війну такою, якою вона є, незалежно від світогляду чи впливу пропаганди? Про це розмірковує Миколай Карпіцький, який прожив усі чотири роки війни у прифронтовому Слов’янську.
Чому мільйони росіян підтримують війну?
Пам’ятаю шкільні роки. Радянські люди здебільшого не потребували ідеології, щоб підтримати напад на Афганістан. Вони спиралися на інстинкт протиставлення себе чужим, подібно до того, як на нього спиралася ватага школярів, яка йшла когось бити в чужу школу. В деяких людей цей інстинкт проявляється в агресивній формі. Згодом вони активно підтримували війну проти Чечні, Грузії та України. В інших він виражається в прагненні приєднатися до більшості, водночас вони прикривають пасивну підтримку війни миролюбною риторикою та заявами про те, що «правди ніхто не знає».
Однак є й ті, хто претендує на критичне мислення, наукову об’єктивність або причетність до вищої релігійної істини. Серед них трапляються люди, які не лише підтримують Україну, а й відчувають почуття сорому, – однак це поодинокі випадки. Набагато більше тих, хто підтримує агресивну війну, і ще більше тих, хто намагається її не помічати.
В окрему категорію можна виокремити тих, хто розуміє злочинну сутність кремлівського режиму та розв’язаної ним війни, однак заявляє про свою нейтральну позицію. Один дуже освічений вайшнавський учитель, справжній інтелектуал, який постраждав від російської влади й був змушений емігрувати, чудово розуміючи, що саме Україна є жертвою війни, переконував мене в неприпустимості оцінювати війну з релігійної позиції. З одного боку, таке застереження виправдане, оскільки дозволяє уникнути перетворення релігії на ідеологію. З іншого боку, якщо ми не виявимо момент істини, то такий нейтралітет переростає в толерантність до будь-яких політичних позицій, що дозволяють виправдовувати будь-які злочини, аж до агресивної війни.
На практиці вийшло так, що, виступаючи проти морального релятивізму з релігійного погляду, цей шанований вайшнавський учитель мимоволі дійшов до виправдання морального релятивізму в політиці. Це ілюструє його полемічне висловлювання щодо російсько-української війни в дискусії зі мною: «Обидві сторони стверджують, що вони праві й борються за своє існування, а інша сторона хоче їх знищити. Це лише підливає олії у вогонь війни й призводить до нових смертей і страждань. Із такої позиції випливає, що інша сторона – абсолютне зло, і все, що залишається робити, – воювати доти, доки або умовно добра сторона не переможе, або не загине остаточно. Це глухий кут». Думаю, його слова підтримала б більшість сучасних західних політиків і релігійних лідерів, які співчувають Україні.
Читайте також на PostPravda.Info: Війна як самоціль: чому в Росії не закінчуються добровольці вмирати в Україні? [ДУМКА]
Момент істини – це смерть?
З часом у мене самого змінювалися політичні погляди, і я нерідко помилявся в оцінці подій і політиків. Тому для мене важливо знайти момент істини, щоб долати власні хибні уявлення. Момент істини – це такий незаперечний факт, спираючись на який можна переоцінити свої уявлення про те, що відбувається, незалежно від власних переконань чи очікувань.
Наприклад, я не можу розібратися, хто винен, якщо в сусідній квартирі постійно сваряться чоловік і дружина. Кожен із них вибудовує переконливу картину, у якій винен інший. Але якщо станеться найстрашніше – чоловік уб’є дружину, – це стане для мене моментом істини, яка не залежить від того, які виправдання вигадає вбивця.
Смерть – це абсолютна реальність, яка не залежить від поглядів чи інтерпретацій. Тому я відповів шанованому вайшнавському вчителю так: «Можна багато чого прикрити міркуваннями про те, що правди ніхто не знає, але не смерть. Людина або жива, або мертва. Я знаю, що якщо залишуся в окупації, то не виживу – і це правда життя. Яке мені діло до інтелектуальних ігор із позиції морального релятивізму?»
Кожен крок до великої війни відкривав свій момент істини
Восени 1999 року теракти з підривами житлових будинків у різних містах Росії стали приводом для нової війни проти Чечні. Під час підготовки чергового теракту – підриву житлового будинку – на гарячому була затримана група співробітників московського ФСБ. Цей факт – момент істини, яка не залежить від політичних переконань. Проте більшість росіян проігнорувала його і через пів року проголосувала на президентських виборах за Путіна, тим самим підтримавши чекістський переворот у Росії та агресивну війну.
У лютому 2014 року Росія окупувала Крим і почала засилати організовані банди на схід України, щоб розв’язати війну і там. Це робилося під прикриттям пропагандистської кампанії, яка розповідала про «київську хунту», розправи над росіянами та багатотисячні потоки біженців з України. Можна мати різні політичні переконання й піддаватися обману пропаганди, але не можна ігнорувати момент істини – факт того, хто першим приніс смерть на Донбас.
13 березня 2014 року в центрі Донецька проросійські бойовики після завершення мирного мітингу демонстративно зарізали молодого хлопця – Дмитра Чернявського. Це – момент істини, яка не залежить від політичних переконань чи світогляду.
12 квітня 2014 року проросійські бойовики на чолі з Ігорем Гіркіним захопили Слов’янськ, тоді як російська пропаганда розповідала, що це нібито самі жителі Донбасу піднялися на боротьбу з Києвом. І люди в Росії здебільшого в це вірили. Я намагався їх переконувати, але це було абсолютно марно, тому що люди виходили зі своїх переконань й ігнорували момент істини, яка відкривається, якщо запитати: коли над мирними жителями Слов’янська почалися розправи – до цієї події чи після?
Існує безліч свідчень катувань і вбивств мирних жителів бойовиками Гіркіна, і немає жодного свідчення такого злочину з українського боку. Наведу свідчення, про яке знаю від Наталії Брадарської – дружини розстріляного диякона п’ятдесятницької церкви «Преображення Господнє».
8 червня, на свято Трійці, проросійські бойовики викрали чотирьох християн одразу після служби, на виході з церкви: двох дияконів – Віктора Брадарського та Володимира Величка, а також двох синів пастора – Рувима й Альберта Павенків. Того ж дня викрадених жорстоко катували, а вночі розстріляли. Окупанти приховували від родин факт убивства, але після звільнення Слов’янська вдалося детально відновити картину злочину.
Я розповів про цю подію представникам різних конфесій у Томську, з якими раніше організовував міжрелігійний діалог. Думав, що це – той момент істини, який змусить їх переосмислити ситуацію в Україні. Але мої колишні російські друзі проігнорували моє повідомлення і ніяк не змінили свого ставлення до війни.
Спотворена картина світу та реальність війни
Здавалося б, розв’язання нічим не спровокованої загарбницької війни проти сусідньої держави мало б стати моментом істини для громадян країни-агресора, але сталося навпаки. Багато росіян, які декларували політичний нейтралітет у 2014 році, остаточно замкнулися у своїй спотвореній картині світу і почали виправдовувати війну проти України.
Мій колега в Росії, також доктор філософських наук, релігієзнавець, до того ж вайшнав – адепт індійської духовної традиції, нещодавно написав коментар під моїм дописом: «СРСР нав’язував свою ідеологію, до того ж марно, і програв. Тепер США нав’язують Pax Americana. Втрутилися в мирні добросусідські відносини України та Росії». Таке твердження можливе лише за повного нерозуміння або ігнорування досвіду життя в Україні, коли замість пошуку моменту істини за замовчуванням приймаються передумови спотвореної картини світу. Тобто ні наукове критичне мислення, ні причетність до вищої релігійної істини не дають тієї опори, яка дозволяла б адекватно сприймати дійсність.
Ми всі можемо помилятися, бо інтерпретуємо події в межах власної картини світу. Зокрема, попри очевидну російську загрозу, жителям європейських країн важко уявити, що їхні міста будуть знищуватися бомбардуваннями. Мені теж було важко уявити, що Росія знищуватиме українські міста, хоча я вже знав, як росіяни знищували Грозний і Алеппо.
На початку вторгнення горизонт очікування жителів України був зовсім невеликим – кілька тижнів, максимум – кілька місяців. Надто страшно було уявити, що війна триватиме багато років: захисні механізми психіки не дозволяють бачити очевидне. Тому необхідно спиратися на такі моменти істини, які дають змогу відновити адекватне сприйняття реальності, навіть якщо це дуже болісно.
Момент істини під час війни ми здобуваємо тоді, коли відкидаємо суб’єктивні оцінки й очікування та виявляємо незаперечне. Під час війни таким незаперечним є близькість смерті. Тому я відповів своєму російському колезі так: «Якщо ви когось уб’єте або зґвалтуєте, чи можна буде виправдати ваші дії тим, що ваші добросусідські відносини з жертвою зруйнувала американська пропаганда? Росіяни вже чотири роки намагаються вбити мене, моїх друзів і колег, і десятки мільйонів підтримують цей намір. Після цього чути про добросусідські відносини – образливо».
Смерть випадкова і невідворотна
В Україні немає безпечного місця: кожен житель може загинути будь-якої миті. Випадкова смерть від ракети загрожує навіть тим, хто перебуває глибоко в тилу. Однак чим небезпечніше місце, тим швидше до цього звикаєш. Неможливо постійно думати про загрозу життю, і коли перестають бомбити, про небезпеку просто забуваєш.
Повномасштабне вторгнення зруйнувало звичне відчуття життя. У перші дні «туман війни» занурив нас у стан повної невизначеності – неможливо було адекватно оцінити ступінь безпосередньої загрози життю. Вибух крилатої ракети над моїм будинком розвіяв цей туман: випадкова смерть може наздогнати будь-якої миті. Тоді, вперше, це було настільки незвично, що я на кілька хвилин запізнився на заняття зі студентами, яке проводив дистанційно. Згодом до подібних вибухів я звик настільки, що перестав звертати на них увагу.
Це стало для мене ще одним моментом: ціла держава працює на те, щоб убивати жителів сусідньої країни. Невдовзі серед моїх друзів і колег з’явилися загиблі, й крізь цю призму смерті я почав дивитися на своїх колишніх друзів із Росії. Момент істини показав брехливість позиції тих, хто висловлював співчуття Україні, але водночас стверджував, нібито «братні народи» посварили американці, у війні всі сторони винні, а саму війну проти України веде не Росія, а лише Путін.
Коли я почав писати цю статтю, у центрі Слов’янська була скинута півторатонна авіабомба. Удари по місту відбувалися і раніше, доволі регулярно, але зазвичай застосовувалися 250-кілограмові бомби. Ця виявилася в шість разів потужнішою: зруйновано два будинки, пошкоджено 39 багатоповерхівок, а я залишився без електрики. Коли її відновили, я дізнався, що в ніч із 15 на 16 квітня Росія здійснила масштабну комбіновану атаку по території України. За попередніми даними, загинули 16–17 осіб, понад 120 отримали поранення. Основні удари припали по житлових кварталах: люди гинули у своїх квартирах у Києві, Одесі, Дніпрі, Харкові та інших містах.
Росія – обширна країна, і керувати нею за допомогою чітких команд складно: немає гарантії, що команди не буде викривлено, поки вони спускаються ієрархією. Тому вона керується установками. Керівництво дає зрозуміти, чого воно хоче, а підлеглі намагаються вислужитися, інколи всупереч доцільності й здоровому глузду. Воює Росія також відповідно до таких установок. Наприклад, у лютневі морози була установка вивести з ладу енергосистему і заморозити Україну. Зараз весна, інтерес керівництва до цієї мети згас, а разом із ним – і завзяття виконавців.
Поки я це писав, у центр нашого міста знову була скинута важка авіабомба. Ненадовго вимикали електрику; коли її увімкнули, я продовжив писати – і тут зовсім поруч пролунали два потужні вибухи. Усе це означає, що російське керівництво спустило нову установку – цілеспрямовано бомбити житлові квартали. Звісно, їх бомбили і раніше, однак зараз імовірність загинути зростає в рази – принаймні доти, доки не буде спущена інша установка.
Зона смерті, що наближається – момент істини для тих, хто живе в прифронтовій зоні
Смерть від обстрілу випадкова – це «російська рулетка». Інша річ – хвиля окупантів, які знищують усе на своєму шляху. Навіть якщо вдасться її пережити, можна опинитися в зоні окупації – і тоді загрожує вже не просто смерть, а смерть після катувань.
Цього літа росіяни знову намагаються захопити Слов’янськ: уперше вони зробили таку спробу влітку 2022 року. За чотири роки війни, які я провів у Слов’янську, змінилася ціла технологічна епоха війни: тепер не побачиш на вулицях РСЗВ, а танки сприймаються як мамонти доісторичної епохи. Зараз триває боротьба безпілотників, роботів і електронних технологій.
Навесні 2022 року я міг чути, як тиждень за тижнем наближається артилерійська канонада: спочатку десь далеко – за сорок кілометрів від нас, потім за тридцять, двадцять… Увечері над горизонтом можна було бачити білі спалахи – там теж ішов бій, але так далеко, що звуки не долинали. Найстрашнішим була інформаційна ізоляція під час тривалого відключення електрики, коли не знаєш, що відбувається на фронті: а що, якщо ворог уже прорвав фронт, і рятуватися втечею пізно?
Росіяни наступали, створюючи перед собою вогневий вал артилерійського вогню, що перемелював усе навколо. Це сприймалося так, ніби насувається хвиля орків, яка знищує все на своєму шляху. Апелювати до їхньої людяності марно, і чекати пощади не доводиться. Це наближення смерті стало моментом істини, що демонструє: цю війну Росія веде на знищення, а не заради будь-якої політичної вигоди.
Зараз інша епоха війни – це видно, якщо пройтися містом. Уже не зустрінеш бронетехніку, що трощить асфальт, як це було у 2022 році: тепер дороги як нові й прикриті антидроновими сітками. Не гудуть над головою бойові літаки, зате дедалі частіше чути різноманітне тарахкотіння, гул, а інколи й свист смертоносних дронів. Ніколи не знаєш, чи стане цей звук останнім, що ти почуєш у житті. Ці дрони тримають під контролем територію навколо міста, а за п’ятнадцять кілометрів на схід починається суцільна зона смерті, де знищується все, що рухається.
Поки що зупинити наближення цієї зони не вдається; ба більше, Росія підтягує додаткові війська на наш напрямок. Чим завершиться літня битва за Донбас – невідомо. Я сподіваюся, що росіянам не вдасться захопити наше місто, однак імовірність того, що воно опиниться в зоні смерті, залишається високою.
Колись я жив у Росії, спілкувався з людьми, які здавалися інтелігентними й порядними. Тоді вони виглядали цілком нормальними: одні демонстрували критичне мислення, спираючись на культуру, інші проповідували добро і моральні цінності, виходячи зі свого релігійного досвіду. Тепер же вони оцінюють війну в межах своєї спотвореної картини світу. Я не можу звернути їхню увагу на момент істини – вони не стануть ні слухати, ні читати мене. Проте я несу разом із ними спільну колективну відповідальність за їхнє ставлення до війни.
Читайте також на PostPravda.Info: Екзистенційний досвід війни. Із циклу «Війна в житті людини»
