Чи може громадянин держави-агресора бути політично суб’єктним, якщо вся його країна працює на війну? Поки що йдеться лише про можливість прояву політичної суб’єктності – і лише за умови, якщо така особа працюватиме на воєнну перемогу над агресором. Чи готові до цього кандидати, які нині висуваються до російської платформи при ПАРЄ?
Формування російської платформи при ПАРЄ
У відповідь на агресію проти України в березні 2022 року Росію було виключено з Ради Європи, членом якої вона була майже 26 років. Рада Європи була заснована у 1949 році з метою захисту прав людини, демократії та верховенства права і нині об’єднує 46 держав. Це ціннісно-правова організація, а не економічний чи політичний союз: вона не ухвалює законів для держав-учасниць і діє через систему конвенцій, серед яких ключове значення має Європейська конвенція з прав людини. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) здійснює контроль за виконанням Конвенції, розглядаючи скарги на її порушення. Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) є дорадчим органом, що складається з представників парламентів усіх держав-членів.
Хоча ПАРЄ втратила російську делегацію, вона зберігає мандат на захист прав людини щодо громадян Російської Федерації. Мандат Ради Європи не обмежується виключно державами-членами, оскільки вона є ціннісною та правозахисною організацією, а не міждержавним союзом. З цього погляду виключення Росії не скасовує прав росіян, які підлягають захисту. Саме ця позиція стала підставою для ухвалення 1 жовтня 2025 року резолюції про створення платформи для діалогу з російськими опозиційними, антивоєнними та демократичними групами, що перебувають за межами Росії.
Російську платформу при ПАРЄ планують створити не як представницький, а як експертний, правозахисний і консультативний орган. Її учасники не матимуть статусу повноправних членів ПАРЄ з правом голосу, однак зможуть брати участь в обговореннях і заходах, а також частково бути присутніми на засіданнях комітетів ПАРЄ. Створення такої платформи видається логічним, оскільки в Європі проживає значна кількість росіян, які порвали з путінською Росією, і наразі вони не мають власного представництва.
Читати також на PostPravda.Info: Ідеологічний концепт російської культури у світлі війни: що нам із цим робити?
Конкуренція між різними російськими опозиційними групами
Представники російської опозиції можуть висувати своїх делегатів до складу платформи, однак, оскільки процедура виборів технічно неможлива, рішення щодо її складу затверджуватиметься на підставі резолюції ПАРЄ – за поданням президента та за погодженням Бюро Асамблеї. Нині триває процес висування кандидатів, у якому беруть участь представники опозиції з протилежними позиціями. З одного боку – представники національних рухів, що виступають за вихід зі складу Росії; з іншого – Михайло Ходорковський, який відстоює територіальну цілісність Росії та категорично заперечує надання будь-кому незалежності. З одного боку – політичне крило Російського добровольчого корпусу (РДК), що веде збройну боротьбу з російськими окупантами в Україні; з іншого – Володимир Кара-Мурза, який виступає за ненасильницькі методи боротьби з путінським режимом.
Конкуренція між різними групами переросла у відкритий конфлікт між Гаррі Каспаровим і Володимиром Кара-Мурзою, в основі якого лежать несумісні концепції, що стали вододілом усередині російської опозиції. Емоції, викликані полемікою, вийшли у публічний простір, і 13 грудня на YouTube-каналі Олександра Плющева The Breakfast Show віцепрезидент американської громадської організації Free Russia Foundation Володимир Мілов звинуватив Гаррі Каспарова та Михайла Ходорковського у змові, свідомій провокації та «мафіозно-олігархічному булінгу» щодо іншого віцепрезидента тієї ж організації – Володимира Кара-Мурзи. За кілька днів на тому ж каналі виступив Володимир Кара-Мурза, а згодом – Гаррі Каспаров. Відклавши убік суб’єктивні оцінки та емоції кожної зі сторін, розглянемо, у чому полягають ідейні розбіжності, що розділили російську опозицію.
Кого має представляти російська платформа при ПАРЄ?
Володимир Кара-Мурза виступає за максимально широке представництво різних течій російської опозиції у платформі та вважає образливим той факт, що в ній можуть брати участь лише ті, хто перебуває за межами Росії. З одного боку, це звучить логічно, адже національні делегації в ПАРЄ зобов’язані включати представників усіх політичних партій, представлених у їхніх парламентах. Саме такою є концепція цієї організації.
Натомість Гаррі Каспаров виходить з іншої передумови: оскільки Росію виключено з Ради Європи, жодні політичні сили, які претендують на представництво від Росії, не можуть брати участь у роботі ПАРЄ. Відтак російська платформа при ПАРЄ, на його думку, має представляти тих, хто порвав стосунки з путінською Росією. Саме такі люди опинилися без будь-якого представництва, і саме їхні інтереси, вважає Гаррі Каспаров, необхідно захищати.
Розрив із путінською Росією, на думку Гаррі Каспарова, передбачає відмову від використання російського державного триколора, під яким Росія веде війну проти України. Нині замість нього використовується біло-синьо-білий прапор російської опозиції. Однак прихильники так званої «Прекрасної Росії майбутнього» дотримуються іншої позиції. Так, 1 березня 2025 року Володимир Кара-Мурза, Ілля Яшин і Юлія Навальна організували в Берліні марш «Росія проти Путіна», на якому серед інших прапорів були присутні й російські державні триколори.
Перед акцією багато росіян закликали організаторів маршу виключити використання на заході прапора, під яким убивають українців. Я також відкрито звертався до Володимира Кара-Мурзи та Іллі Яшина єдиним доступним для мене способом – через їхні сторінки у Facebook. Усі звернення – як мої, так і інших людей – були проігноровані. Тому я не вірю у щирість тверджень Володимира Кара-Мурзи про підтримку широкого представництва росіян, якщо він відмовляється від комунікації з принципово важливих питань навіть із такими ж, як він, емігрантами.
Усі проти війни, але не всі – за перемогу України
Володимир Кара-Мурза є прихильником ненасильницьких методів боротьби. «Методи важливі не менше, ніж мета», – заявив він у програмі Олександра Плющева і додав: «Це сталінський і радянський принцип, що мета виправдовує засоби». Давати будь-які оцінки Російському добровольчому корпусу та Легіону «Свобода Росії», які воюють за Україну, він відмовився. На запитання ведучого, чи підтримав би він у розмовах з американцями та європейцями постачання озброєння Україні, відповів: «Я не вважаю себе експертом у військових питаннях».
На відміну від нього, Гаррі Каспаров однозначно виступає за військову допомогу Україні: «Боротьба з Путіним – це сьогодні боротьба за перемогу України. Нічого іншого сьогодні зробити не можна», – заявив він у розмові з Олександром Плющевим і додав: «…ми провели велику кампанію з лобіювання цього пакета допомоги Україні – 61 мільярд доларів. …ФБК (Фонд боротьби з корупцією, створений Навальним – прим. авт.) вважає для себе неприйнятним надання військової допомоги. Ми ж вважаємо, що допомагати потрібно всіма способами».
Про настрої самих опозиційних росіян можна судити лише на підставі результатів опитувань, які проводив Олександр Плющев під час своїх програм. Ці опитування показали, що Володимир Кара-Мурза користується значно більшою підтримкою, ніж Гаррі Каспаров.
Чи можлива політична суб’єктність громадянина держави-агресора?
Люди під бомбардуваннями навряд чи зрозуміють заклики до спротиву ненасильницькими методами. Але головне не в цьому. Щоб серйозно сприймати позицію російських опозиціонерів, спершу потрібно відповісти на питання: чи мають вони політичну суб’єктність?
Суб’єктність – це здатність діяти самостійно. Війна проти України – справа не лише російської влади, а й усієї Росії. Багато росіян підтримують Україну, але вони не утворюють нового колективного суб’єкта, якого можна було б назвати «іншою Росією». Ба більше, залишаючись у Росії, вони стають частиною системи, що працює на війну, і тим самим утрачають суб’єктність.
Російські політичні організації в еміграції нечисленні: більшість емігрантів не претендують на якусь особливу російську суб’єктність і прагнуть інтегруватися в місцеве суспільство. У багатьох виникають юридичні проблеми, й, безперечно, їм потрібна допомога, тому для консультативної та правозахисної роботи на базі російської платформи при ПАРЄ знадобляться професіонали, які цілком можуть обійтися без політичної суб’єктності.
Суб’єктність національних делегацій у ПАРЄ ґрунтується на політичних рухах, що перемогли на виборах і мають право представляти країну. Росію виключили з ПАРЄ за злочини, тому учасники російської платформи не можуть претендувати ані на юридичне, ані на моральне право говорити від імені Росії. Якщо російський опозиціонер заявляє, що говорить від імені Росії, він утрачає суб’єктність. Можливо, саме це викликало заперечення української делегації проти створення платформи. Втім, вона не стала цьому перешкоджати в обмін на обіцянку: одна третина учасників буде від рухів корінних народів, які виступають за деколонізацію. Цю позицію можна прочитати так: ми не сприймаємо росіян як суб’єктних, але сподіваємося, що різні політичні суб’єкти з’являтимуться в майбутньому.
Бути суб’єктним – означає бути суб’єктом дії. Політична суб’єктність громадянина держави-агресора можлива лише на основі боротьби з воєнною агресією – і ніяк інакше. Між позицією «проти війни» та «за перемогу України» існує принципова різниця. Тим більше якщо «проти війни» пропонують боротися лише ненасильницькими методами, – це лише імітація дій, що формує хіба що ілюзію політичної суб’єктності. Тому я не вважаю Володимира Кара-Мурзу політично суб’єктним, якими б чеснотами він не володів. Окрема від Росії суб’єктність опозиції, зокрема й майбутніх учасників платформи при ПАРЄ, може виникнути лише через боротьбу не тільки з режимом, а й за воєнну перемогу України.
Читати також на PostPravda.Info: Партія мертвих проти путінської Росії
