В основі політичних конфліктів між Польщею та Україною лежить різне бачення історії. Проте їх можна подолати, якщо не політизувати історичні суперечки, а виходити зі спільного розуміння держави як інструменту правової системи, що забезпечує нормальне життя людей. Натомість політичні суперечності з Росією є принципово нерозв’язними. Адже навіть якщо там до влади прийдуть освічені ліберали, вони не зможуть змінити історичного факту, що Росія формувалася як військова держава, сутністю якої є не право, а апарат насильства.
Російська держава нечутлива до загибелі власних громадян
Війна з Росією нагадує бійку з велетнем, у якого відключені больові рецептори, тому бити його доводиться так, щоб він фізично втратив здатність рухатися. Ця метафора дає змогу зрозуміти, чому багато звичних механізмів тиску на Росію виявляються неефективними. Українські удари по Росії влітку 2026 року призвели до дефіциту бензину та зростання невдоволення населення, але водночас відкрили й нові можливості для збагачення друзів Путіна. За роки війни їхній добробут різко зріс, тому вони не зацікавлені в її завершенні. Російській владі байдуже до невдоволення людей; для неї мають значення лише удари, які фізично перешкоджають функціонуванню російської воєнної машини, порушуючи логістику, а також ланцюги виробництва й постачання озброєнь.
Ми бачимо, як демократичні держави докладають усіх зусиль, щоб урятувати своїх громадян, які стали жертвами тероризму або політики інших держав. Це пов’язано з розумінням держави як інструменту права, що забезпечує життя суспільства та захист громадян. Відмова захищати своїх громадян ставить під сумнів сам сенс існування держави. Однак у Росії все інакше: громадяни – це ресурс і витратний матеріал для держави. Наведу кілька прикладів.
24 серпня 2004 року в повітрі було підірвано два російські пасажирські авіалайнери, унаслідок чого загинули 89 людей. Слідство заявило, що їх нібито підірвали терористки-смертниці. Про будь-які спроби вступити з ними в переговори не повідомлялося. Проте я пам’ятаю, як по телебаченню стверджували, що саме так і треба діяти: у разі захоплення літака терористами його потрібно негайно знищувати. Загалом суспільство спокійно сприймало такі заяви, хоча час від часу лунали й сумніви: а як бути із загрозою падіння уламків, якщо літаки збиватимуть над містами?
За тиждень, 1 вересня 2004 року, чеченські терористи захопили школу в Беслані. Цього разу вони встигли висунути вимогу – припинити воєнні дії в Чечні. У відповідь російські військові розстріляли школу разом із дітьми, і знову ж таки російське суспільство сприйняло такі контрзаходи спокійно. Після цього теракти справді припинилися, адже навіть терористам стало очевидно, що російська влада нечутлива до загибелі власних громадян.
Під час пандемії COVID-19 перед російським керівництвом постав вибір: спрямувати ресурси на допомогу населенню чи заощадити їх для війни проти України. Зрозуміло, що влада обрала другий варіант. Унаслідок цього за два роки пандемії природне скорочення населення виявилося більш ніж на мільйон осіб більшим, ніж можна було б очікувати за умови збереження середньої тенденції 2017–2019 років. І до цих втрат російське суспільство також поставилося спокійно, а влада сприйняла їх радше навіть позитивно – як звільнення від баласту, що створював додаткове соціальне навантаження на державу.
Саме так вона ставиться й до воєнних втрат: що більше людей із депресивних міст загине, то меншим буде соціальне навантаження на державу. Люди – це дешевий відновлюваний ресурс, який можна безжально витрачати. Це позначається і на фронті. Наприклад, українська сторона вважає, що ліпше пожертвувати роботом, ніж солдатом, тоді як із погляду російської сторони і те, й інше є витратним матеріалом; питання лише в тому, що дешевше.
Читати також на PostPravda.Info: Війна як самоціль: чому в Росії не закінчуються добровольці вмирати в Україні? [ДУМКА]
Чому російська держава існує не для людей?
Росія уособлює іншу цивілізаційну модель держави, і це зумовлено низкою історичних та світоглядних чинників.
- По-перше, Росія формувалася як військова держава шляхом безперервних завоювань.
- По-друге, в історичній самосвідомості росіян домінує месіанська ідея збирання земель. У різні історичні епохи вона набувала різних форм: концепція «Третього Риму», ідея світового комунізму, сучасні уявлення про особливу цивілізаційну місію Росії. Незмінним залишалося переконання, що держава існує заради здійснення великої історичної місії, а не заради добробуту своїх громадян.
- По-третє, величезна територія вимагала централізованої системи перерозподілу ресурсів. Така модель управління сприяла посиленню вертикалі влади й формуванню недовіри до федералізму, місцевого самоврядування та будь-якої самостійної ініціативи знизу.
- По-четверте, позначився вплив радянського досвіду репресій і табірної системи, у якій політичних в’язнів утримували разом із кримінальними злочинцями. Масові репресії, колективізація та подальша урбанізація сприяли поширенню кримінальної табірної культури, яку переймали селяни, що втікали до міст, а згодом передавали її своїм дітям.
- По-п’яте, упродовж усієї історії Росії державна ідеологія підміняла собою національну самосвідомість росіян. У багатьох національних державах ідентичність формується навколо народу та його історичної території, однак російська ідентичність пов’язується передусім із самим державним апаратом і простором, який він контролює. Тому під Росією розуміють не стільки країну як спільноту людей, скільки державну ієрархію та підконтрольні їй території.
У цій парадигмі громадяни є не носіями державності, а витратним ресурсом. Парадокс полягає в тому, що самі громадяни вважають таке ставлення до себе нормальним, адже не вірять, що держава може бути влаштована інакше. Звідси й подвійне ставлення росіян до держави: з одного боку, це необхідне зло, апарат насильства, як їх навчали в радянській школі; з другого – засіб здійснення історичної місії, порівняно з якою людське життя не має значення.
Читати також на PostPravda.Info: Сексуальне приниження як інструмент російської воєнної політики
Польська й українська альтернатива російському розумінню держави
Західні країни уособлюють правову модель держави, яка є цивілізаційною альтернативою російській моделі. Держава – це соціальна система, що впорядковує відносини між людьми за допомогою правових механізмів. Вона охоплює систему інститутів, які забезпечують дію права, захист особистості та регулювання суспільних відносин, і є інструментом, за допомогою якого національна правова система організовує життя суспільства.
У свідомості громадян легітимність держави нерозривно пов’язана з легітимністю національної правової системи. Різні держави можуть по-різному обґрунтовувати власну легітимність: через історію, релігію, традицію, культуру або демократичне волевиявлення громадян. Наприклад, у польській суспільній свідомості особливе значення має історична пам’ять. Саме тому трагічні події минулого й досі сприймаються як важлива складова сучасної національної ідентичності.
Натомість українська політична культура значною мірою ґрунтується на пам’яті про боротьбу за незалежність. Для кращого розуміння можна звернутися до есе «Що таке сучасна українська ідентичність?» моєї української колеги Юлії Філь, яка після початку повномасштабного вторгнення певний час жила в Польщі, а згодом повернулася до України. Спілкуючись зі своїми польськими друзями, вона дійшла кількох висновків, які й виклала у своєму есе. Наведу кілька уривків.
Юлія Філь: «Десь на другий рік війни в одному з польських подкастів трапилася мені думка, що полякам більше залежить на своєму минулому, вони люблять відвідувати музеї, замки, руїни, тимчасом як українці менш цікавляться своїм минулим, а радше дивляться в майбутнє. Ця теза видалася мені дещо спекулятивною, бо як людина, що працює з культурою, я спостерігаю збільшення інтересу українців до минулого й до культури взагалі, не лише своєї. Це тенденція, яка, за моїми суб’єктивними спостереженнями, почала проявлятися після початку війни з Росією.
…Все ж, хоч Польща і втрачала свою незалежність у декількох «поділах» і в іноземних впливах, та мала певну тяглість власної державності й досвід надзвичайної консолідації у періоди, коли її державність було відібрано. …Українська державність була короткочасною і не мала тяглості – незалежні її проблиски можна фіксувати хіба що в Київській Русі та Запорізькій січі, тому наша національна ідентичність якщо і апелює до історії, то радше до її міфологізованого варіанту, оскільки державність спалахувала, як сірник, декілька разів протягом тисячолітньої історії, а між спалахами були періоди підпорядкування і поневолення. Тож якщо для поляків історія незалежної та могутньої Речі Посполитої передавалася з покоління в покоління, з вуст у вуста, то про наші періоди державності ми дізнаємося хіба що у школі з підручників у міфологізованому варіанті. Перед нами постають середньовічні князі, яких радше сприймаємо, як героїв фентезі гри, а не наших предків, та козаки – волелюбні воїни з оселедцями, з якими теж маємо мало спільного, бо січ перестала існувати досить давно й наш прадід про неї вже нам не розкаже.
…Своє власне українське, що відгукується зараз, живе, ми творимо щодня через вільне мистецтво. Слід особливо підкреслити слово «вільне», адже це означає, що воно виходить із суспільства, а не є якимось ідеологічним конструктом, що формується зверху закостенілими шаблонами та іконами. У ньому присутнє все – від класичних форм до бентежних експериментів.
…Коли українці стали собі цікаві тут і зараз, вже й до минулого цікавість прокинулася. …Шаленою популярністю на ютубі користуються історичні подкасти. Ми заново відкриваємо наше минуле і вплітаємо його в наше сьогодення. То експерт на польському подкасті був неправий?
Все ж, можу з ним погодитися, бо хоч в українців зараз і пробуджуються інтерес до власного минулого, але в структурі ідентичності воно справді грає іншу роль, ніж у поляків. У них минуле – це основа ідентичності, у нас же основою ідентичності є сучасність, яка спрямована в майбутнє, і яка лише творчо переосмислює, або актуалізує минуле».
Я не можу повною мірою оцінити думку авторки цього тексту, оскільки ніколи не був у Польщі й не маю можливості її відвідати. Проте я знайомий із польською діаспорою в Томську – моєму рідному місті. Польська громада існує там уже сто п’ятдесят років – від часу Польського повстання 1863–1864 років. За цей час поляки не втратили своєї національної ідентичності, зберігають зв’язок із польською культурою та історією, проводять історичні дослідження польської діаспори в Сибіру. Саме таке особливе ставлення до власної історії вирізняло поляків серед інших моїх земляків. Оскільки в польській суспільній свідомості держава легітимізується на підставі історичної пам’яті, поляки не можуть сприймати трагічні події свого минулого, зокрема Волинську різанину, як абстрактне історичне знання.
Своєю чергою, українське сприйняття держави пов’язане з героїзацією історії боротьби за незалежність. Водночас тривалий колоніальний досвід сформував певну недовіру до державних інститутів як таких і більшу орієнтацію на особисті зв’язки. З одного боку, це підвищує здатність українського суспільства до самоорганізації, що засвідчили дві революції 2004 та 2014 років і потужний волонтерський рух у період російської агресії. З другого боку, це сприяє зневажливому ставленню до формальних правил і толерантності до корупції.
В умовах війни будь-який сумнів у героїчному міфі, навіть цілком історично обґрунтований, в Україні сприймається так, ніби під сумнів ставлять саму боротьбу за виживання, яку вона нині веде. Саме відмінність у сприйнятті історії є підґрунтям українсько-польських дипломатичних конфліктів навколо історичної пам’яті, розпалювання яких вигідне Росії.
Читати також на PostPravda.Info: Чи Волинь – справа виключно істориків? Відповідальність безумовна [ДУМКА]
Суперечності між Польщею та Україною можна подолати
Історичні суперечки можна подолати, а цивілізаційні розбіжності – ні. Я не маю ні наукової компетенції, ні морального права втручатися в історичні суперечки між Польщею та Україною й не можу давати оцінку жодній зі сторін. Проте я переконаний, що будь-які історичні суперечки між державами можна подолати, якщо не політизувати їх, а надати можливість розв’язувати їх професійним історикам. Для цього потрібні спільні наукові майданчики, а в ідеалі – міжнародний науковий інститут, присвячений спірним питанням історії, у якому науковці обох країн вели б дискусії відповідно до академічних вимог об’єктивності, несумісних із диктатом будь-якої ідеології.
Попри історичні суперечки, Польща й Україна виходять зі спільної цивілізаційної моделі держави, яка принципово відрізняється від російської. Саме тому будь-які суперечності між ними можна розв’язати в межах спільної для обох правової парадигми держави. Натомість суперечності з Росією таким способом розв’язати неможливо, адже вони мають цивілізаційний характер. Постає запитання: чи можна в межах цієї правової парадигми знайти відповідь на те, як слід поводитися з Росією?
Читати також на PostPravda.Info: Війна проти української ідентичності: чому росіяни не вірять навіть родичам в Україні [ДУМКА]
Правове обґрунтування деконструкції імперії
У правовій парадигмі державу можна визначити як інструмент реалізації норм і вимог національної правової системи в житті суспільства. Існують різні національні правові системи, що охоплюють законодавство, систему права, правову культуру та правозастосування. Спільні принципи національних правових систем становлять основу міжнародного права, суб’єктом якого є також і Росія. Проте це суперечить правовій логіці, оскільки Росія є неправовою державою, що грубо порушує засадничі принципи права. Це означає, що Росія зберігає міжнародну правосуб’єктність виключно завдяки військовій силі, втративши правові підстави власної легітимності.
Після того як російську правову систему було пристосовано до забезпечення агресивної війни та репресій, вона втратила свою легітимність. Нині Росія перебуває в такому стані, що не може не воювати, і навіть якщо російська влада укладе тимчасове перемир’я на лінії фронту, це лише призведе до активізації гібридної війни проти всіх європейських держав. Тому вони мають повне право в будь-який спосіб протидіяти російській загрозі, якщо це не суперечить їхнім власним принципам і нормам права.
Чи мають росіяни право на самовизначення та незалежність у повоєнний період? По-перше, жителі Росії, на відміну, наприклад, від громадян України чи Польщі, не мають спільної суб’єктивності. По-друге, не існує політичних інститутів, які могли б виступати від імені росіян. Можливо, у майбутньому виникнуть суспільні суб’єкти, що представлятимуть окремі регіони або народи, які населяють Росію, і порушуватимуть питання про право на самовизначення. Усередині Росії такі питання є нерозв’язними, тому перед міжнародною спільнотою постануть дві проблеми: на яких підставах визнавати нових суб’єктів і в якій саме формі може бути реалізоване їхнє право на самовизначення.
Отже, подальшу долю повоєнної Росії мають визначати ті, хто зробить вагомий внесок у перемогу над нею, насамперед Україна, а також інші держави й політичні сили, які братимуть участь у боротьбі проти неї. Перед такою коаліцією постане історичне завдання – здійснити деконструкцію імперії, щоб Росія більше ніколи не вела загарбницьких війн.
Чи готові всі учасники такої коаліції, яка протистоїть Росії, взяти на себе цю історичну відповідальність? Гадаю, поки що не повною мірою. Проте ми можемо змінити ситуацію, якщо вже зараз, коли Росія продовжує наступ на фронті, а завершення війни ще не проглядається, почнемо обговорювати правовий механізм деконструкції імперії. Це дасть чітке розуміння мети боротьби з Росією, що сприятиме додатковій мотивації для подолання розбіжностей між державами та ефективнішій мобілізації сил задля спільної перемоги.
Читати також на PostPravda.Info: Національна ідентичність і дипломатичний конфлікт між Польщею та Україною
