Я розумію тих людей, які раніше ніколи не цікавилися політикою. Аж раптом починається війна і все змінюється. Вони хочуть розібратися, що відбувається, але в них ще немає критеріїв, щоб відрізнити професійного аналітика від пропагандиста, й правду від брехні. Якщо раніше головна проблема була в тому, щоб знайти інформацію, то зараз – відсіяти зайву. Журналісти, аналітики, фахівці, блогери, публічні спікери висловлюють весь спектр можливих думок щодо будь-якої події. Як їх назвати одним словом? «Лідери думки»? «Інфлюенсери громадської думки»? – Занадто незвично для мене. Називатиму просто – «публічні знавці», хоча, зазвичай так не говорять, але нові часи вимагають нового слововживання.
«Публічні знавці», які переслідують власні цілі
У мене був свій набір аналітиків, яких я слухав. Але після широкомасштабного вторгнення їхня кількість сильно зменшилася. Уже понад рік, як українська армія не може зупинити просування окупантів на Донбасі, де я живу, і оскільки це безпосередньо стосується мого виживання, я не можу втішати себе постійними обіцянками аналітиків, що російська армія скоро виснажиться і не зможе наступати. Мені потрібно розуміти реальні небезпеки.
Я не буду оцінювати конкретних «публічних знавців», натомість запропоную класифікацію за типами, які умовно назву так: «пропагандист», «брехун», «догматик», «вампір», «блогер», «фантазер», «пророк», «психотерапевт», «позитивіст», «концептуаліст». Довіру в мене викликають тільки два останні типи. Зрозуміло, це ідеальні типи, а реальні люди можуть поєднувати риси різних типів.
«Знавець-пропагандист». Для нього немає істини чи брехні, важливим є лише те, чи допомагає будь-яка інтерпретація переконати людину у правоті певної позиції. Хороший пропагандист намагається робити це непомітно, приховуючи до певного моменту зв’язок між тим, що він говорить спочатку, і тією позицією, до якої він непомітно підводить. Багато хто думає, що у воєнний час пропагандисти потрібні, щоб мобілізувати суспільство на боротьбу. Однак, як я безпосередньо спостерігаю, вони здебільшого шкодять такій мобілізації, бо перемикають увагуй енергію людей на другорядні проблеми, а часом і самі штучно їх вигадують.
«Знавець-брехун». Відрізняється від «пропагандиста» тим, що будує свої інтерпретації на хибних передумовах, тоді як «пропагандист» надає перевагу опертю на правдиву інформацію і факти, які витлумачує у вигідному для себе світлі. «Знавця-брехуна» слухати безглуздо в будь-якому разі, навіть якщо він скаже правду, оскільки, щоб виокремити правду з потоку брехні, треба затратити більше сил і часу, ніж дізнатися її з інших джерел. До цього типу належать усі, хто відтворює російські наративи, діючи за принципом: «чим жахливіша брехня, тим охочіше в неї повірять». Але не тільки. Бувають «брехуни», які діють із найкращих спонукань, наприклад, коли свідомо применшують сили ворога, що наступає, аби підтримати моральний дух. Ті, хто біля фронту, добре розуміють, наскільки небезпечна така «брехня на благо».
«Знавець-догматик». Для нього істина тільки те, що відповідає його картині світу, і він бачить свою місію в тому, щоб донести цю істину до всіх. Як і пропагандист, він ігнорує альтернативні погляди й намагається переконати аудиторію у своїй правоті, але, на відміну від пропагандиста, робить це щиро і засуджує маніпуляцію. Наприклад, «знавці-догматики» з чужого боку виходять з того, що Захід втручається в усі конфлікти, щоб нашкодити Росії, і на підставі цього виправдовують напад на Україну. «Знавці-догматики» з нашого боку виходили із дзеркальної картини світу, в якій Захід теж втручається в усі конфлікти, щоб перемогти диктаторів і підтримати демократію. Оскільки він набагато сильніший за Росію, то обов’язково допоможе Україні перемогти, тому немає потреби проводити військову мобілізацію власної економіки. Переконати «догматика» неможливо, лише війна може повернути його до реальності.
«Знавець-вампір». Для нього істина і брехня не важливі. Його мета – викликати якомога сильніші негативні емоції у людей. Ніщо так не об’єднує, як ненависть до спільного ворога. «Знавець-вампір» провокує ненависть і подібні сильні емоції, й завдяки цьому гуртує навколо себе своїх прихильників, емоціями яких харчується. Слухати його в жодному разі не можна, тому що емоції, які він транслює, передаються через нас іншим людям і шкодять їм. Це не означає, що ми маємо відмовитися від емоцій. Людині властиво говорити про почуття та емоційно висловлюватися, але вона не мусить нав’язувати свої емоції іншим людям. Одна річ – виявляти емоції, і зовсім інша річ – маніпулювати чужими емоціями. Цілком природно, коли журналіст висловлюється емоційно. Неприйнятно, коли він, маніпулюючи емоціями, намагається навіяти людям, що вони повністю згодні з його позицією. У цьому випадку вони відтворюють не інформацію про факти, а емоційне ставлення до цих фактів, яке транслює журналіст-«вампір».
Є журналісти, які усвідомлено подають інформацію так, щоб спровокувати в аудиторії емоційну реакцію. Вони усвідомлюють, що це маніпуляція, але вважають, що вона є доцільною. Однак є інший тип «вампірів», які не усвідомлюють, що маніпулюють чужими емоціями, тому що у них самих виникає нездорова психологічна залежність від емоцій інших людей. Це – токсичні люди, з якими шкідливо спілкуватися у повсякденному житті. Переглядаючи коментарі в соцмережах, я бачу, що у 90% люди говорять не про факти, а про власне емоційне ставлення. Якщо заздалегідь не знати, про що суперечка, то з коментарів неможливо зрозуміти. Коли я питаю, що саме викликало у них таку негативну реакцію, від мене безапеляційно починають вимагати, щоб я емоційно реагував разом із ними саме так, як вони хочуть. Будь-яка спроба розібратися без емоцій сприймається як прояв агресії, й тебе одразу записують у табір ворога. Отже, потрібно розрізняти «знавця-вампіра» – журналіста чи блогера, який підносить реальні факти так, щоб сформувати у людей емоційний рефлекс, та «побутового вампіра», який просто підміняє інформацію про факти своїм емоційним ставленням до них.
«Знавець-блогер». Для нього істина – будь-яка його думка, яка спонтанно виникає під враженням тієї чи іншої події. Все, що завгодно, може стати приводом для його публікації. Трамп одягнув нову краватку – привід поділитися своєю думкою, що це може означати для геополітики. «Знавець-блогер» не відрізняє важливого від другорядного й переконаний, що будь-яке його міркування з будь-якого приводу є важливим для людей. Для персонального блогу такий рівень подання матеріалу є цілком адекватним, але у серйозному виданні читати те, що може написати будь-хто, якось дивно. Хоча якщо «блогер» мислить оригінально, то слухати його можна, проте покладатися на його думку не варто.
«Знавець-фантазер». Коли не вистачає інформації, у людей виникає природна потреба домислювати й цим користується «знавець-фантазер». На відміну від «блогера» він не просто висловлює думку, а оформляє її в цілісну фантастичну історію, яка заповнює всі прогалини у знанні про те, що відбувається. Іноді він посилається на секретні джерела, від яких отримує ексклюзивну інформацію, наприклад «Путін смертельно хворий», або «Путін помер, його ховають у холодильнику, а замість нього – двійник».
«Знавець-пророк». Тип аналітиків, які з упевненістю говорять про те, що на нас чекає в майбутньому. На відміну від «фантазерів», вони складають прогнози на основі раціонального аналізу реальних фактів і процесів, завдяки чому їхні прогнози є обґрунтованими та переконливими, проте збуваються рідко. Наприклад, «Київ впаде за три дні» чи «ЗСУ заблокують російську армію в Криму», що ми чули не лише від пропагандистів, а й від серйозних аналітичних центрів. Однак, майбутнє принципово неможливо прорахувати. Адже для цього потрібно врахувати всі чинники, яких нескінченно багато, і заздалегідь знати, які будуть вирішальними. Однак дізнатися, який із чинників надав вирішальний вплив на хід процесу, можна лише після того, як цей процес завершиться. Тому соціальні науки дають змогу пояснювати минуле, але не передбачати майбутнє. Якщо хтось з аналітиків починає з упевненістю стверджувати, що саме станеться на фронті, то він просто не розуміє природи наукового пізнання і робить дві помилки. По-перше, він вважає достатнім ті чинники, які сам вибрав з неосяжної множини, і, по-друге, лише на основі внутрішнього переконання він сам вирішив, який із цих чинників вважати вирішальним. Тому, яким би глибоким і логічним не був його аналіз, вгадати майбутнє він може лише випадково. У мирний час такий підхід можна було б терпіти, але не тоді, коли йде війна. Наведу приклад. Коли почалося повномасштабне вторгнення, один російський релігієзнавець, який емігрував до Німеччини, почав розміщувати у фейсбуці військову аналітику з конкретними висновками, що відбудеться у майбутньому. Раніше він досліджував вже завершені процеси у релігії, але вирішив, що може застосувати ті ж методи до незавершених процесів, тобто до того, що відбувається на фронті, часом допускаючи такі твердження, безглуздість яких очевидна для тих, хто живе біля фронту. Коли твоє місто бомблять і будь-якої миті його можуть захопити окупанти, потрібно багато психічних сил, щоб вчасно прийняти правильне рішення, від якого залежить твоє життя. А тут якась людина за тисячу кілометрів від тебе видає за істину свої міркування, тим самим посилюючи почуття небезпеки й невизначеності. Доводиться витрачати останні психічні сили, щоб оцінити їх і відкинути. Тому я змушений був відписатися у фейсбуці від цього релігієзнавця, який захопився військовою аналітикою.
«Знавець-психотерапевт». Це тип «публічного знавця», який вважає, що якщо людям дуже хочеться, щоб щось було правдою, значить це і є правда. Його аналіз ситуації для багатьох виглядає переконливим, по-перше, тому що відповідає їхнім бажанням і очікуванням, і, по-друге, тому що спирається на реальні, а не вигадані факти. Однак люди, що вірять йому, не помічають, що він обирає лише ті факти, що дають змогу обґрунтувати оптимістичну картину майбутнього.
Наприклад, цього літа, коли ворог уже перенаправив свій основний наступ на Покровськ, в українському медіапросторі обговорювали лише успіхи української армії в Харківській області. Коли ж звичайним людям я говорив про реальну небезпеку Покровська, мені відповідали, якщо про це ніхто не говорить, значить все гаразд, і не треба вигадувати небезпеку. Коли реальну загрозу донецькому фронту було вже неможливо ігнорувати, то «знавці-психотерапевти» стали заспокоювати прогнозами, що російська армія кидає останні резерви, і незабаром наступ видихнеться. Насамперед «знавець-психотерапевт» піклується про спокій своєї аудиторії, тому якщо виникають якісь тривожні події, він завжди пропонує таку їхню оптимістичну інтерпретацію, яка б усім сподобалася.
«Публічні знавці», яким можна довіряти
З довірою я ставлюся лише до двох типів «публічних знавців». Це – «позитивіст» і «концептуаліст».
«Знавець-позитивіст». Він обмежує аналіз певною областю, у межах якої намагається максимально повно врахувати всі чинники, абстрагуючись від усього, що за її межами. Оцінюючи ситуацію на фронті, він намагається максимально повно зібрати всю інформацію про конкретні військові підрозділи, їхній стан, моральний дух, залишаючи поза увагою розмови про геополітику. Його висновки відносяться до того, що є безпосереднім продовженням конкретних дій на фронті, й він відмовляється будь-що стверджувати щодо віддаленої перспективи, оскільки прорахувати її неможливо. Прикладом такого аналітика є Костянтин Машовець – один із найоб’єктивніших військових аналітиків в Україні.
«Знавець-концептуаліст». Аналітик цього типу прогнозує майбутнє з урахуванням тієї чи іншої концепції, за допомогою якої узагальнює факти. Це нагадує, як узагальнює факти «догматик» на основі своєї картини світу. Однак схожість тут лише зовнішня. Картина світу – це те, як людина бачить реальність, тобто те, що дано людині як очевидність і що структурує її сприйняття. Концепція – це теоретична система, яку людина сама створює, щоб зрозуміти реальність, вона не очевидна і вимагає свого підтвердження. Концепції можна порівнювати, критикувати й перебудовувати. Для «знавця-догматика» критерій істини – це відповідність картині світу, а для «знавця-концептуаліста» сама концепція має перевірятися і підтверджуватися зовнішніми щодо неї критеріями – встановленими фактами чи життєвим досвідом людей.
Прикладом військових аналітиків цього типу є Агіль Рустамзаде і Валерій Залужний. Вони не просто аналізують факти, а узагальнюють їх у певну концепцію, яку теж можна ставити під сумнів, проте яка дає змогу узагальнити всі наявні факти так, щоб прийняти адекватні військові рішення. Тобто завдання концепції – не прогноз майбутнього, а вироблення оптимальної стратегії дій відповідно до тих умов, що склалися на цей момент.
