Відбувається деколонізація України. Якщо Київ переможе, то напише власну історію [ДУМКА]

“Відбувається деколонізація України. Це історичний момент для українців”, – вважає професор Олександр Мотиль. Експерт, чия кар’єра включала, серед іншого,  викладання в Колумбійському університеті в Нью-Йорку, Ліхайькому університеті, Гарвардському університеті, а зараз він є професором політології в Ратґерському університеті в Ньюарку (США). Професор Мотиль, який має українське походження, прагне показати погляд зсередини на власну історію та майбутнє України. За його словами, йдеться про те, щоб зламати «історію вічно загубленої нації». – «В Україні вже вкотре триває національно-визвольна війна. Результат сьогоднішнього антиімперіалістичного зіткнення визначить, чиє бачення історії України переможе. Якщо переможе Київ, він зможе писати власну історію. Якщо ж програє, то історію, як і раніше, можливо, писатимуть колонізатори, які знову зобразять українців дикунами, що заслуговують на кайдани», – стверджує професор Мотиль. Як додає науковець, ця нова історія України не буде до вподоби ні росіянам, ні полякам. Часом навіть самим українцям.

Автор: професор Александр Мотиль, Ратґерський університет у Ньюарку.
Пер. і ред. на основі авторського мат: Пьотр Кашувара.

• Як писав Ерік Вольф у 1969 році: “Вирішальним чинником селянського повстання є ставлення селянства до влади, що на них зверху. Селяни раціональні, вони мають матеріальні інтереси й моральні норми, яких намагаються дотримуватися. Своїм гнобителям вони відплачують часто агресивно і жорстоко.

• Протягом історії, так само як і сьогодні, якщо знову поглянути на Україну, колонізатори бачать повсталі народи дикими, ірраціональними та імпульсивними. Вражає, наскільки схожими є стереотипи щодо українців у двох імперських традиціях – російській та польській.

• Неможливо говорити про сучасну Україну без згадки про Організацію українських націоналістів. ОУН була типово націоналістичним рухом, яка, як і ІРА, ООП, НФО та «Ірґун», надавала абсолютне значення українській незалежній державності.

• Якщо відкинути стереотипи й поглянути свіжим поглядом на історію України, рушійною силою якої була деколонізація, то вона автоматично стає історією колонізації, з одного боку, і опору – іноді мирного, іноді насильницького – з іншого. Отже, історія України має шанс стати морально і теоретично цільною. Вона стає справжньою історією нації та держави, а не просто повчальною історією, яку передають переможці, – пише професор Олександр Мотиль.

Деколонізація України

Українці зараз надзвичайно рішуче налаштовані на фактичну «деколонізацію» своєї країни. Майже забуте європейськими країнами імперське панування на Глобальному Півдні вже давно відійшло в минуле. Однак збитки, що завдала Росія культурі й самобутності народів, які її населяють, а також іншим країнам пострадянського простору, все ще потребує виправлення. На думку професора Мотиля, однією з головних цілей для сучасної України є написати наново історію власної країни. Але історію під зовсім іншим кутом зору. Не як історію невдах, якими українці досі здебільшого малювали себе самі.

У сприйнятті себе як народу, в Україні часто переважають питання гноблення, адже її історія сповнена ним. Протягом історії різні загарбники – монголи, поляки, росіяни чи німці – зазвичай застосовували проти українців надзвичайне насильство. У такий спосіб вони намагалися колонізувати українські території. Українці, захищаючи свою батьківщину, часто відповідали загарбникам із такою ж надзвичайною агресією. Оскільки їхнє насильство у відповідь зазвичай закінчувалося поразкою, переможці писаної історії зараховували Україну до насильницької сторони.

Однак, якщо поглянути на Україну крізь призму поняття деколонізації, то вона дуже схожа на ті неєвропейські колонії, які здавна повставали проти політичного домінування, економічної експлуатації та культурного гноблення з боку мешканців Старого континенту. У своїх битвах тубільці з Африки чи Азії також часто вдавалися до жахливого насильства проти своїх колишніх окупантів. Такий тип поведінки описав, наприклад, Ришард Капусцінський у своїй книзі про революцію і деколонізацію в Анголі під назвою «Ще один день життя».

В Україні насильство з боку корінного населення, хоча воно може здаватися морально неприйнятним, ніколи не було продиктоване якимись споконвічними упередженнями. Навпаки, в Україні, як і в більшості колоній, насильство було результатом реактивної національно-визвольної боротьби й селянських повстань.

Селянські війни

Як писав Ерік Вольф у своїй класичній праці 1969 року «Селянські війни 20-го століття (Peasant Wars of the Twentieth Century)»: «визначальним чинником селянських повстань є ставлення селянства до влади, що стоїть над ними». Селяни раціональні, у них є матеріальні інтереси й моральні норми, до яких вони намагаються прагнути й дотримуватися. Коли з’являється можливість відплатити своїм переслідувачам за минулі приниження, селяни користуються цим шансом і зазвичай потім діють з особливою жорстокістю.

Як пише професор Олександр Мотиль, з тієї ж причини націоналісти – в тому числі й в Україні – є революціонерами. Як  і Джузеппе Мадзіні, Йоганн Готліб Фіхте та Володимир Жаботинський, вони також вірять, що народи повинні мати власні держави. Хоча ми зазвичай асоціюємо націоналізм з радикальною політичною позицією (значною мірою завдяки Гітлеру, який привласнив цей термін),  проте націоналісти охоплювали весь політичний спектр. Вони брали участь у рухах від комунізму, лібералізму до фашизму. Часто вони використовували як засоби переконання або насильство. У так з однієї причини: бо вони ставлять на перше місце незалежність і власну державність. Заради цього вони, як правило, готові піти на все.

Якщо знову поглянути на Україну, і в історії, і в наші дні колонізатори бачать повсталі народи дикими, ірраціональними та імпульсивними. Вражає, наскільки схожими є стереотипи щодо українців у двох імперських традиціях. У російському стереотипі українці – це хитрі, некультурні й підступні «хохли». У польському стереотипі вони уявляються кровожерливими, жорстокими й агресивними. Обидва стереотипи зводять українців до бездумних дикунів – цілком відповідно до інтерпретації про те, як європейські колонізатори дивилися на народи Африки, яку запропонував  Франц Фанон і Альберт Меммі

Якщо відкинути стереотипи й поглянути на історію України свіжим поглядом, рушійною силою якої була деколонізація, то вона автоматично стає історією колонізації, з одного боку, і опору – іноді мирного, іноді насильницького – з іншого. Отже, історія України має шанс стати морально і теоретично цільною. Вона стає справжньою історією нації та держави, а не просто повчальною історією, яку передають переможці.

Кілька прикладів проілюструють цю тезу ще краще.

Історія України від часів Богдана Хмельницького

Повстання козацького гетьмана Богдана Хмельницького у 1648 році трактують часом як масовий антисемітський погром, – пише професор Мотиль. Це правда, що деякі українці, безсумнівно, були антисемітами. Це також правда, що українські селяни й козаки вбили десятки тисяч євреїв. Але вони робили це не лише з расових чи класових міркувань. Для них євреї часто були ненависними посередниками між експлуататорами, тобто польською шляхтою, і експлуатованими, тобто селянами-кріпаками. Повстанці Хмельницького також вбили десятки тисяч людей, яких вважали колабораціоністами польської корони. Звісно, це були переважно поляки, але також і українські уніати, які перейшли на бік польського католицизму. Отже, поєднання антиімперського опору і класової війни зрештою призвело до кривавого повстання.

Роки під час та одразу після Першої світової війни були часом марних спроб створити незалежну українську державу. Поки українські націоналісти сварилися між собою за клаптики контрольованої ними території, країну знову захоплювали більшовики, антибільшовики, поляки, німці, австрійці, угорці, турки, анархісти, воєначальники або просто бандити.

І знову національно-визвольна і селянська війна в поєднанні з антисемітизмом породила бурю насильства. Особливо проти євреїв, яких, як і в 17 столітті, все ще вважали експлуататорами.

Деколонізація України: ОУН, Бандера і нацисти

Неможливо говорити про сучасну Україну без згадки про Організацію українських націоналістів. ОУН була типово націоналістичним рухом, яка, як й ІРА, ООП, НФО та «Ірґун», передбачала абсолютне значення українській незалежній державності. Її голова Степан Бандера і багато інших поплатилися за цю непримиренність переслідуваннями спочатку з боку польських, потім нацистських і, нарешті, радянських сил безпеки. ОУН мала велику втрачену можливість під час Другої світової війни, коли поляки та українці воювали за територію, яку Гітлер і Сталін перетворили на «криваві землі».

Спільні інтереси спонукали українських селян разом з націоналістами підняти повстання проти «польських колоністів» на Волині у 1943 році, яке призвело до загибелі десятків тисяч польських селян і багатьох українців. У 2016 році польський Сейм визнав Волинську різанину геноцидом. Однак, якщо подивитися на теж само очима України, то це дуже кривавий, подекуди навіть злочинний і морально ганебний випадок двох одночасних воєн: однієї, що мала на меті національне визволення, але також продиктованої селянським голодом за землю.

Багато сучасних українців дивляться на Хмельницького, націоналістів Першої світової війни та ОУН як на героїв. Не через кровопролиття і насильство, які вони всі ненавидять і засуджують, а через їхню глибоку відданість національному визволенню і соціальній справедливості. Не дивно, що багато поляків, євреїв чи росіян з цим не погоджуються. Вони дивляться на боротьбу українців зі своєї перспективи. Так само бачить Україну і сам президент Росії Володимир Путін, який вважає всіх українців «неонацистами».

Останніми роками ми є свідками ні чого іншого, як сучасної національно-визвольної боротьби в Україні. Це «селянська війна» 21-го століття, яка ведеться за утвердження української державності. Від результату нинішньої антиімперської війни залежить, чиє бачення української історії переможе. Якщо українці переможуть, вони, мабуть, вперше отримають реальний шанс написати власну історію. Якщо ж вони програють, як і раніше їхню історію можливо напишуть колонізатори, які, ймовірно, знову зобразять їх дикунами, що заслуговують на кайдани.

Олександр Мотиль – професор політології Ратґерського університету в Ньюарку. Спеціалізується на Україні, Росії та СРСР, а також націоналізмі, революціях і теорією імперій. Автор 10 науково-популярних книг, а також – «Кінець імперії: занепад, крах і відродження імперій» та «Чому імперії відновлюються: крах імперії й відродження імперії в порівняльній перспективі». Має українське коріння.