Чи може національна ідентичність бути хибною? Питання може здатися безглуздим. Адже якщо люди усвідомлюють себе одним народом, значить так воно і є, і ніхто не має права судити, правильно це чи ні. Але як бути, якщо національна ідентичність ґрунтується на запереченні іншої ідентичності. Ба більше, якщо це заперечення стало причиною масової підтримки війни проти іншого народу? Якби війну проти України підтримували тільки малоосвічені люди, які морально деградували, це можна було б пояснити пропагандою і маніпуляцією. Але ж війну підтримують і добропорядні християни, і інтелігенція, вчені. Ба більше, вони довіряють Путіну більше, ніж своїм родичам, колегам чи одновірцям, які живуть в Україні.
Росіяни не вірять навіть своїм близьким в Україні, бо не хочуть їм вірити
Навесні 2022 року в інтернет-ЗМІ публікувалося багато історій, як росіяни відмовлялися вірити, коли їхні родичі в Україні говорили, що зараз їх бомблять. Наприклад, телефонує донька з Харкова матері в Росії, щоб повідомити, що б’ють по житлових кварталах, вибухи зовсім поруч, а у відповідь чує: «Не вигадуй!», «Ніхто вас бомбити не буде!», «Скоро наші прийдуть, вас визволять, ніхто вас навіть пальцем не зачепить!». Зараз таких історій немає, тому що українці перестали намагатися переконувати росіян, оскільки це марно. Можу підтвердити це на власному досвіді.
У 2011 році я був одним з організаторів міжрелігійного діалогу в сибірському місті Томську. Представники різних релігій ділилися своїм духовним досвідом, прагнули зрозуміти чужу позицію і знайти спільну етичну основу, щоб подолати ксенофобію. У 2015 році я поїхав на Донбас, збирав свідчення про життя християн в умовах війни й хотів розповісти про них своїм землякам, але учасники міжрелігійного діалогу сказали, що вони поза політикою і слухати мене не стали.
Після широкомасштабного вторгнення 2022 року вже неможливо було приховувати свою позицію під маскуванням аполітичності. Були ті, хто підтримав Україну, але вони були змушені або покинути Росію, або піти у внутрішню еміграцію. Тому на міжрелігійному діалозі залишилися лише ті, хто вірить, ніби в Україні нацисти, і тому Путін повинен провести її денацифікацію. Я запропонував їм поговорити зі своїми одновірцями в Україні й дізнатися від очевидців, як насправді. Мою пропозицію категорично відкинули. Це було дивно. Припустимо, людина повністю зомбована пропагандою, але вона однаково залишається свідком повсякденного життя у своїй країні. Наприклад, якщо я зустріну жителя Північної Кореї, я не буду слухати його комуністичну пропаганду, але я постараюся у нього як у свідка дізнатися про повсякденне життя в його країні. Якщо російські християни, вайшнави, мусульмани вірять, що всі їхні одновірці в Україні зомбовані нацистською пропагандою, то чому не поцікавляться хоча б тим, як проявляється цей нацизм у повсякденному житті? Пригнічує повна відсутність такого інтересу і непохитна впевненість, що вони краще за українців знають, як живуть в Україні.
З цього випливає, що вони вірять кремлівській пропаганді з тієї причини, що самі хочуть у неї вірити, тому бояться спілкуватися з тими, хто може поставити їхню віру під сумнів. Інакше кажучи, вони хочуть, щоб їхня картина світу, що ґрунтується на імперській ідентичності, підтверджувалася фактами, і тому спеціально шукають фейки про Україну, щоб у них повірити. Це означає, що їхня російська імперська ідентичність переважує релігійну ідентичність. І ця імперська ідентичність побудована на запереченні української ідентичності.
Подібне явище можна спостерігати в науковому та академічному середовищі, де, здавалося б, культивується ерудиція і критичне ставлення до інформації, тому його вже ніяк не пояснити ефективністю пропаганди. Скільки людей у цьому середовищі підтримує Україну? Після широкомасштабного вторгнення зі мною зв’язалося кілька моїх колег із Росії з моральною підтримкою. Серед них був один учений зі світовим ім’ям, який через мене вийшов на українських колег, щоб попросити вибачення за країну. Але це поодинокий випадок, здебільшого або мовчать, або підтримують злочинну війну. Я запитав Анатолія Ахутіна, відомого російського філософа, який емігрував до України, чи зверталися до нього його колеги з Росії, щоб попросити вибачення і морально підтримати українських колег. Він сказав, що, звісно, у нього є друзі в Росії, які підтримують Україну, однак із середовища філософів й інтелектуалів ніхто до нього не звертався. Навпаки, багато хто перестав із ним спілкуватися.
На моє запитання, чи справді річ у російській ідентичності, Анатолій Ахутін відповів: «Думаю, річ не просто в “російській ідентичності”, а в тому, що ця “ідентичність” імперська. Йдеться не про політичне імперство (його теж у надлишку), і навіть не про ідеологічне (Москва – 3-й Рим тощо), а про те, що набагато глибше – на якомусь ірраціональному підсвідомому рівні… Зверніть увагу, що слово “русский” – прикметник, а яка “сутність” за ним прихована – не зрозуміло: все що нам завгодно. Це імперство живиться месіанською ідеєю (викраденою у Візантії), самосвідомістю “народу-богоносця” (викраденою в юдеїв), опорою на велику історію, яку викрали (фактично, на жаль, подарували) в самої України, а тому ще більш ненависної. Тож заперечення незалежної української ідентичності зростає ще й зі страху повиснути в історичній порожнечі якимись бастардами Орди, опинитися раптом без римської спадщини, без спадкоємства візантійського православ’я, без власної історії… – порожнім прикметником без іменника».
На підтвердження думки Анатолія Ахутіна можна навести історію, яку мені розповіли в Інституті Сходознавства НАН України. Перед широкомасштабною війною до них приїхав польський учений- в’єтнамознавець із Варшави Лєшек Соболевський. У бесіді із завідувачем відділення, а нині директором Інституту Віктором Кіктенком польський вчений запитав, як того по-батькові, щоб ввічливо звертатися. Український колега відповів, що звернення «пане Вікторе» є цілком ввічливим і звучить навіть краще, бо менш формальне й більш індивідуальне. Пізніше пан Лєшек розповів про це вже своєму російському колезі, теж вченому- в’єтнамознавецю, Іллі Усову, який був украй обурений, що в Україні використовують звертання «пан», «пані», і почав доводити, що нібито на Донбасі повстав російськомовний народ, а російських військових там немає. Пан Лєшек був здивований реакцією. Яка справа російському вченому як його українські колеги звертаються один до одного? І чому його обурюють саме українці, а не поляки, які використовують таку саму форму ввічливого звертання? Треба наголосити, що це була реакція науковця, якій за своїм фахом має розумітися на питаннях і національної ідентичності, й сучасної політики. Гадаю, російський науковець у формі звернення «пан», «пані» вгледів демонстрацію того, що українська ідентичність незалежна від російської, і саме це його й обурило. Тобто річ не в пропаганді, а в картині світу, в якій українська ідентичність сприймається як ворожа антиросійська ідеологія.
Картина світу на основі заперечення української ідентичності
Імперіалізм у Радянському Союзі насаджувався зі шкільної лави. На заняттях у школі нам розповідали, що історія Росії починається з Київської Русі. Її розвиток загальмували татаро-монголи, а після них Київ чомусь опинився за кордоном, але Богдан Хмельницький возз’єднав Україну з Росією, після чого їхня історія нероздільна. Шкільна освіта України звільнилася від цієї хибної імперської інтерпретації історії, й імперські настрої в Україні зникли, а в російській школі саме так і викладають зараз. Тому росіяни здебільшого за замовчуванням приймають псевдонаукову установку про триєдиний російський народ росіян, українців і білорусів – спадкоємця Київської Русі, і не сприймають Україну як окрему країну зі своєю культурою та історією. Насправді єдиного народу не було ні в давнину, ні зараз, а на території Київської Русі жили найрізноманітніші народи, серед них були слов’янські племена, які переселялися різними хвилями й, по суті, теж були різними народами.
Триєдиний російський народ – це хибний концепт імперської ідеології, яка підміняє історичну свідомість. Патріарх Російської православної церкви Кирило використовував цей концепт для виправдання своїх претензій на церковну канонічну територію України. Однак Путін пішов далі, запозичивши цей концепт у російських націоналістів у радикальнішій інтерпретації, на думку яких узагалі не існує ні українського народу, ні української мови, а Україна – це просто окраїна Росії. Вони вважають, що Захід завжди прагнув знищити Росію, і з цією метою нав’язав російському населенню України ідею, начебто вони українці, а не росіяни. На їхню думку, українську ідентичність вигадали вороги Росії – це Австро-Угорський проєкт, у рамках якого було створено штучну мову на основі українських сільських діалектів і запозичень польської лексики. Наслідуючи російських націоналістів, Путін сприймає українську ідентичність як ворожу ідеологію нацизму, від якого треба звільнити українське суспільство, тобто провести «денацифікацію». На практиці це означає знищення української мови й української культурно-історичної свідомості. Тому на окупованих територіях України піддають репресіям усіх, хто в будь-якій формі виявляє українську ідентичність.
Після розпаду Радянського Союзу в Україні й Росії почалося формування нових громадянських націй. В Україні цей процес ішов зі зростальною швидкістю, і зовнішня агресія тільки прискорила його. Оскільки українська самоідентифікація проявляється в різних формах, цей процес супроводжується гострими суспільними дискусіями аж до взаємних звинувачень, дуже часто несправедливих, проте вже сформувалося спільне підґрунтя для порозуміння: українська громадянська нація – це нація всіх, хто бере відповідальність за українську культуру і мову. Тобто будь-яка людина незалежно від етнічної чи релігійної належності є українцем, якщо вважає себе українцем і бере відповідальність за Україну. У Росії ж процес формування громадянської нації гальмувався імперською свідомістю. Коли до влади прийшли спецслужби на чолі з Путіним, то відбулася мутація імперської свідомості в нову форму – некроімперіалізм. Для виправдання своїх претензій на Україну російські некроімперіалісти оголошують українську ідентичність нацистською ідеологією, але, щоб узагалі було можна повірити в настільки абсурдне твердження, потрібно власну ідентичність трансформувати в ідеологію. Саме ця трансформація ідентичності в масовій російській свідомості призвела до аборту російської громадянської нації, і тепер Росію нічого не об’єднує, крім насильства та імперської ідеології. Тобто на місці національної ідентичності у свідомості росіян утворилася прикрита ідеологією порожнеча, яка тільки посилює страх перед українською ідентичністю, особливо на тлі швидкого формування української громадянської нації. З цієї причини вони відмовляються вірити навіть своїм близьким людям з України.
Чи є вихід?
Тепер можна дати відповідь на питання, що поставлене на початку. Національна ідентичність може бути хибною, якщо ідентифікація відбувається за ідеологічним принципом з політичним режимом або з владою і заперечує ідентичність іншого народу. Ця помилкова ідентичність прирікає на нескінченні війни – кінець однієї війни означає підготовку до нової. Допоки росіяни не відмовляться від цієї хибної ідентичності, вони не зможуть вірити своїм близьким в Україні й будуть і далі підтримувати війну. Отже, перемогти Росію мало, необхідно підтримати формування нових ідентичностей у народів Росії, які не пов’язані з імперською ідеологією.
Фото: pixabay.com