Каракас роками підтримував терористів. Саме так функціонували тренувальні табори ісламських радикалів у Венесуелі [РОЗСЛІДУВАННЯ АНТОНІО САЛАСА]

Антоніо Салас розповів, як і де тренуються ісламські терористи. Він йшов слідами, які привели його з Палестини до Венесуели. Щоб з’ясувати, як побудовані структури вбивць «Хезболли» і як між собою пов’язані світові злочинні мережі, іспанський журналіст став одним із них і так прожив п’ять років. За те, що він зробив, над ним висить багато смертних вироків. Його хочуть убити нацисти, мафія і терористи. Нам вдалося з ним поговорити.

• Найстрашніше – це кошмари. Особливо після «El Palestino». Зрештою, протягом усього цього часу я спілкувався з людьми на кшталт Карлоса Шакала, з людьми з ХАМАСу чи ЕТА. Найгірше завжди приходило вночі. Навіть під час розслідування. Удень я був зосереджений на заміні батареї у камері, на тому, щоб сховати її, запам’ятати імена, прізвища, телефони… Але вночі ти нічого не можеш зробити – залишаєшся сам на сам із кошмарами, – каже Антоніо Салас.
• Я думаю, що не зміг би провести своє розслідування жодним іншим способом, окрім як увійти в це середовище, маючи при собі лише приховану камеру. Я провів багато років, займаючись таким видом журналістики. Мій досвід показує, що це єдиний спосіб, який може допомогти зрозуміти та розкрити правду.
• Я отримую сотні листів та електронних повідомлень від хлопців і дівчат, які залишають неонацистські організації. Від дівчат, які кидають проституцію, і навіть від клієнтів, які перестають користуватися борделями після прочитання «Я торгував жінками». Я вже отримав кілька листів від молодих мусульман, які почали цікавитися терористичним рухом, але вирішили відмовитися від цього після прочитання «El Palestino».

Без сумніву, Антоніо Салас існує. І без сумніву, він написав свої книжки – кілька з них вийшли у Польщі. Остання має назву «Я – терорист». Ніхто не знає його справжнього імені, і він уже давно не працює в жодній редакції. Починав потужно: його перша книга – «Щоденник скінхеда», у якій він задокументував іспанське неонацистське середовище. Він знайшов зв’язки між злочинцями та спортивним клубом «Реал Мадрид». Щоб це зробити, він повністю змінив свою особистість. Він став скінхедом із псевдонімом Tiger88. Неймовірно? Не для нього. Він стверджує, що проникнення в неонацистське середовище було найлегшим завданням, яке він перед собою поставив.

Складніше було проникнути в середовище торговців людьми. У книзі «Я торгував жінками» він викрив, що в самому серці Європи, у центрі Мадрида, у популярних ресторанах можна зустріти гангстерів, які продають молодих румунок за 8 тисяч євро, а 10-річних мексиканських дівчаток – за 17 тисяч.

Хоча, як він сам зізнається, це були для нього дуже травматичні події, він все ж вирішив написати ще одну книгу. Цього разу він обрав майже нездійсненне завдання. Журналіст вирішив шпигувати за терористами. Але як це може зробити іспанець, який нічого не знає про іслам? Салас спочатку теж не знав. Однак він мав величезний досвід з попередніх перевтілень.

Антоніо Салас. Хамелеон чи божевільний?

Коли він інфільтрував неонацистів, то поголив голову наголо. Але це був лише початок. Він мусив стати скінхедом по-справжньому – настільки глибоко зануритися в їхні ідеї, щоб переконливо створювати враження, ніби він у них вірить. Він шукав різні методи, зокрема акторські. Тож коли він удавав, що ненавидить чорношкірих, то згадував про те, як колись його покинула дівчина заради темношкірого кубинця. Це допомагало – у ньому зростала ненависть, і він переконливо тримався ролі.

Ці методи він використав і тоді, коли перетворювався на терориста. Тут, однак, справа була значно складнішою, адже потрібно було не лише вивчити ідеї, а й зануритися в культуру, в якій виріс Мухаммад Абд Аллах – його альтер его. Тож він почав змінюватися, і люди, з якими він працював, почали підозрювати, що він знову щось замислив.

«Саласе, не говори дурниць! Як ти збираєшся інфільтрувати ісламський тероризм? Ти зовсім з глузду з’їхав чи вважаєш себе Суперменом? А може, і те, й інше?» – запитував його перед початком розслідування знайомий інспектор поліції, якого Салас у книзі називає Дельгадо. «Я можу відростити бороду, змінити одяг, піти в солярій, використати автозасмагу», – відповів журналіст. «Ти готовий кинути алкоголь, куріння… і, що ще гірше, перестати їсти шинку, ковбасу, кров’янку, бекон?» – допитувався інспектор. Салас не посміхався. Він уже тоді був упевнений, що зробить це.

Щоб створити переконливу ідентичність мусульманина Мухаммада, іспанський журналіст передусім мав пізнати світ, у який прагнув проникнути. Тож він подорожував від Марокко через Йорданію, Ліван і Палестину, побував у кожному місці, яке в ісламі вважається важливим або святим. Там, на тлі статуй Хомейні, він робив собі фотографії. На коранічних курсах у Марокко він зав’язував знайомства, які пізніше використовував у розслідуванні. Що він про це говорить?

PostPravda.Info: Понад п’ять років Ви були мусульманином. Ви змінили віру, жили з небезпечними терористами. У певний момент Ви навіть зважилися на обрізання. Чи не вийшло це журналістське розслідування з-під контролю? Чи не здається Вам, що Ви перейшли певні межі цієї професії?

Антоніо Салас: Я думаю, що не зміг би провести своє розслідування жодним іншим способом, окрім як увійти в це середовище, маючи при собі лише приховану камеру. Я провів багато років, займаючись таким видом журналістики. З мого досвіду випливає, що це єдина форма діяльності, яка може допомогти зрозуміти й викрити правду.

У книзі «Я – терорист» не раз ідеться про страх, пов’язаний зі стеженням. Чи супроводжує він Вас завжди, чи після розслідувань страх минає?

– Я отримую погрози вбивством, образи. У той час, коли я писав свою книгу, у Венесуелі відбувалися вибори, які востаннє виграв Уго Чавес. У той час я був пов’язаний з організацією «Тупамарос». Терорист Чіно Карріас виступав у різних латиноамериканських медіа та давав інтерв’ю, в яких повідомляв, що його організація засуджує мене до смерті. Саме через розслідування, яке я проводив серед терористів у Венесуелі. Цілком логічно боятися в такій ситуації. Я лише журналіст. Не суддя, не поліціянт. Просто журналіст. Але боятися – це нормально. Коли ти боїшся, стаєш більш розсудливим, обережнішим, поводишся менш ризиковано. До речі, я і зараз боюся за своє життя. Адже не маю жодної охорони й подорожую сам.

Ось Мухаммад Абд Аллах

Салас знав, що ніколи не виглядатиме як справжній араб. Він також розумів, що навіть якщо досконало вивчить арабську мову, його завжди видаватиме акцент. Тому перед початком розслідування він мусив вигадати переконливе пояснення своїх «недоліків». Найпростішим способом було створити біографію, яка б пояснювала його іспанське або латиноамериканське походження.

Він вирішив стати гочо – тобто мешканцем Венесуельських Анд. Для своїх мусульманських знайомих він вигадав історію, за якою Мухаммад народився в невеликому місті Ехідо у Венесуелі. Його мати та її батьки були палестинцями, які втекли з країни через сіоністську окупацію. Дідусь і бабуся завжди були палкими прихильниками Ясіра Арафата. Дід навіть брав участь у русі опору в Дженіні та Наблусі. Саме він навчав його Корану і прищепив йому іслам.

Він назвав себе Мухаммадом, адже це ім’я пророка ісламу, дуже поширене на Близькому Сході. Прізвище, яке він обрав – Абд Аллах – означало просто «слуга Божий». «Мені здалося, що це ідеальне ім’я для когось, хто мав намір стати джихадистським терористом і мучеником ісламу», – пише Салас у книзі.

Вигаданий батько був корінним венесуельцем і комуністом, який боровся з «адекос» – тобто демократами. Він закохався в матір Мухаммада і невдовзі сам прийняв іслам, щоб одружитися з нею. На жаль, через свої комуністичні погляди у 1970-х роках їхня родина знову змушена була тікати. Цього разу вони виїхали з Венесуели до Іспанії, де молодий Мухаммад навчався протягом двадцяти років і там сформував свій акцент.

Пізніше він працював у багатьох благодійних організаціях, зокрема в TRC – Центрі реабілітації та лікування жертв тортур у Палестині. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Далал Маджахад. На жаль, її батько, член ХАМАС, не схвалював комуністичних поглядів Мухаммада та його зв’язків із аль-Фатхом. Попри це, жінка завагітніла, але невдовзі загинула від випадкової ізраїльської кулі у власному домі. Разом із нею загинув і ненароджений син Мухаммада – Айман.

Читайте також: Історія долара та прогноз на майбутнє: думка експерта з Уолл-стріт

Звісно, Салас мав документальні підтвердження «стосунків», яких не існувало. У роль фальшивої дружини на дві години перевтілилася Фатіма – донька марокканського мусульманина, яка працювала в Іспанії повією. Салас познайомився з нею, коли інфільтрував мафію. У відповідь на допомогу, яку він надав їй раніше, вона без зайвих запитань погодилася на фотосесію для «сімейного альбому».

До цього, однак, потрібно було добре підготуватися. Тож журналіст орендував кімнату в занедбаному готелі, прикрасив стіни різними реквізитами, які привіз зі своїх подорожей, а також зображеннями з портретом Арафата. Фатімі він також одягнув на шию срібний ланцюжок, який згодом завжди возив із собою як пам’ять про «померлу кохану».

Але й це ще не все. Салас мав знайти офіційну документацію, пов’язану з такою жінкою. Тож він вирушив до палестинського посольства в Мадриді й серед десятків трагічних історій обрав саме Далал Маджахад – головно тому, що її ім’я та дата смерті були простими для запам’ятовування. Ізраїльські військові застрелили її в Дженіні 9 березня 2004 року – тобто за два дні до терактів у Мадриді.

Таким чином він «позичив» для свого розслідування історію реально існуючої дівчини та фотографії повії, яка її зображала. Він обрав історію, яка мала змусити терористів прийняти його, перейнялися ним. І вони перейнялися. «Навіть легендарний Ілліч Рамірес Санчес, відомий як Карлос Шакал, висловив мені найщиріші й глибоке співчуття, коли я розповів йому про цю сімейну трагедію», – пише Салас.

PostPravda.Info: Чому Ви все це зробили? Лише заради читачів чи заради чогось більшого?

Антоніо Салас: Я отримую сотні листів та електронних повідомлень від хлопців і дівчат, які залишають неонацистські організації. Від дівчат, які кидають проституцію, і навіть від клієнтів, які перестають відвідувати борделі після прочитання «Я торгував жінками». Я вже отримав кілька листів від молодих мусульман, які почали цікавитися терористичним рухом, але вирішили відмовитися від цього після прочитання «El Palestino». Мої слова доходять до них, бо це книга, написана на основі найглибшого досвіду та найближчих спостережень. Я жив серед цих людей. А живучи серед них, починаєш розуміти їхні мотивації, те, що вони відчувають. Адже вони розмовляють із тобою без жодної удаваності. Лише тоді розумієш, що все зло, якого вони допускаються, насправді не має жодного морального виправдання. Саме тому я вважаю, що саме цей тип журналістики, який вважається небезпечним і ризикованим, може мати значні суспільні наслідки.

А чи не думаєте Ви під час розслідування про свою родину? Що вони відчувають? Ви підтримуєте з ними зв’язок?

– Ні. Мої батьки до цього звикли. Так само як звикли до змін моєї зовнішності. Я також не хочу, щоб вони за мене хвилювалися. Тому ніколи не знають, над чим саме я працюю, доки не виходить книга.

Відчути в собі гнів

Іспанський журналіст уже добре знав культуру Близького Сходу і детально продумав сценарій свого вигаданого життя, але цього було недостатньо, потрібно було емоційно зануритися – по-справжньому відчути ненависть, яку відчувають джихадисти. Його здивувала легкість, з якою нова ідентичність приносила йому дедалі більше друзів серед «мусульманських братів», які не боялися обговорювати з ним суперечливі теми. Він уважно слухав розмови молодих марокканців, які говорили про ісламофобію в Європі. «Я слухав їхні думки про незрозумілу байдужість Іспанії до їхньої релігії та культури, а також скарги на безсоромність європейок і манери європейців», – згадує Салас у книзі.

Для мусульман наша поведінка здається примітивною. На їхню думку, ми невиховані й брудні. Вони часто скаржилися на найпростіші речі – наприклад, на те, що ми рідко миємо руки. Однак найбільш дивними для Саласа стали погляди арабів щодо поганого ставлення до жінок у західних країнах. Вони наводили конкретні статистичні дані: у 2004 році в Іспанії від рук своїх партнерів загинуло понад 70 жінок, у 2005 і 2006 роках – понад 60. Для них це було доказом того, що Захід – це варварська культура, в якій знущаються над жінками.

Такий погляд повністю здивував Саласа. «Адже саме в Європі постійно говорять про складне становище жінок в арабських країнах. Тут борються з бурками і полігамією, але мовчать про зґвалтування, тортури та домашнє насильство на Заході? (…) Вони мали рацію. І це – навіть якщо не знати про сотні тисяч жінок, які займаються проституцією в борделях усіх міст усіх західних країн», – пише журналіст.

Він почав помічати й позитивні сторони космополітичного та сучасного ісламу. Його представники – це вже не лише фундаменталісти в тюрбанах, а й такі люди, як Зінедін Зідан, Малкольм Ікс чи британський рок-музикант Юсуф Іслам, відомий усім як Кет Стівенс.

«Мусульмани й мусульманки приймали мене з розкритими обіймами у своїх домівках. Вони прийняли мене як брата. Я ділив із ними ліжко, їжу і молитву. Я позбувся частини своїх упереджень щодо ісламу. Я не знайшов ані очікуваного фанатизму, ані нетерпимості, ані, звісно, варварських убивць, а натомість – сувору й послідовну віру», – пише про своє внутрішнє перетворення Салас.

PostPravda.Info: Поліціянти, які працюють під прикриттям, розповідають, що з часом у них виникає відчуття, ніби вони зраджують тих, за ким стежать, як друзів. Чи виникали у Вас такі думки, такі сумніви?

Антоніо Салас: Так. Коли іспанська поліція запитала мене, чи не міг би я свідчити в суді у справі неонацистської організації, в яку я влився, у мене було багато сумнівів. Але відчуття провини було недоречним, адже це насправді були не мої друзі. Це були друзі персонажа, якого я вигадав для розслідування, а не реальної людини.

Зрозуміти джихад

Салас також мусив зрозуміти джихад. Згідно з Кораном, Великий Джихад – це шлях до Бога, тобто внутрішні зусилля, які дають змогу стати доброю мусульманською людиною. Існує також Малий Джихад, який якраз відповідає за виправдання насильства терористів, бо допускає збройну боротьбу для захисту ісламу. Журналіст дізнався, що багато мусульман не підтримують і ніколи не підтримували «Аль-Каїду» та Бін Ладена. Переважно тому, що, на їхню думку, ця організація була створена для потреб ЦРУ та Моссаду, а сам Осама нібито отримував від них фінансування.

Щоб відчути ще більшу неприязнь до Заходу, Салас поїхав до Лівану. Там він власними очима побачив зруйновані у 2006 році культові місця в Баальбеку. Храм Бахуса, збудований у 150 році нашої ери, та храм Юпітера були зрівняні із землею після нальоту ізраїльських літаків. Антоніо Салас також згадує про грабежі Західними державами в Іраку. З музеїв було викрадено тисячі експонатів: клинописні таблички, коштовності, печатки, археологічні матеріали. Цікаво, що кількасот із них з’явилися в музеях США.

PostPravda.Info: Хто зараз для Вас терористи? Захід їх демонизував, як стверджував відомий італійський журналіст Тіціано Терцані, чи вони все ж такі, якими їх бачила Оріана Фаллаці – агресивні та небезпечні люди, з якими треба боротися будь-якими методами?

Антоніо Салас: Думаю, що всі ми – я, ти, читачі – робимо речі, які робимо, бо вважаємо їх правильними в конкретний момент. Усе залежить від обставин. Я познайомився з багатьма членами терористичних організацій зі всього світу: з Ізраїлю, Палестини, Лівану, Європи, Марокко, Сирії, Венесуели, Колумбії. Звісно, вони самі себе терористами не називають. Це логічно. Вони називають себе визволителями, рухом опору або революціонерами. Натомість терористами вони називають Сполучені Штати, Європу, Ізраїль та Іспанію.

Але не ця проблема, яка мене турбує. Проблема в тому, що я жив серед людей, які ідеологією виправдовують убивства. І вони вбили чимало людей. Я зрозумів, що коли вбиваєш уперше, повернення вже немає, і доводиться виправдовувати вбивство ідеологією, праведною справою, ідеалами. Це подорож без повернення. Хіба що вихід – твоя смерть.

У лігві зла

Салас починав з інфільтрації до лав південноамериканських терористів. Він обрав цей регіон з кількох причин. По-перше, йому було легше порозумітися з венесуельцями. По-друге, його зацікавила особистість уже згаданого Карлоса Шакала. Саме завдяки роботі для нього Саласу вдалося встановити контакт з іншими терористичними групами. Він познайомився з Карлосом через його брата Володимира, якого відстежив після кількамісячного розслідування.

Пізніше, протягом кількох років, він вів вебсайт Карлоса Шакала і від його імені публікував пропагандистські матеріали, писав на форумі та відповідав на листи фанатів. У той час Карлос відбував довічне ув’язнення у Франції. Найвідоміший терорист світу також співпрацював і водночас підтримував добрі стосунки з Уго Чавесом та Альберто Чіно Каріасом – командиром так званих тупамарос (лівацьке партизанське угруповання в Південній Америці).

Завдяки таким контактам, Салас міг потрапити на навчання венесуельських бойовиків. Там він навчився, серед іншого, конструювати бомби з детонатором через мобільний телефон, користуватися зброєю та техніками міської партизанської війни (йдеться про нелегальні військові формування, що діяли проти державного режиму). Одним словом, всьому, що повинен знати терорист. За повідомленнями Саласа, поблизу Каракаса є чотири таких табори: Ла-Гуайра, Санта-Тереза, Санта-Лусія та Філас-де-Маріче. Там часто тренуються сотні людей.

Мухаммад Абд Аллах розпочав навчання в січні 2008 року. У книзі він розповідає, що дуже боявся. Він знав, наскільки важко буде брати участь у тренуваннях із прихованою камерою. Йому також стало зрозуміло, що якщо на кілька тижнів він житиме з арабами, перуанцями та басками, то рано чи пізно опиниться разом із ними у душі. Тоді настав час обрізання. «Мушу зізнатися, що я завжди мав гарні стосунки зі своїм пенісом, тож ідея відрізати шматок шкіри, щоб доповнити мій арабський вигляд, не сподобалася нікому з нас», – написав він пізніше. Але журналістська пристрасть перемогла і тут.

Він знав, що деталі можуть його видавати в будь-який момент. А люди, з якими він мав справу, не мали милосердя до таких, як він. Він чув жахливі історії, які порівняно з цим здавалися вже не такими жахливими, наприклад, як революціонери Чавеса хотіли, щоб один із відомих багатих опозиціонерів залишив Венесуелу. Вони його захопили й жорстоко зґвалтували, знімаючи все на камеру. Наступного дня опозиційний бізнесмен отримав вдома лист із копією фільму на DVD та квитком до Маямі. Там він і досі живе.

PostPravda.Info: Як із таким багажем досвіду можна повернутися до нормального життя?

Антоніо Салас: На основі моїх книг були зняті фільми. Під час зйомок «Diario de un skin» кілька днів я асистував режисерові. Актор, який грав Антоніо Саласа, після багатьох дублів підійшов до мене й сказав: «Антоніо! Ти не міг цього зробити в реальному житті!» Під час моїх розслідувань я не міг повторювати сцени, як у фільмі. Коли маєш із собою приховану камеру, немає другого шансу. Ти мусиш жити як вони, не можна робити жодної помилки. Коли розслідування закінчується, але книга ще не вийшла, настає час трансформації. Це час щоб пожити у своєму домі, переписати записи, редагувати книгу, упорядкувати всі зібрані матеріали. Це час трохи сповільнитися, зняти костюм, у якому жив стільки часу, і повернутися до своєї ідентичності як журналіста. Але завжди щось у тобі залишається від тієї людини, яку доводилося видавати за себе.

Найважливіше – це записи

Однак ні ці внутрішні зміни, ні кілька спроб викрадення, ні бомби, підкладені під його автомобіль, не відвернули його від подальшої роботи. Як він сам визнає, найбільший страх у нього завжди викликало не те, що він може загинути, а те, що він може втратити всі записи з камери. Тому він завжди просив про допомогу свого доброго знайомого – Чікі – як він його називав. Чікі багато років працює на телебаченні, а крім того виробляє приховані пристрої для запису для найбільших детективних агентств Іспанії та для поліції. «Коли я сказав йому, що хочу ввезти в Ізраїль обладнання з прихованою камерою, яке не виявлять прикордонні контролі, він відповів, що, мабуть, я зійшов з розуму». Попри це, Чікі й цього разу допоміг Саласу.

До mini-DV – цифрового пристрою, який щоденно використовують для запису та відтворення фільмів чи музики, вони від’єднали мікрокамеру. Таке шпигунське робоче обладнання спочатку намагалися сховати у фен для волосся. Не вийшло. «Камера була там помітна, як пінгвін у пустелі», – пише Салас. Тоді вони спробували трюк із CD-плеєром, але й це не вдалося. Успіх прийшов лише тоді, коли з фотокамери вийняли конденсатор для зарядки спалаху. Шпигунське обладнання більше не можна було виявити на рентгені. «Дуже уважно придивившись, можна було помітити мікрокамеру, але багато камер зараз мають функцію запису. Це не виглядало так підозріло, як та сама мікрокамера у фену», – підсумовує Салас.

PostPravda.Info: Після всього цього досвіду ви ще раз погодилися б на таке розслідування?

Антоніо Салас: Думаю, ні. З економічних і психологічних причин. Я журналіст-фрілансер і не працюю на жодне конкретне видання, тож моя зарплата – це те, що я зароблю на продажі своїх книг. Розслідування «El Palestino» тривало дуже довго. Я проводив його в 13 країнах і на 4 континентах. Це дуже економічно мене обтяжило. А психічно – змучило і сильно виснажило. Зрештою, я жив з людьми, які вбили так багато інших людей. Я був їхнім довіреним, наприклад для Карлоса Шакала. Це розслідування було набагато важчим за попередні справи. Хоч воно й таке ж травматичне, як тоді, коли я збирав матеріали для «Я торгував жінками». Думаю, я вже цього не повторив би.

Кінець історії Мухаммада. Замах

Йому можна вірити, бо це не перші важкі моменти в його житті. Ще після завершення спостереження за мафією, що торгувала жінками, журналіст почав вбивати важкі спогади алкоголем. Після розслідування справи про тероризм проблема стала ще серйознішою. Салас змушений був відмовитися від планів так продовжувати, коли майже загинув під час чергового замаху бомбою на його життя.

У Каракасі хтось підірвав автомобіль журналіста. Незабаром він мав давати свідчення в суді проти неонацистів, діяльність яких розслідував раніше. Тоді ж на одному з інтернет-форумів нацисти розмістили допис із закликом до вбивства Саласа. Вони також створили спеціальний банківський рахунок, на якому вже зібрали тисячі євро на оплату найманого вбивці.

З’явилася загроза викриття його особистості. Журналіст мусив негайно припинити роботу над стеженням за терористами, щоб сховатися від світу. І цього разу йому пощастило. В Іспанії запровадили нові правила щодо мобільного зв’язку, і кожен абонент мусив надати свої дані. Салас вважав це чудовою нагодою розірвати контакти з Шакалом. «Це був прекрасний привід зникнути, бо всі мої товариші-терористи зрозуміють, що я не розкрию свої дані телефонній компанії. Милостивий і співчутливий Аллах мені в цьому допоміг», – пише Салас.

Але й донині – навіть після відмови від мусульманської ідентичності – журналіста ніколи не залишають нічні кошмари. Йому постійно сниться Абу Мусаб аз-Заркаві, який ночами пробирається до його кімнати. Прикриває рот рукою і питає: «”Вмієш молитися? У кого віриш?” Поки я намагаюся відреагувати, він притискає лезо ножа до горла й енергійно водить ним навколо шиї. Усі події я бачу в дзеркалі. Чоловік одягнений у чорне, рухає ножем туди-сюди, поглиблюючи рану на шиї й намагається перерізати мені шию, постійно запитуючи: “Вмієш молитися?”» – описує сон Антоніо Салас.

PostPravda.Info: Що найскладніше в поверненні до реальності?

Антоніо Салас: Зміна рутини, зміна способу мислення. Іноді трапляється, що я вже не знаю, як насправді виглядаю, бо стільки разів змінювався. Але найважчі – це психічні зміни. Те, що ти носиш у собі. Найстрашніше – це кошмари. Особливо після «El Palestino». Зрештою, протягом усього цього часу я спілкувався з людьми на кшталт Карлоса Шакала, з людьми з ХАМАС чи ЕТА. Найгірше завжди приходило вночі. Навіть під час розслідування. Удень я був зосереджений на заміні батареї у камері, на тому, щоб сховати її, запам’ятати імена, прізвища, телефони… Але вночі ти нічого не можеш зробити – залишаєшся сам на сам із кошмарами.

Розмовляли: Адріанна Троніна та Пьотр Кашувара