Міністр закордонних справ Росії, відомий своїм кам’яним обличчям, стає параноїком. Сергій Лавров вважає, що «зараз майже 50 країн намагаються розділити Росію».
Захід – найлютіший ворог Кремля
Лавров також сказав присутнім професорам і студентам елітного Московського державного інституту міжнародних відносин, що в цьому немає нічого нового. Західні країни завжди прагнули розділити Росію, щоб створити «залежний» і «вмираючий простір», завдяки чому вони зможуть робити все, що захочуть. Кінцева мета – розділити російську територію.
Лавров навмисно використав два слова – «розвалити» й «розчленувати», які зосереджуються не на зменшенні Росії як сильного гравця чи навіть на її знищенні як держави, а на тому, що зумовлено її складом із розрізнених територій, економічних регіонів та країн.
Як зазначає досвідчений спостерігач за Росією Пол Гобл: «параноя, яку демонструє Лавров, роблячи подібні заяви, прикметна тим, що вона говорить про те, наскільки Кремль усвідомлює крихкість останньої у світі імперії».
Очевидно, що Лавров і його кремлівські товариші стурбовані не тільки ймовірними спробами Заходу розділити Росію, а і справжніми відцентровими тенденціями в Російській Федерації.
Занепокоєння Лаврова – наслідок параної
Перші побоювання безпідставні. Я не можу пригадати жодної країни, на Заході чи деінде, яка б активно прагнула розколоти Росію. На Заході можуть хотіти слабшої, добрішої або м’якшої Росії, однак відтворюють те саме небажання розпаду, що і стосовно СРСР наприкінці 1980-х років, про що свідчить сумнозвісна промова президента Джорджа Буша-старшого «Котлета по-київськи» у 1991 році. Поділ країни викликає образи хвиль біженців, громадянської війни та ядерної зброї, над якою втрачено контроль, що стримує будь-який ентузіазм політиків, який вони могли б мати щодо сценарію розпаду.
Тому побоювання Лаврова щодо західного втручання є нічим іншим, як проявом глибоко вкоріненої параної. А його твердження про те, що майже 50 країн хочуть розколоти Росію, є просто абсурдним. Можливо, за межами Росії є 50 або більше аналітиків, які хочуть такого повороту подій, але серед них немає ні країн, ні осіб, які приймають рішення.
І це дуже погано, оскільки Армагеддон – найменш вірогідний результат поділу Росії. Неросійські регіони мають адміністрації, кордони й традиції самоврядування. Очікування, що вони вдадуться до насильства, ґрунтується лише на расизмі.
Росія, яка позбавиться неросійських колоній та імперської ментальності, з набагато більшою ймовірністю стане відкритою для Заходу демократичною державою. І хто б не став наступником Володимира Путіна, він не буде більш схильний до безвідповідального брязкання ядерною зброєю.
Ні, розкол держави стане результатом не західної політики, а політики Путіна – насамперед, наслідком катастрофічної війни в Україні. Вторгнення не лише продемонструвало слабкість Росії, а й розв’язало соціально-економічний хаос у країні й зростання вимог неросійських регіонів щодо більшого права голосу у власних справах.
«Захід нас ніколи не любив»
Українці, як і до них чеченці, витримали потужний натиск Росії, знекровили її й, можливо, навіть виграли війну. Путін перетворив Росію на слабку державу з крихким режимом; він старезний лідер із занепадом уяви й легітимності. Неросіяни, ймовірно, прагнутимуть покинути корабель через численні провали путінської Росії – як це було на початку 1990-х років, коли так званий «парад суверенітетів» ледь не призвів до розпаду Росії.
Лавров і Путін прекрасно пам’ятають про цей парад і тому відчувають неприємності навіть там, де їх немає. Це параноя. Однак Лавров і йому подібні також страждають від пихи, що робить їх нездатними бачити, що вони зовсім не рятівники Росії, а її могильники. Що ще гірше – вони демонструють комплекс неповноцінності, коли вимагають, щоб до них ставилися серйозно, розуміючи, що ніхто не сприймав би їх таким чином, якби вони не розмахували ядерною дубиною.
Лавров може втішатися лише тим, що його комплекс психологічних проблем відтворює Олена Вяльбе, колишня олімпійська чемпіонка з лижних перегонів, яка зараз очолює Російську федерацію лижного спорту. Відповідаючи на нещодавнє запитання, коли Росія повернеться в міжнародний спорт, вона висловила свою думку:
«Я, мабуть, скажу те, чого взагалі не варто говорити. Мені здається, що якби ми кинули серйозну бомбу на центр Лондона, все вже закінчилося б, і нас би скрізь пустили. Боротьба Росії з усім зовнішнім світом продовжується століттями. Нас ніколи не любили, навіть коли вдавали, що люблять. Вони завжди стоять із заточкою за спиною. Я люблю, коли наша країна сильна, наша сила дратує весь світ».
Ні, пані Вяльбе, не ваша сила дратує весь світ. А ваша повсякденна готовність скинути бомбу на Лондон і вбити мільйони людей. Навіщо турбуватися про майбутні ядерні бомби, над якими втрачено контроль, коли такі люди, як Путін, Дмитро Медведєв і багато інших високопоставлених росіян, готові компенсувати своє почуття неповноцінності, скидаючи серйозні бомби вже сьогодні?
Ця стаття з відкритих джерел була спочатку опублікована в журналі The Hill.
Фото: mid.ru
Про автора: Професор Олександр Мотиль
Професор Олександр Мотиль – професор політології в Ратґерс-Ньюарк. Спеціалізується на Україні, Росії та СРСР, а також на теоріях націоналізму, революцій та імперій. Автор 10 науково-популярних книг і десятків статей в академічних і політичних журналах, газетах. Веде щотижневий блог «Orange Blues Ukraine».