1000 днів тому вторглися росіяни, захопивши серед іншого Бучу, Ірпінь і Ворзель під Києвом. Після виведення звідти військ Російської Федерації світ побачив вчинену там різанину. Нещодавно на екрани кінотеатрів вийшов художній фільм «Буча», який розповідає історію Костянтина Гадаускаса, що врятував з-під російської окупації 204 людини. Першою журналісткою, яка побачила звільнені міста та селища, стала українка Аліна Туришин. – «Коли ми з Костянтином в’їжджали у Ворзель, мене охопила якась паніка. Ми їхали на незграбній колимазі зі швидкістю 30 км/год. Будинки ще горіли, на вулицях з’являлися перші люди з білими пов’язками. Росіяни були все ще близько». – згадує вона в інтерв’ю Петру Кашуварі. Яка мотивація українських солдатів і цивільних сьогодні? Чи можливий сценарій завершення війни за варіантом «нічого про нас без нас»?
– «Я пам’ятаю жінку, яка мала проблеми із зором. Перед війною їй зробили операцію, і під час окупації вона багато днів прикидалася мертвою в підвалі. Вона розповіла нам, що лежала серед тіл, що розкладалися», – розповідає Аліна Туришин в інтерв’ю Onet.pl.
– «Я не хотіла вірити чуткам про масові поховання. Пам’ятаю, коли один з іноземних журналістів розповів мені про це, я сказала, що це неможливо і це точно неправда. Пізніше хтось помітив руку, що стирчала з землі».
– «Я б дуже хотіла, щоб це була містифікація, і щоб цього ніколи не було, але на жаль. Мені просто прикро, коли деякі політики використовують українську трагедію у власних цілях. Можливо, їм платять з Росії, можливо, їм так зручно. Дай Боже, щоб вони ніколи не відчули цього на собі. Я не бажаю їм, щоб хтось із їхніх близьких колись лежав закатованим тортурами в бочці або на тротуарі» – каже Аліна Туришин.
Пьотр Кашувара, Onet.pl: Що ви побачили, коли одразу після відступу росіян з-під Києва ви в’їхали у Ворзель біля Бучі?
Аліна Туришин, українська військова кореспондентка: Пам’ятаю, що була дуже налякана. Я знала, що росіяни все ще близько, але Костянтин мене заспокоїв. Він голосно молився, коли ми проїжджали повз покинуті російські блокпости. Я нібито знала, що армія Російської Федерації вже відійшла, але все одно було важко стримати паніку. Якось, однак, я взяла себе в руки й сказала собі, що росіяни вже по той бік Ворзеля, що їх тут немає. Краєвид був апокаліптичним. Будинки все ще горіли, звідусіль здіймався дим, здалеку було чути вибухи. Я опустилася на сидіння і почала молитися, щоб ніхто в цій машині нас не вбив, тому що ми їхали страшенно повільно. Машина була стара, дорога поцяткована вибухами, тому ми їхали так зі швидкістю 30 км/год.
На вулицях були люди? Росіяни заборонили будь-кому виходити з дому. Як мені розповідав Костянтин, вони стріляли в тих, хто виходив з підвалу, по воду, наприклад.
Людей було небагато. Ми бачили кількох, які їхали на велосипедах. У всіх, кого я бачила, на руках були пов’язані білі стрічки. У мене було таке враження, що я перенеслася в часи Другої світової війни, коли нацисти так само позначали євреїв. На будинках висіли білі прапори, а на воротах чи дверях висіли таблички, на яких російською мовою було написано, скільки людей тут проживає. Люди розповідали нам, що як тільки кількість мешканців змінювалася, таблички на будинках потрібно було міняти. Якщо їх не змінити, то був ризик бути розстріляним.
Коли ви увійшли до Ворзеля, люди вже знали, що небезпека минула?
Спочатку вони не вірили, що ми українці. А коли переконалися, почали плакати, бо не могли повірити, що Збройні сили України змогли їх звільнити. Я пам’ятаю жінку, яка мала проблеми із зором. Перед війною їй зробили операцію, і під час окупації вона багато днів прикидалася мертвою в підвалі. Вона розповідала, що лежала серед трупів, які розкладалися. Вона майже не розмовляла, лише кричала, щоб ми її звідти витягли.
Коли ви їхали в район Бучі, ви знали, що там сталося? Що росіяни вбили стільки цивільних?
Такі новини доходили до нас, але тоді ми ще не знали, що саме сталося. Ми не знали про різанину, яка там відбулася. Думаю, тоді такий сценарій просто не вкладався в наших головах. Хоча, зрештою, я знала, скільки журналістів росіяни розстріляли на початку війни. Не тільки під Києвом, а й по всій Україні. Українців та іноземців.
Кажуть, що журналісти, які першими опиняються на місці подій, мають можливість описати історію так, як вона відбувалася насправді. Пізніше вона починає по-різному деформуватися.
Пам’ятаю, ми зупинилися з Костянтином десь у Ворзелі й раділи, що наші люди змогли звільнити територію. До нас під’їхав чоловік на велосипеді й почав розпитувати про друга, з яким давно не міг зв’язатися. Костянтин подивився на нього і відповів: «Убитий». Ми разом поїхали до будинку, де той жив. У дворі була його могила. Це Костянтин його поховав. Чоловік, який запитував у нас інформацію, впав на коліна і почав дико плакати.
Вони були з одного міста і не знали про свою долю?
Люди здебільшого не виходили на вулиці. Сам Ворзель був розділений на дві частини. В одній був, можна сказати, військовий штаб росіян, а в іншій людям дозволялося пересуватися у визначених місцях і в певний час. Там, де оселилися росіяни, було найважче. Саме звідти Костянтин виніс зґвалтовану дівчинку, матір якої росіяни вбили на її очах. Мертві тіла просто лежали на вулицях.
Лише через кілька днів після того, як ви в’їхали у Ворзель, журналісти з усього світу почали в’їжджати в Бучу. Всі були в шоці.
Я теж не хотіла вірити чуткам про масові поховання. Пам’ятаю, коли один з іноземних журналістів розповів мені про це, я відповіла, що це неможливо, що це точно неправда. Пізніше хтось помітив руку, що стирчала з землі. Лікарі, які ховали цих людей, теж з часом почали розповідати, що сталося.
Вам це не сниться вночі?
Я роблю репортажі про війну в моїй країні вже три роки, тисячу днів. За цей час я багато чого побачила і, думаю, вже трохи звикла до цього. Спочатку це здавалося мені лише якимось кошмаром, страшним сном. Мій мозок не хотів сприймати, що такі речі відбуваються у 21 столітті. Сумно говорити, але війна вже стала якоюсь абсолютно ненормальною нормою для нашого суспільства. Я щойно повернулася з Донецької області, й найбільше мене жахає вигляд наших військових, які кричать від болю, коли їм, наприклад, відрізають ногу. На стабілізаційному пункті, де я була, був один хлопчик, який у шоковому стані просив дати йому потримати власну відрізану руку.
Буча, Ірпінь, Ізюм залишилися в пам’яті світу.
Я теж була в Ізюмі й теж бачила людей, похованих біля доріг, у дворах, між будинками. Під Черніговом наших військових ховали в полях. Пам’ятаю дерев’яні хрести й річку з курганів, що випинаються над землею. Я думаю, що це не зовсім так, як ми думаємо, що ми звикаємо чи забуваємо. Це все ще триває, і ми ще не встигли пережити це так, як зазвичай переживаємо смерть.
Ворзель, Буча, Ірпінь. Тобі здається, що це було вчора чи сто років тому?
Сто років тому. Іноді я розумію, що зовсім не пам’ятаю свого життя до війни. Це так, ніби я знову народилася в країні, де завжди була війна. Я втішаюся тим, що просто перестала чекати, коли вона закінчиться. Перестала про це думати, бо знаю, що це все одно нічого не змінить. Треба жити з війною і якось з нею справлятися, а не чекати на щось. Коли у тебе є очікування, що хтось тобі допоможе, вирішить за тебе, це ускладнює життя. Я бачу, що цивільні постійно чогось чекають. Чи то на F16, чи то на результати виборів у США, чи то на зброю, чи то на танки, чи то на порятунок. Військові часто пояснюють мені, що навіть якщо гармати одного дня перестануть стріляти, однаково настане наступна фаза війни, тому що Росія ніколи не відчепиться від нас.
Якщо подивитися на все це загалом, згадуючи, наприклад, таких політиків, як Януш Корвін-Мікке чи деяких прихильників Конфедерації у Польщі, які намагаються перекрутити реальність і стверджують, серед іншого, що насправді війни в Україні немає, що це містифікація, що Буча була знімальним майданчиком, що б ви їм сказали?
Я б дуже хотіла, щоб це була містифікація, і щоб цього ніколи не було, але на жаль. Мені просто сумно, що деякі політики використовують українську трагедію у власних цілях. Можливо, їм платять з Росії, можливо, їм так зручно. Дай Боже, щоб вони ніколи не відчули цього на собі. Я не бажаю їм, щоб хтось із їхніх близьких коли-небудь лежав закатованим тортурами в бочці або на тротуарі.
Деяких людей бентежить, що в Києві працюють ресторани, дискотеки, дорогі магазини, а вулицями їздять елітні автомобілі.
Я запрошую їх на вечірку в такому випадку, якщо вони не бояться (сміється). На щастя, в Києві вже немає активної фази війни й танки не стоять у центрі міста. Тут порівняно тихо, як у Львові чи навіть Чернігові. З іншого боку, коли ви їдете далі до Харкова, на Донбас чи на південь країни, там немає мирного життя. Людям довелося навчитися жити в атмосфері повітряної тривоги, яка спрацьовує кожні кілька хвилин. Якщо хтось захоче повірити в те, що в Україні немає війни, він повірить у це. Якби він чи вона мали справжнє бажання дізнатися правду, зрештою, це можна зробити дуже легко. Якщо не вірити українським джерелам, то варто звернутися до російських. Кремль, зрештою, теж показує картинки з міст на сході України. І, на жаль, ситуація там погіршується.
Іноді мені також стає сумно від того, що наше українське суспільство так дивно розділилося. Одні по вуха занурені у війну і бойові дії, а інші наче заплющили очі. Вони не хочуть читати про війну, не хочуть про неї чути. Але історію завжди творила невелика частина суспільства. Величезні зміни робили найсміливіші, а не більшість. Я не думаю, що коли-небудь була подія, за якою всі слідували в унісон. Чи то Перша світова війна, чи Друга світова війна чи навіть Громадянська війна в США у 19 столітті. Цивільні здебільшого просто хочуть жити своїм життям. З одного боку, це сумно, тому що, напевно, якби ми були більш згуртованими, хлопцям на фронті було б легше, але з іншого боку, можливо, люди теж мають право певною мірою відгородитися від світу. Чи то зі страху, чи то через біль, який він спричиняє. Мені важко говорити за інших, я можу говорити лише за себе.
Чи є ще у людей мотивація і віра, що цю війну можна виграти? Деякі солдати писали мені після виборів у США, що це кінець України.
Віра творить чудеса. Доля може змінитися в будь-який момент. Може, прилетить «чорний лебідь» і щось раптом щось станеться в Росії. Зараз важко з мотивацією, з людьми для боротьби. Звісно, багато хто з нас хотів би вже знати, якою буде політика Дональда Трампа щодо нападу Росії на Україну. Але ми не знаємо. Тому нам залишається тільки поки що вірити, що повернення великої Америки – це не просто слова в передвиборчій кампанії, а й знак того, що США не дозволять росіянам і далі скоювати злочини в нашій країні.
Повернення до кордонів 1991 року, на вашу думку, можливе?
У багатьох людей є своє бачення майбутнього і закінчення війни. Для когось це незалежність України, для когось – повернення до тих самих кордонів. Я особисто дуже хотіла б, щоб Крим повернувся до нас, бо там народилася моя мама. Тому мені буде важко змиритися з втратою рідної землі заради чужих мрій про імперію.
«Нічого про нас без нас?» Чи матиме Україна вплив на ці майбутні рішення, чи це більше схоже на казку про мох і папороть?
Побачимо.