Що насправді являють собою інформаційно-психологічні спеціальні операції (ІПСО) і чим вони відрізняються від класичної пропаганди чи дезінформації? Чому ми так легко піддаємося маніпуляціям у соціальних мережах і як технології впливу використовують наші власні психологічні слабкості та емоції? Чи повинні ми – як засоби масової інформації та журналісти – спростовувати фейкові новини? Чи, навпаки, повторюючи й коментуючи їх, ми мимоволі допомагаємо пропаганді, для якої головне – сам розголос? Якими є механізми пропаганди?
Про залаштунки сучасної інформаційної війни, загрози, пов’язані зі штучним інтелектом, а також про те, чому співробітникам Білого дому заборонили користуватися TikTok, головний редактор PostPravda.Info Пьотр Кашувара розмовляє із соціологом, професором Міхалом Венцелем з Університету соціальних та гуманітарних наук (SWPS).
Пьотр Кашувара, PostPravda.Info: Почнімо із самого початку, щоб упорядкувати наші знання. Що таке психологічні операції, тобто ІПСО, і чим вони відрізняються від пропаганди? А може, пропаганда є складовою психологічних операцій? Яка їхня мета?
Доктор наук, професор Міхал Венцель, Університет SWPS: Такі поняття, як психологічні операції, пропаганда чи дезінформація, значною мірою перетинаються. Будь-яка спроба вплинути на великі соціальні групи неминуче передбачає вплив на колективну психологію – емоції, поведінку та сприйняття реальності. Варто також звернути увагу на те, що слово «пропаганда» тривалий час майже не використовувалося. Після падіння комуністичної системи воно практично зникло з наукової літератури. Тепер же знову повернулося до активного вжитку через зростання міжнародної напруженості.
Відповідаючи на ваше запитання, зазначу: будь-який вплив на суспільство має спиратися на відомі механізми колективного конструювання реальності – на те, як ми уявляємо світ, у які факти здатні повірити, а які відкидаємо. Саме в цьому й полягає мета пропаганди – зробити неперевірені факти або вигадані явища частиною колективного уявлення про світ. Психологічні операції – це зовсім не політична фантастика. Вони існують у реальності. За ними стоять реальні групи людей, які нерідко працюють усередині збройних сил, наприклад, у Сполучених Штатах Америки чи в Польщі, де діє Центральна група психологічних операцій імені короля Стефана Баторія. Україна також має підрозділи, призначені для виконання таких завдань.
Межа між дезінформацією та офіційною діяльністю видається доволі розмитою. Від чого залежить, як ми їх називаємо?
Це залежить від сприйняття. Якщо такі дії здійснюють структури, пов’язані з Російською Федерацією, ми називаємо це дезінформацією або пропагандою. Якщо ж подібну діяльність ведемо ми, то говоримо про публічну дипломатію – спробу впливати на громадську думку в інших країнах. Нещодавно протистояння цих двох підходів можна було спостерігати під час важливих виборів у Молдові. Це було поле боротьби для операцій з обох боків: з одного – посилювався ідеологічний тиск, з іншого – Європейський Союз пропонував матеріальну підтримку. У польських медіа російські дії називали дезінформацією, а дії Європейського Союзу – публічною дипломатією.
Механізми пропаганди та FIMI
Які приклади психологічних операцій ви можете згадати, які ми могли спостерігати в останні роки?
Термін «психологічні операції» видається мені дещо звуженим. Європейська комісія використовує поняття FIMI (Foreign Information Manipulation and Interference – зовнішнє маніпулювання інформацією та втручання в інформаційний простір). Воно означає вплив зовнішніх суб’єктів на громадську думку в певному інформаційному просторі. Це надзвичайно широка категорія. Її суб’єктами можуть бути державні структури. Найкраще досліджено діяльність Російської Федерації в контексті війни проти України, що значною мірою пояснюється масштабним фінансуванням таких досліджень з боку Європейського Союзу. З іншого боку, існують напівофіційні структури, щодо яких важко простежити безпосередній причинно-наслідковий зв’язок і довести, що за тією чи іншою операцією стоїть конкретний уряд, хоча цілком очевидно, хто отримує від неї вигоду.
Найхарактернішим прикладом є кампанії з дискредитації українського керівництва, зокрема Президента Володимира Зеленського. Тут застосовується принцип, який англійською називають plausible deniability – правдоподібне заперечення причетности. Його суть у тому, щоб мати можливість відкинути звинувачення в організації інформаційної операції. Тому такі матеріали подаються як ініціативи «знизу» – наприклад, як нібито спонтанні повідомлення незалежних блогерів або фахівців із перевірки фактів. Водночас FIMI також охоплює діяльність великих корпорацій і такого бізнесово-політичного конгломерату, як TikTok. З одного боку, його діяльність визначають комерційні інтереси та вимоги фондового ринку, а з іншого – тим, що, як відомо, компанія зобов’язана враховувати інформаційну політику Китаю.
Варто також згадати, що певний час тому співробітникам Білого дому у Сполучених Штатах Америки заборонили користуватися TikTok, зокрема через особливості роботи його алгоритмів і характер контенту, який вони рекомендують користувачам. Коли ж у 2022 році Росія розпочала повномасштабну агресію проти України, вона одразу заявила, що кожен, хто допомагатиме Києву, зіткнеться з жорсткою відповіддю. Можна припустити, що це також було елементом психологічної операції, спрямованої на те, щоб уповільнити надання допомоги Україні західними державами.
Тут треба розрізняти діяльність урядів і діяльність приватних інституцій чи організацій громадянського суспільства, які мають власний порядок денний і нерідко пов’язані з іноземними спонсорами. Якщо говорити про реакцію на війну у 2022 році, то Україна провела надзвичайно успішну комунікаційну кампанію, яка спонукала Захід надати їй допомогу. Проте, коли ви кажете «увесь світ», варто пам’ятати, що йдеться лише про порівняно невелику його частину – Європу, Північну Америку та наших союзників на Далекому Сході. Дві найнаселеніші країни світу – Індія та Китай – дотримуються нейтральної позиції й не приєдналися до санкцій. Тому не варто ототожнювати Захід з усім світом.
Механізми пропаганди: що найлегше вводить нас в оману?
Перейдемо до конкретних механізмів. Що найкраще вводить нас в оману – зображення, звук чи текст? Йозеф Геббельс стверджував, що найважливішим засобом впливу є кіно, а Ленін говорив, що кіно – найважливіше з мистецтв.
Сьогодні, перефразовуючи ці вислови, можна сказати, що соціальні мережі є найважливішими медіа. Водночас ключову роль відіграють психологічні механізми, які досліджують уже майже сто років, адже пропаганда виникла разом із масовими медіа. Передусім треба згадати так зване упередження підтвердження (confirmation bias). Воно полягає в тому, що ми охочіше віримо фактам, які відповідають нашому світогляду. Якщо інформація узгоджується з нашим баченням світу, ми її приймаємо. Якщо ж суперечить йому, то відкидаємо або підозрюємо авторів у маніпуляції.
Колись цей відбір відбувався переважно в нашій свідомості. Сьогодні соціальні мережі призводять до того, що цей механізм перетворюється на фактичну ізоляцію від альтернативних поглядів. Алгоритми створюють інформаційні бульбашки, у яких люди взагалі не стикаються з думками, з якими могли б не погодитися. За таких умов маніпулювати аудиторією стає надзвичайно легко. Прикладом можуть бути неправдиві повідомлення про статки Володимира Зеленського та його дружини – нібито придбання казино чи вілли на Лазурному узбережжі. Ці фейкові новини набули великої популярності, оскільки потрапили на сприятливий ґрунт: громадська думка вже знала про реальні проблеми з корупцією в Україні, з якими сам Президент намагався боротися, звільняючи чиновників і військових командирів. Як влучно каже народне прислів’я, у кожній брехні має бути три чверті правди, щоб вона здавалася переконливою.
Чи можна сказати, пане професоре, що нам легше повірити в брехню, ніж у правду? Адже часто неправдива інформація поширюється блискавично, а потім правду доводиться важко доносити й підтверджувати.
Кожен здатний повірити в брехню за умови, що вона відповідає його картині світу. Людина, яка негативно ставиться до українців, легше повірить у непідтверджені повідомлення про дії українських військових, пов’язавши їх, наприклад, з історичними подіями на Волині. Натомість той, хто налаштований антиросійськи, без вагань повірить у повідомлення про злочини російських військ, асоціюючи їх, скажімо, з Катинським злочином. У Польщі нині набирає сили пацифістський наратив – «Це не наша війна». Історично стимулювання подібних настроїв було вигідне ще Радянському Союзу, адже небажання суспільства захищатися й воювати послаблює потенційного противника.
Наскільки важливими в таких операціях є емоції? Чи справді принцип «хто перший, той і виграв» відіграє тут ключову роль?
Найсильнішою емоцією, яка діє найшвидше, є страх. Ми добре пам’ятаємо емоційне цунамі перших днів після початку повномасштабної агресії у 2022 році: люди поспіхом пакували валізи, облаштовували укриття. Страх має величезну силу, однак людина не може постійно жити в страху. Згодом емоції слабшають, і ми поступово звикаємо до небезпеки.
Штучний інтелект і механізми пропаганди. Як захиститися?
Чи боїтеся Ви, професоре, використання штучного інтелекту в сучасній інформаційній боротьбі?
Я налаштований оптимістично. У змаганні між мечем і щитом я вірю, що з’являться інструменти, здатні розпізнавати матеріали, створені за допомогою штучного інтелекту. Поки що штучний інтелект здебільшого виконує роль надзвичайно вдосконаленого Photoshop – він лише обробляє або генерує зображення. Проте, використовуючи критичне мислення й технічні засоби перевірки, ми все ще можемо встановити їхню автентичність.
Нещодавно в мережі поширився дипфейк із нібито двадцятирічним українським військовослужбовцем, який говорив, що боїться їхати на фронт. Жертвами технологій штучного інтелекту стали також українська громадська діячка Наталія Панченко та польський професор, який керував ексгумаційними роботами в Пужниках. Було створено його фальшивий профіль і вкладено йому в уста слова, яких він ніколи не говорив. Це вже справді починає виглядати небезпечно.
Втім, якщо говорити саме про війну, то більшість інформаційних фальсифікацій досі мають «аналоговий» характер: використовуються справжні відеозаписи, але їх навмисно поміщають у хибний контекст. Хоча треба визнати, що у сфері застосування штучного інтелекту ситуація змінюється буквально щотижня.
Як можна захиститися від усього цього? Чи є це завданням уряду?
Будь-який уряд тією чи іншою мірою проводить власні психологічні операції щодо своїх громадян – хоча б тоді, коли отримує контроль за державними засобами масової інформації й формує інформаційну політику на свою користь. Тому я не покладав би на уряд великих сподівань. Коли студенти запитують мене, як захиститися, я відповідаю коротко: вийдіть зі своєї інформаційної бульбашки й зазирніть в інші. Не для того, щоб тролити чи висміювати людей, а щоб спробувати подивитися на світ їхніми очима. Погляд на реальність двома очима, а не одним, вимикається основний механізм, який змушує нас некритично сприймати брехню.
Але це потребує величезних зусиль, часу й відповідних навичок. Перевіряти інформацію дедалі складніше, особливо коли, як нещодавно в Латвії, викривають групи, що створювали десятки мільйонів фальшивих акаунтів.
З погляду окремої людини важлива не вся інформаційна сфера, а саме ті повідомлення, які впливають на її особисті рішення та безпеку. Наприклад, хибні повідомлення, що українські військовослужбовці нібито мають пріоритетне право на лікування в польських лікарнях за рахунок громадян Польщі. Ця дезінформація швидко стала вірусною, оскільки спиралася на реальну проблему: поляки бачать у медичних закладах багато пацієнтів з України й відчувають, що доступ до медичних послуг для них самих став складнішим. Брехня знайшла сприятливий ґрунт, оскільки містила в собі ту саму частку правди, яка й робить її переконливою.
