Історія Російської імперії – це справді історія жорстоких воєнних і репресивних кампаній, що здійснювалися на величезній території, яку ми сьогодні знаємо як Росію. Тому життя і характер Володимира Путіна, а також кроки, які він зробив, обов’язково позначені насильством, як і вся історія цих земель. Багато сторінок в історії Росії й раніше, і зараз позначені жорстокістю. Якщо в приказці про те, що той, хто живе з мечем, від меча і помре, є хоча б частка правди, то це погана новина як для Росії, так і для самого Путіна. Можливо, кремлівський диктатор знає це, тому що він, нібито, носить куленепробивну жилетку під час публічних виступів, – пише американський професор Олександр Мотиль у PostPravda.Info, незабаром після Форуму російської опозиції у Львові.
Автор: професор Олександр Мотиль
Переклад і редагування: Пьотр Кашувара
- Не дивно, що після майже 800 років внутрішнього і зовнішнього насильства, це ж насильство вплетено в інституційну та культурну тканину Росії. На жаль трагедія в тому, що, насильство також було нормалізовано і рутинізовано владою і суспільством.
- Наприкінці травня у Львові відбувся Форум російської опозиції. У цій абсолютно неанонсованій ЗМІ зустрічі взяли участь 40 опозиціонерів. Його патронував голова української воєнної розвідки Кирило Буданов.
- Отже, насильство в Росії має подвійний характер. Хоча це і сумнівно з морального погляду, але це єдиний варіант для опозиції. Вони знають, що можуть ефективно використовувати його лише тоді, коли держава, якій чинять опір, серйозно ослаблена через чиїсь дії чи зовнішні чинники.
Давня історія Росії
Російські історики люблять описувати свою країну з історичної перспективи. Вони пишуть, наприклад, про її первісну форму, так зване Московське царство, потім, звичайно, про Російську імперію. Часто з погляду жертви постійних вторгнень – чи то монголів, чи то поляків, чи то тевтонських лицарів, чи то шведів, чи то татар, чи то османів, чи то французів, чи то німців тощо. Вони мають рацію, але лише наполовину. Колишні московити та їхні сучасні спадкоємці, росіяни, також дали іншим народам добрячого прочухана. Смію стверджувати, що навіть сильніше, ніж вони самі коли-небудь отримували від когось.
Дуже важко завоювати, а потім утримувати імперію, що охоплює 12 часових поясів. У певні історичні періоди їх було навіть більше, якщо рахувати Східну Німеччину й Аляску. Це неможливо зробити, залишаючись лише жертвою чужої агресії, як це часом можна почути у внутрішній версії історії Росії.
Розмірковуючи логічно, немає іншого способу досягти згуртованості такої величезної території, окрім як шляхом імперської експансії, яка завжди тягне за собою нерозбірливе насильство над корінними жителями. Цим закінчилося для новгородців, для білорусів так було раніше, і так зараз для українців, грузинів, середньоазіатів і сибіряків.
Не дивно, що після майже 800 років внутрішнього і зовнішнього насильства, це ж насильство вплетено в інституційну та культурну тканину Росії. На жаль трагедія в тому, що, насильство також було нормалізовано і рутинізовано владою і суспільством. У обивателів здебільшого виробилася реакція на нього. Їхнім захистом є уникнення відповідальності за такий стан, постійний страх, але також спокій, конформізм або співпраця з системою. Інші реакції важко знайти в російському суспільстві.
Тут народився Путін
Не дивно, що життя Володимира Путіна також було позначене постійним насильством. Від його дитинства і юності в суворих районах Санкт-Петербурга до рішення приєднатися до найбільш кровожерливої установи Радянського Союзу – КДБ, тобто таємної поліції. Це був 1975 рік, репресії проти дисидентського руху в СРСР були в самому розпалі. Минуло лише сім років після подій Празької весни. Короткою була спроба Чехословаччини створити так званий соціалізм із людським обличчям. Молодий Путін точно знав, що він робить, до кого і в який час приєднується.
Після його приходу до влади, вже в новій пострадянській Росії у 1999 році були здійснені терористичні вибухи в житлових будинках. Загинули сотні людей. У терактах звинуватили чеченців, і Путін отримав привід розв’язати другу чеченську війну.
Потім була війна в Грузії у 2008 році, окупація Криму і Донбасу у 2014 році й широкомасштабне вторгнення в Україну у 2022 році. До цього додалися вбивства приблизно 20 опозиційних діячів, дефендерації (ред. – викидання когось з вікна) десятків бізнесменів, вбивство путчиста Валерія Пригожина та серія замахів на президента України Володимира Зеленського.
Форум російської опозиції у Львові
З огляду на всі вищезгадані обставини не буде зайвим запитання, чи не вирішать російські опозиціонери в якийсь момент – а ми знаємо, що такі є, і не тільки в еміграції, – що вогонь – це єдиний спосіб боротися з вогнем? На думку Іллі Пономарьова, цей момент може настати вже зараз. Він – колишній депутат Державної думи в Москві. Зараз він живе в Україні, брав активну участь в організації озброєних антипутінських загонів, які здійснювали рейди в областях Росії, що межують з північною Україною.
Як пише Пономарьов: «Масштаби політичних репресій в Російській Федерації зараз більші, ніж за часів правління генсеків після Сталіна». Як наслідок, «можливості для будь-якого мирного опору в Росії закриті».
Судячи з усього, збройний опір тепер стоїть на порядку денному політичної опозиції в Росії. Наприкінці травня у Львові відбувся Форум російської опозиції. У цій абсолютно неанонсованій ЗМІ зустрічі взяли участь 40 опозиціонерів. Патроном форуму став голова української воєнної розвідки Кирило Буданов. Місцеві ЗМІ повідомили, що серед учасників форуму були колишній голова ЮКОСа Михайло Ходорковський, якого в Росії оголосили іноземним агентом, шахіст Гаррі Каспаров, адвокат Марк Фейгін і журналіст Віктор Шендерович.
Соціальні мережі облетіла реакція мера Львова Андрія Садового, який заявив у Telegram, що нічого не знав про цей захід і обурений його організацією у Львові.
Пономарьов стверджує, що був на засіданні та повідомляє: «У резолюції Форуму йдеться, що підтримка російських добровольців та партизанських груп, що воюють проти Кремля, має бути головним пріоритетом усіх – абсолютно всіх! – фракцій російської опозиції як мінімум доти, доки РФ продовжує загарбницьку війну проти України».
Це не перший випадок в історії Росії, коли опоненти режиму відчували себе змушеними застосувати насильство. У 1870-х і 1880-х роках росіяни, які були розчаровані нездатністю до діалогу з владою, вдавалися до вибухів і вбивств. Більшовики також боролися з царем, а також з соціальними й неросійськими опонентами за допомогою масового терору. Українські та російські селяни, навпаки, чинили жорстокий опір колективізації на початку 30-х років 20 століття. Естонські, латвійські, литовські та українські партизани чинили опір насадженню радянської влади після Другої світової війни. Угорці, афганці та чеченці зі зброєю в руках боролися проти радянсько-російських вторгнень.
Путін і деімперіалізація Росії
Отже, насильство в Росії має подвійний характер. Хоча це і сумнівно з морального погляду, але це єдиний варіант для опозиції. Вони знають, що можуть ефективно використовувати його лише тоді, коли держава, якій чинять опір, серйозно ослаблена серйозно ослаблена через чиїсь дії чи зовнішні чинники. Наприклад, вторгнення загарбників, як це вже траплялося у минулому, або стихійні лиха тощо. Це єдиний момент, щоб діяти, бо в інший час все залишається незмінним. Партизани, зрештою, не йдуть ні в яке порівняння з державами та їхніми арміями, міліцією і таємними поліційними силами. Пономарьов, здається, це розуміє:
«У моїй свідомості й пам’яті ще живі уроки того, що війни, які погано закінчуються для Росії […] часто спричиняли найглибші внутрішньополітичні потрясіння в моїй країні. (…) Впевнений, що і в ході нинішньої війни з’явиться вікно можливостей, коли російський опір зможе перехопити важелі управління державою, ліквідувати путінський режим і повести Росію шляхом деімперіалізації та демократизації».
Звісно, те, про що говорить Пономарьов, може бути лише нездійсненною мрією. Але, як могли б підтвердити на своєму прикладі Володимир Ленін чи аятола Хомейні, ці слова також можуть бути провісниками можливого зіткнення Путіна з російським історично відтвореним насильством.
Титульне зображення було створено за допомогою Adobe Photoshop AI.
Олександр Мотиль – професор політології Ратґерського університету в Ньюарку. Спеціалізується на Україні, Росії та СРСР, а також націоналізмі, революціях і теорії імперій. Автор 10 науково-популярних книг, а також – «Кінець імперії: занепад, крах і відродження імперій» та «Чому імперії відновлюються: крах імперії й відродження імперії в порівняльній перспективі».