Якщо ми хочемо, щоб війна в Україні закінчилася, очевидно одне – Володимир Путін повинен піти. Ба більше, геноцидна війна Росії проти України не може закінчитися і не закінчиться, поки кремлівський диктатор і президент Російської Федерації Володимир Путін живий і має владу, – пише професор Олександр Мотиль в PostPravda.Info. Не допоможуть ні розмови з росіянами, ні залякування російського народу, тому що мир від них не залежить.
Автор: професор Олександр Мотиль
Переклад і редакція Пьотра Кашувари
- Опитування громадської думки, що проведені в Російській Федерації, показують, що, схоже, росіяни здебільшого задоволені нинішніми умовами життя в країні. Це віщує недобре.
- Як і Кім Чен Ин, Володимир Путін також не переймається міркуваннями людей, яких він нібито захищає. Як і Кім, він хоче, щоб суспільство було впорядковане по-військовому. З синхронно піднятими руками, прапорами, що майорять, і широкими посмішками на щасливих обличчях. Вся ця декорація і все їхнє життя завжди повинні бути вираженням великої любові радісних людей до верховного лідера.
- Підписаний ними Договір про всеосяжне стратегічне партнерство «передбачає надання взаємної допомоги в разі агресії проти однієї зі сторін цього договору».
Існує чотири основні характеристики похмурого путінського російського керівництва Росією.
Перша. Нічому з того, що він говорить, не можна вірити. Путін настільки оповитий плащем брехні, що неможливо визначити, чи відповідає дійсності хоч щось з того, що він говорить. Президент Рональд Рейган колись рекомендував американцям використовувати метод «довіряй, але перевіряй» у відносинах з Радянським Союзом. У випадку з Путіним навіть це не має сенсу. Йому не можна довіряти за жодних обставин, і, безумовно, його можна вважати ініціатором російської стратегії щодо Заходу, – стратегії, яка втілюється в перевірених спробах маніпуляцій, підкупу, дезінформації або, нарешті, в різних актах насильства або навіть терору.
Ми знаємо, що Путін сповнений рішучості відновити російську імперію, йдучи по трупах українців і залишаючи після себе лише руйнування. Треба визнати, що, попри його постійну брехню, ніби все навпаки, він успішно переслідує ці цілі. Попри незаперечні факти, деякі західні дослідники й аналітики все ще вважають, що саме бажання вступу України до НАТО та віддалена перспектива цього змусила бідолашного Путіна відповісти кривавою геноцидною війною. Насправді ж, відтворення Російської імперії було на порядку денному Кремля від самого початку розпаду радянської імперії наприкінці 1980-х років.
Путін і Єльцин. Їхнє ім’я – війна
Попередник Путіна президент Борис Єльцин не мав такого розмаху, як його наступник. Єльцин зосередив свої зусилля «лише» на війні проти Чечні, окупації Придністров’я в Молдові (яке Росія окупує і сьогодні) або просуванні Співдружності Незалежних Держав (СНД) і використанні російських меншин, які проживають в неросійських державах, як своєрідного троянського коня. Що, до речі, вже робила цариця Катерина Велика.
Замінивши Бориса Єльцина на посаді президента, Путін одразу ж підняв ставки. Відразу після приходу до влади він вчинив геноцид, який супроводжував Другу чеченську війну. Потім він вдерся в Грузію у 2008 році, почав окупацію Криму і Донбасу у 2014 році, і, нарешті, розпочав широкомасштабну війну проти України у 2022 році. Схема зрозуміла. Геноцидна й антиукраїнська риторика як Путіна, так і його товаришів і пропагандистів, одним словом, всього його режиму, також дуже показова.
Ще однією особливістю путінського правління є його небажання вести серйозні переговори. Це стосується його тотальної самоідентифікації з війною, яку він веде. Російський лідер чудово розуміє, що його фізичне і політичне виживання повністю залежить від ведення війни. Путін став її заручником від самого початку. Якщо справи йдуть добре, він виглядає сильним. Якщо справи йдуть погано – він виглядає слабким. Путін усвідомлює, що російська історія сповнена повчальних прикладів нещасних випадків, які траплялися зі слабкими лідерами протягом століть.
Тому Путін не може собі дозволити жодних інших вимог, окрім повної капітуляції України. Будь-що інше викликало б питання серед еліти й мас про ціну і правомірність руйнування економіки країни, втрати мільйона солдатів й ізоляції матінки-Росії від її улюблених водопоїв на Заході. І все це в ім’я непридатного для життя шматка української території.
Як Путін сприймає себе?
На тлі того, що ми вже сказали, виникає питання, яким бачить себе Путін? Візит президента Російської Федерації до Північної Кореї, який щойно завершився, показав, що Путін поступово стає Кім Чен Ином, а Росія у його часи – Північною Кореєю. Можна лише уявити, як російські олігархи, які дивляться, звідки дме вітер, все сильніше відчувають холод Імперії відлюдників, а не теплий бриз Французької Рив’єри.
Чому такий суворий висновок? Давайте просто подивимося. Як і Кім Чен Ин, Володимир Путін також не переймається міркуваннями людей, яких він нібито захищає. Як і Кім, він хоче, щоб суспільство було впорядковане по-військовому. З синхронно піднятими руками, прапорами, що майорять, і широкими посмішками на щасливих обличчях. Вся ця декорація і все їхнє життя завжди мають бути вираженням великої любові радісних людей до верховного лідера. Я вважаю, що Путін був у захваті, побачивши гігантські портрети себе разом з Кімом дорогою до Пхеньяну і вздовж усього маршруту процесії.
Договір Росії з Північною Кореєю небезпечний для регіону
Підписаний ними Договір про всеосяжне стратегічне партнерство, який «передбачає надання взаємної допомоги в разі агресії проти однієї зі сторін цього договору», важливий з двох причин.
По-перше, це знаменує офіційне залучення Північної Кореї до геноцидної війни Росії проти України й створює можливість того, що якщо, гіпотетично, Кім Чен Ин та його оточення організують провокацію проти Південної Кореї, то, з бажання розпалити конфлікт, можуть пропагандистські заявити, що саме Південь атакував першим. У такому випадку, згідно з підписаними угодами, Росія буде змушена взяти безпосередню участь у бойових діях.
Можливо, перший пункт є важливішим для Путіна, а другий він сприймає з меншим ентузіазмом. Хоча, з огляду на його схильність до стратегічних прорахунків, можливо, все піде не за планом.
Росія, напавши на Україну, перетворюється на Північну Корею ще з однієї причини. Так само як Кім не здатен за своїм народженням і вихованням вести будь-які переговори з Південною Кореєю, так і Путін, через те, звідки він родом, не здатен діяти добросовісно щодо України.
Тому, щоб мир був хоча б теоретично можливим, Путін повинен піти. Існує певна ймовірність того, що колись з’явиться голос протесту щодо напрямку, обраному російським диктатором. Чи можна зупинити цю метаморфозу – невідомо.
Опитування громадської думки, що проведені в Російській Федерації, показують, що росіяни здебільшого, схоже, задоволені нинішніми умовами життя в країні. Це не обіцяє нічого доброго. Проте є надія, що російські еліти, які вже неодноразово куштували заборонений плід Заходу, знають, що Північна Корея не є рішенням ні для них, ні для їхніх дітей. Це просто кошмарна перспектива, якщо вашому синові чи дочці доведеться навчатись у північнокорейських університетах.
Питання в тому, коли російська еліта зробить щось із Північною Кореєю, яка просочується в Росію? Коли вони вирішать, що виживання Путіна несумісне з їхнім власним виживанням? Хто буде наступним Євгеном Пригожиним, Володимиром Леніним чи Фанні Каплан?
Про автора: професор Олександр Мотиль
Професор Олександр Мотиль – професор політології в Ратґерс-Ньюаркському університеті. Він спеціалізується на Україні, Росії та СРСР, а також на теоріях націоналізму, революцій та імперій. Автор 10 науково-популярних книг і десятків статей в академічних і політичних журналах, газетах і журналах. Веде щотижневий блог «Ukraine’s Orange Blues».