Починається так само як і для всіх. Тобто з вибуху. В новинах кричать, що йде війна, а ти все ще віриш, думаєш, що нічого страшного, що все буде як у 2014-му: два місяці окупації й все, скоро все закінчиться, треба лише трохи потерпіти. Тому ти не виїжджаєш. Але через кілька днів починаєш боятися. Тому що ти залишилася сама. Ну, хоча не зовсім: з тобою троє дітей. У тому числі один з них з інвалідністю – він абсолютно нічого не розуміє.
авторка тексту: Софія Захарчук, журналістка ПостПравди
Ти теж нічого не розумієш. Росіяни заходять у місто, також тут й українські військові, їх важко розрізнити. Якісь вуличні бої, стрілянина з усіх боків, відчуваєш страх хаосу, страх потрапити під перехресний вогонь. Якщо подумати, то яка різниця, від чиєї кулі ти загинеш – своєї чи ворожої? Зрештою, ти мусиш виплисти на поверхню, намагаєшся знайти їжу. Добираєшся до магазину, який ще працює. Стоїш у кілометровій черзі, коли ця черга залишається в полі постійного обстрілу. А потім вона вмить порожніє – це росіяни в’їжджають у місто на танках і стріляють по цивільних об’єктах. Їм начхати, куди вони влучать, вони, напевно, думають, що «Азов» ховається скрізь.
Ти перестаєш їсти. Просто не можеш, фізично. Це липкий страх, постійна нудота, дикий холод, гусяча шкіра. Ти тремтиш, тобі стає холодно, ти починаєш відчайдушно шукати тепла, але його ніде немає.
А потім висиш на телефоні, безперервно. Розмовляєш з рідними, питаєш, чи всі живі – так починається кожен твій ранок. Найстрашніший момент доби настає, коли сонце ховається за обрій. Ти не можеш увімкнути лампу, вона затемнена, електрика відключена, доводиться ходити по дому в темряві.
Справжнє пекло настає другого березня, коли російські солдати розбомбили всі електропідстанції в Маріуполі. Місто залишається без світла, немає води, опалення, нічого. Протягом двох-трьох днів у всіх відключаються телефони. Обстріли тривають 24 години на добу, сім днів на тиждень. Газу немає, тому вже неможливо закип’ятити воду. Але тобі пощастило, тому що березень видається надзвичайно холодним, і все ще лежить сніг. Тож ти розтоплюєш цей сніг і п’єш. Тільки от їжі немає. Ну, немає, без перебільшення. Є ще якась консервація в банках: компоти, огірки, помідори. Плюс один мішок картоплі.
Каналізація не працює, але відро все-таки є. Ти живеш в окремому будинку, тому у тебе є трохи дров у сараї. Кожні два дні ти розпалюєш вогонь і печеш картоплю. Ти годуєш дітей один раз на день: по одній картоплині на дитину. Сьогодні ще буде салат з банки. Поки їжа вариться в казанку, можна розтопити біля багаття чергову порцію питного снігу.
А коли надворі потеплішає і розтане сніг, стає трохи сумніше: зіскрібаєш крапельки з радіаторів, адже якось треба виживати. Потім відкриваєш вентиляційний клапан і зливаєш смердючу рідину (водою її не назвеш). Ти також ставиш відра під ринви й п’єш те, що капає з дахів. Але води однаково не вистачає. Ти пам’ятаєш, що за два квартали звідси є ручний насос, можливо, ти міг би підкрастися до нього? Треба лише скористатися моментом, коли стрілянина на мить замовкає, і бомби не летять.
І ось ти вирушаєш. Проходиш повз десятки трупів. Трупи лежать на узбіччях доріг і на тротуарах. А як могло бути інакше? Багато людей виїхали з міста і нікому прибирати тіла. Ти намагаєшся накрити їх одягом, простирадлом, чим завгодно. І коли нарешті підходиш до колодязя, раптом чуєш гуркіт. Ти падаєш на землю і захищаєш голову руками. А потім ще раз. І ще раз. Ти лежиш так, бо що тобі ще робити?
І ти так ходиш до насоса, ходиш і ходиш, ходиш і ходиш, вже середина березня, ти йдеш і йдеш, і раз у раз зустрічаєш бродячих собак, які несуть у пащі людські руки й ноги, а сморід на вулицях стає все гіршим і гіршим.
А потім ти зустрічаєш подругу. Вона теж час від часу виходить назовні. Як це навіщо? – По воду, звісно. Твоя сусідка розповідає тобі, як ховають трупи в її будинку: просто копають могили в саду і ховають всіх підряд, як у братській могилі. Копати треба швидко і якісно, в перервах між бомбардуваннями.
І так воно і є. Коли ти вдома з дітьми й чуєш звук танка, що наближається – ти завжди блискавично біжиш до укриття. Ви знаєте, як це буває з російськими танками: вони їдуть вулицею й обстрілюють все навколо, і будівлі руйнуються, як карткові будиночки. Так що є танки, а також є міномети, один нещодавно потрапив до літньої кухні твоєї свекрухи на сусідній вулиці. З нею все гаразд, вона вижила. Але коли вона вийшла назовні, побачила свою розірвану на шматки вівчарку, голова в одній частині двору, тулуб в іншій.
Якось твій молодший син знаходить книгу рецептів, відкриває картинку з млинцями, починає ходити за тобою хвостиком і повторювати: «Млинці – це смачно!». А потім повторює, що він хоче їсти. Він повторює це знову і знову і показує пальцем на картинку з млинцями. Але тобі нема чого йому дати.
Ти, напевно, починаєш сходити з розуму. Не дивно, їжа закінчується, вода закінчується, все, що залишилося – це солодкий виноградний сік, який викликає ще більшу спрагу. Тож тебе доводиться розбавляти цей сироп калюжною водою. Навіть плакати вже немає сил.
Нарешті настає найгірший день… Ти, як завжди, вирушаєш по воду. Доводиться зупинитися на деякий час (черговий обстріл). Але не надовго. Ти повертаєшся назад. Коли заходиш в будинок, бачиш, що твої діти всі в попелі. Це від печеної картоплі. Вони з’їли дводенний запас. Ти розумієш, що це було на наступні два дні. Що у вас немає їжі на завтра. Дрова теж закінчуються. Що залишилося? Є щуряча отрута, ти можеш з’їсти отруту, можеш закінчити все. Але що робитимуть діти? Може, залишити самих, залишити на старшу доньку? Так, нехай хоча б вона спробує додзвонитися до дідуся і бабусі, нехай знайде якихось родичів, нехай розкаже про все. Тільки от донька бачить, що проростає у твоїй голові, бачить це, в усякому разі здогадується, і починає спостерігати за тобою.
Так настає квітень, другий місяць життя в пеклі. То ти вже знаєш, що таке пекло? Так, пекло змушує перестати думати, перестати щось розуміти, ти вже нічого не знаєш, ти навіть не розумієш, в якій країні ти знаходишся, тому що немає зв’язку, немає електрики. Тож Україна, напевно, теж зникла. Напевно, вся країна схожа на твій Маріуполь. Якщо щось залишилося від неї.
А напередодні Великодня, в перервах між обстрілами, ти виносиш відро і туалет на вулицю, і на місце цього імпровізованого туалету влучає снаряд. Це диво, що тебе не було там під час обстрілу. Через день ти знову виходиш назовні, адже треба почистити після обстрілу. І раптом чуєш голоси, незнайомі, незрозумілі, жіночі голоси, дві жінки стоять біля воріт, жінки розмовляють, жінки тримають телефон. Звідки телефон, що це за телефон? Ви ззовні, чи не з міста? Чи взагалі є щось за містом? Що ви робите, знімаєте відео? Що ви маєте на увазі, яке відео? Ви кажете, що шукаєте родичів? Чи є ще щось за межами міста? Чи є Україна? Зніміть і мене, покажіть, що я жива, відправте відео моєму братові, мій брат приїде за нами, мій брат витягне нас звідси.
Він приїхав. Ти вперше за два місяці приймаєш душ. Вперше за два місяці тобі вдається поїсти. Діти їдять нескінченно і дивляться на продуктові магазини палаючими очима. Але в цих очах є надія. Так, у вас знову з’являється надія на життя. На спокій. На базові блага, які раніше сприймали як належне.