Вибори в Україні вже не за горами. Війна наближається до завершення, тому Київ пожертвував Варшавою заради кількох медалей [АНАЛІЗ]

«Говори, що ти слабкий, коли ти сильний, а коли ти слабкий – говори, що ти сильний». Схоже, і Україна, і Росія серйозно взяли на озброєння ці слова Сунь-цзи – китайського майстра війни, який жив 2500 років тому. І це зовсім не іронія, адже його книга «Мистецтво війни» вже багато років є обов’язковою для вивчення у військових академіях та центрах підготовки розвідників у Росії. Туман війни вже багато місяців заповнює інформаційний простір, і крізь нього надзвичайно складно розгледіти реальність. Засоби масової інформації переважно спираються на офіційні повідомлення тієї чи іншої сторони, які нерідко насичені пропагандою саме з метою реалізації настанов давнього полководця. Тож спробуймо скористатися деконструкцією Жака Дерріди й пошукати правду на маргінесі офіційних наративів.

Зустріч групи G7, або Очікування конкретних рішень

Різноманітні саміти – чи то держав «Групи семи» (G7), чи так званої Коаліції охочих, а також інші зустрічі політиків, які ухвалюють рішення, – зазвичай підбивають підсумки попередньої роботи робочих груп. Саме відібрані фахівці та дипломати з окремих країн опрацьовують деталі домовленостей і угод, які згодом оголошують їхні керівники на підсумкових конференціях. Саміти – це спалахи фотокамер, офіційні заяви, одним словом – результат напруженої праці за лаштунками. Якщо виходити з такого розуміння, варто замислитися, яких результатів принесло нещодавно завершене засідання держав G7.

Сполучені Штати, Європа та Україна нібито ведуть переговори щодо ліцензування виробництва американської зброї за межами США, однак незрозуміло, де саме це виробництво мало б розміщуватися, – слушно зауважують фахівці Інституту вивчення війни у своєму найновішому звіті, присвяченому підсумкам зустрічі у Франції. У спільній заяві представники держав зазначили, що вони «готові розглянути» надання Україні ліцензій для розширення українського військового виробництва. Ймовірно, йдеться про те, щоб дозволити виготовлення ракет-перехоплювачів для систем Patriot в Україні або в Європі.

Проте наразі це лише припущення, адже до відкриття такого виробництва ще дуже далеко. Спочатку Сполучені Штати мали б узагалі дозволити своїм компаніям працювати за кордоном, потім фактично надати ліцензії, а не лише розглядати таку можливість, далі – визначити конкретне місце для виробництва та організувати відповідні підприємства. Це видається доволі складним завданням, особливо в умовах війни, коли Росія не припиняє обстрілів військових об’єктів в Україні. Можна припустити, що завод із виробництва ракет для Patriot став би стратегічною ціллю для російської армії ще на етапі будівництва.

Тим часом Дональд Трамп знову змінив свою позицію. Якщо під час саміту G7 він декларував підтримку України, то вже за кілька годин заявив, що, оскільки Сполучені Штати надали Україні сотні мільярдів доларів допомоги, варто було б перевірити, куди саме поділися ці кошти.

Лідери G7 також заявили, що доцільним є збільшення постачань систем протиповітряної оборони для України, а також підтримка її зусиль, пов’язаних із завданням далекобійних ударів по цілях на території Росії. І тут ми знову наштовхуємося на сувору реальність. Подібні декларації про готовність підтримувати Україну ми чули вже неодноразово: бачили рішучі заяви західних лідерів, підписані меморандуми та листи про наміри. Проте дійсність залишається невблаганною.

Світ нині живе в умовах зростання загроз. Багато держав, зокрема європейські країни, члени НАТО, держави Перської затоки та країни Азії, побоюються можливої агресії з боку Росії, Ірану чи Китаю. Військові ресурси, зокрема запаси ракет для систем Patriot, суттєво скоротилися після війни між Сполученими Штатами та Іраном. Упродовж кількох днів було майже повністю вичерпано запаси, які накопичувалися роками. За оцінками, держави Перської затоки в перші дні конфлікту використали майже 2500 ракет різних типів для протиповітряної оборони. На складах, за наявними даними, залишилося лише кілька сотень таких боєприпасів. Річний обсяг виробництва у США становить  близько 650 одиниць. Тож очевидно, що країни цього широкого союзу насамперед прагнутимуть задовольнити власні потреби та поповнити виснажені запаси.

Наразі лише Велика Британія підтвердила конкретну допомогу Києву у вигляді ста ракет для систем Patriot. Усе інше поки що залишається сферою сподівань і обіцянок.

Читайте також: Задовольнити Дональда Трампа. Чи є мирні переговори симуляцією, створеною для США? [АНАЛІЗ]

Президент України Володимир Зеленський, а також, зокрема, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга вже кілька років майже щодня звертаються до партнерів із проханнями підтримати українську протиповітряну оборону. Проте в умовах глобального страху ці прохання враховуються лише тому, що мало хто хотів би побачити Київ швидко зруйнованим. Це мало б украй поганий вигляд навіть на тлі дедалі більшого небажання західних суспільств продовжувати допомогу Україні (до цього питання ми ще повернемося далі в аналізі).

Тому не складається враження, що хтось прагне надати Києву повну свободу дій для перехоплення будь-якої кількості російських засобів повітряного нападу. І, на жаль, останніми місяцями це стає дедалі очевиднішим. Україна, ресурси якої обмежені, змушена все частіше обирати, яку ціль збивати, а яку пропускати. Тим паче що росіяни змінили свою тактику.

Ще минулого року мешканці Києва, почувши сигнали повітряної тривоги про наближення хвилі ракет і безпілотників, не надто поспішали спускатися до укриттів. У 2026 році київський метрополітен щоночі приймає понад 40 тисяч людей – майже стільки, скільки населення чималого районного центру в Україні. Люди беруть із собою намети, матраци, готуються провести всю ніч у сховищах, адже дедалі більше ракет, насамперед балістичних, таких як «Іскандер-М» чи «Циркон», досягають своїх цілей серед яких нерідко трапляються цивільні об’єкти. Побоювання, що удар припаде саме на мій будинок, посилюються у міру зростання ймовірності таких влучень, про що свідчать повідомлення з місць трагедій.

Окрім Києва, бомбардувань зазнають й інші міста України, хоча в медіа про це вже не говорять так часто. Якби кожне таке повідомлення потрапляло до новинних випусків, інформаційні програми мусили б розповідати лише про це. Харків фактично став прифронтовим містом, а сигнали повітряної тривоги там лунають майже безперервно. Із тридцяти днів травня сирени в області не замовкали понад двадцять шість діб. Загроза практично ніколи не зникала.

Небезпечними стали також Одеса та Дніпро, не кажучи вже про міста, розташовані за кількадесят кілометрів від лінії фронту, такі як Запоріжжя, Павлоград, Суми чи Ізюм. Засобів протиповітряної оборони критично бракує, і, незалежно від запевнень, що лунають із кабінетів світових політичних лідерів, ця оборона стає дедалі більш вибірковою та вразливою.

Україна чи Росія? Хто перемагає?

Це залежить від відповіді, чи взагалі можливо в такій війні, що нині триває в Україні, однозначно визначити переможця і переможеного. Якщо звернутися до повідомлень українських медіа та частини провідних західних засобів масової інформації, то вони сповнені відомостей про успіхи Збройних сил України – зокрема про удари по цілях у глибині території Росії або про територіальні здобутки України, які перевищують російські. Однак, як це часто буває, диявол криється в деталях.

Справді, якщо дивитися на сукупні цифри й порівнювати статистичні показники (адже, за статистикою, коли ми гуляємо із собакою, то в середньому кожен має по три ноги), то така картина виглядає сприятливою для Києва. Але й тут ми знову стикаємося з жорсткою реальністю. На картах бойових дій важко знайти території, які Росія окупувала впродовж 2022–2025 років і які повернулися під юрисдикцію України внаслідок бойових дій 2026 року. Скоріше, йдеться про своєрідне перетягування каната на фронті, ніж про реальні, сплановані та стратегічно вивірені операції.

Росіяни завдають ударів там, де українські сили через обмежені можливості змушені тимчасово послаблювати оборону. Якщо ж захоплена росіянами територія має для Києва стратегічне значення, туди перекидаються додаткові сили й позиції відбиваються. Проте це також відбувається ціною втрат, які для України є особливо болючими.

Прикладом можуть бути бої в районі Добропілля на Донбасі, на північ від Покровська. Під час наступу на Покровськ і Мирноград у 2025 році росіянам вдалося кількома невеликими групами прорватися в напрямку однієї з головних логістичних магістралей, що сполучає Дніпро з Краматорськом, і захопити там понад п’ятдесят квадратних кілометрів території. Завдяки значним зусиллям, зокрема військовослужбовців 3-ї дивізії, ці території вдалося повернути під контроль. Водночас росіяни скористалися ситуацією та активізували наступ на запорізькому напрямку, де змогли захопити Гуляйполе й висунутися на вигідніші позиції для атак на Покровське, Петропавлівку та Павлоград. Наслідки цього відчуваються й сьогодні, оскільки рівень загрози для цих населених пунктів суттєво зріс.

Читайте також: Сіверськ падає. Росіяни вже в місті. Фронт хитається, а Дональд Трамп хвалиться, що не допомагає

Найбільшим успіхом України за останні місяці стало повернення під свій контроль Куп’янська. Контроль над цим містом без перебільшення розглядається як питання життя і смерті для значної частини Харківської області. Адже Куп’янськ, Ізюм і Балаклія утворюють логістичний трикутник, розташований на височинах. Втрата будь-якого з цих міст загрожує катастрофою та поверненням до ситуації окупації 2022 року.

Куп’янськ – це ще кількадесят квадратних кілометрів території, які можна додати до статистики. Проте постає питання: чи справді місто придатне для життя і чи можна називати його звільненим? Радше йдеться про зону смерті, доступ до якої значною мірою мають лише безпілотники та роботизовані системи, а будь-який транспортний засіб чи людина, що рухається поблизу, автоматично стають ціллю.

Подібне протистояння триває і в районі Оріхова. Росіяни просунулися майже на вісім кілометрів у напрямку Запоріжжя, окупувавши, зокрема, Степногірськ і Кам’янське. Після важких боїв українським силам вдалося зупинити противника й відкинути його приблизно на два з половиною кілометри. Однак навіть цього недостатньо, щоб сьогодні можна було безпечно пересуватися навколишніми дорогами, які перебувають у зоні досяжності FPV-дронів. Їхні можливості частково обмежують сотні кілометрів антидронових сіток, що вкривають значні площі українських територій на сході країни.

На тлі низки успіхів і невдач майже непомітно для широкої громадськості поступово переходить під контроль російських військ ще одне важливе – після Покровська та Гуляйполя – у стратегічному та військовому плані українське місто. Йдеться про Костянтинівку, розташовану на трасі, яка колись сполучала Краматорськ, Бахмут і Донецьк. Навколишні висоти тривалий час давали змогу Україні утримувати оборону цієї частини Донбасу.

Росіяни вже понад рік ведуть бої за Костянтинівку та її околиці. Тому навряд чи можна назвати це приголомшливим успіхом Кремля. Однак Володимир Путін повільно й послідовно досягає поставлених цілей, ведучи війну, далеку від блискавичної, зате надзвичайно виснажливу для українського суспільства.

Водночас Росія змушує Україну прикривати території, важливі для оборони держави загалом. Росіяни крок за кроком окуповують землі поблизу кордону з Росією. Їм вдалося просунутися на територію загальною площею майже 200 квадратних кілометрів, створивши кілька плацдармів, що становлять серйозну проблему для оборони України, насамперед у Сумській області.

Дорога із Сум до Харкова стала настільки небезпечною, що частину перевезень довелося обмежити. Російські сили перебувають майже за вісім кілометрів від другорядної східної траси та за двадцять вісім кілометрів від основної автомагістралі між цими містами. Це означає не лише втрату нових сіл і вимушену евакуацію населення з території площею у кілька сотень квадратних кілометрів, а й появу ще однієї проблемної ділянки на карті для української армії, яка вже відчуває нестачу особового складу.

Мирні переговори. Хто їх прагне і чому це не Путін?

Від січня 2025 року, тобто відтоді, як розпочалися «24 години Дональда Трампа», протягом яких він нібито мав дивовижним чином завершити війну в Україні, спливло вже чимало води. Минуло півтора року. За цей час він і сам встиг розпочати кілька воєн, а деякі з них – із більшим чи меншим успіхом – завершити.

Для Путіна розстелили червону доріжку, російський наратив повернувся до міжнародного політичного простору, а кремлівська пропаганда, хоча й обережно, але цілком помітно, після чотирьох років жорстокої війни проти України змогла проникнути до офіційних повідомлень світових інформаційних агентств і сьогодні цитується західною пресою, зокрема й польською. Це безсумнівний успіх Москви, адже завдяки цьому вона здатна, прикриваючись демократичними цінностями, свободою слова чи навіть інколи міжнародним правом, переконувати інших у власній правоті, маніпулюючи нашими емоціями та подаючи свої твердження як складову нібито об’єктивної картини світу.

Отже, пропагандистськими методами вдається переключати увагу західних медіа вже не лише на злочини, вчинені Росією в Україні, а й на так звані «суперечливі аспекти» українських дій. До таких у цьому контексті інколи зараховують, наприклад, обстріли Москви чи інших регіонів Російської Федерації, а також історичні питання в польсько-українських відносинах. На зміну простому й очевидному факту, що саме Росія розв’язала війну проти України й що кожна смерть та кожне руйнування є відповідальністю Путіна, прийшов інформаційний хаос.

У результаті то російський диктатор, то Володимир Зеленський подаються адміністрацією США як сторона, яка блокує укладення мирної угоди. Тим часом після заяви Путіна від 9 травня 2026 року про те, що завершення війни вже близьке, російські атаки проти України лише посилилися, а кількість жертв і масштаби руйнувань і далі зростають. Воєнна машина не тільки не зупинилася, але складається враження, що вона знову набирає обертів.

Тристоронні, двосторонні чи односторонні переговори не змінили позицій ані України, ані Росії. Кожна зі сторін намагається переконати як власну, так і міжнародну громадську думку, а також адміністрацію Дональда Трампа, що саме вона, а не її противник, простягає руку до миру рішучіше й щиріше. Як і на фронті, у переговорному процесі спостерігається водночас і застій, і взаємне перетягування ініціативи.

Насправді кількість небезпечних атак зростає як з боку Росії, так і з боку Києва. З одного боку, це очевидна ескалація конфлікту, а з іншого – можлива спроба забезпечити собі вигідніші позиції на майбутніх переговорах. Досі саме Москва диктувала умови потенційної та доволі примарної мирної угоди. Тепер же Україна намагається схилити шальки терезів на свою користь, щоб мати можливість висувати власні вимоги за столом переговорів.

Тривають спроби переконати президента Росії погодитися на прямі переговори, однак позиція Кремля наразі залишається однозначною: «Нам немає про що говорити». Після того як Путін порушив більшість обіцянок, даних від початку президентства Трампа, перевага в демонстрації відкритості нині перебуває на боці Зеленського. Саме тому Київ прагне остаточно переконати Сполучені Штати, що саме Москва не зацікавлена в мирі, адже це питання постійно ставлять під сумнів як сам президент Трамп, так і багато членів його адміністрації.

Читайте також: Переговори з Росією. Мир як інструмент війни – російська стратегія протягом 100 років [АНАЛІЗ]

Зеленський розраховує, що Путін відмовиться від візиту до Сполучених Штатів, чим остаточно поставить хрест на власних переговорних перспективах. Нинішня пропозиція полягає в тому, щоб тристоронні мирні переговори відбулися на території США під пильним наглядом посередника – Дональда Трампа. Для американського президента це був би справжній подарунок до дня народження, адже він саме входить у завершальну фазу передвиборчої кампанії напередодні осінніх виборів до Конгресу. Завершення війни в Україні або хоча б досягнення тимчасового припинення вогню могло б продемонструвати ефективність американського лідера та допомогти йому пережити політичну бурю, пов’язану з голосуванням. Якщо Республіканська партія втратить більшість, епоха майже необмеженої влади Трампа добігатиме кінця, а на горизонті з’явиться цілком реальна загроза імпічменту.

Вибори в Україні

Ми не маємо підтверджених відомостей щодо цього, однак неважко уявити, що будь-який політик за таких обставин намагатиметься вибудувати ситуацію так, щоб вона була максимально вигідною з електорального погляду. Якби найближчим часом – в ідеальному сценарії вже влітку 2026 року – вдалося досягти хоча б крихкої домовленості між Україною та Росією, а Київ на цьому тлі вирішив провести президентські та парламентські вибори, тоді геополітичний порядок денний повністю затьмарив би американську виборчу кампанію та дав би змогу Трампу без значних політичних втрат продовжити своє правління у звичному для нього стилі. Тому можна припустити, що республіканська адміністрація докладає чимало зусиль для реалізації саме такого сценарію.

Можливо, саме тому, попри очевидну ескалацію бойових дій, дедалі частіше лунають дискусії про можливість припинення вогню в Україні. Безумовно, цього прагне і сам Володимир Зеленський – складається враження, що навіть більше, ніж Володимир Путін, адже саме президент України постійно виступає за відновлення переговорного процесу.

До цього його спонукає, зокрема, крихкий характер партнерства зі Сполученими Штатами, а також загроза втрати Донбасу, що нависає над Україною мов дамоклів меч. Після Костянтинівки, ймовірно, настане черга оборони Краматорська та Слов’янська. Майже немає сумнівів, що битва за ці міста триватиме багато місяців і коштуватиме обом сторонам надзвичайно дорого, що росіяни добре усвідомлюють.

Тому вони, подібно до того, як українські сили колись діяли під Маріуполем, намагаються перерізати дедалі більше логістичних маршрутів, щоб унеможливити ефективну оборону. Це чудово розуміють і українці. Якщо впадуть останні укріплені міста, лінія фронту може раптово зміститися більш ніж на сто кілометрів, армія зазнає важких втрат, а державні фінансові ресурси виявляться виснаженими. Тож що довше триває війна, то складнішою стає ситуація для Києва.

Українське суспільство дедалі більше втомлюється від затяжної війни, а моральний стан громадян серйозно підірвали не лише важка зима, а й корупційні скандали у вищих ешелонах влади. Щоправда, Володимир Зеленський зумів утримати свої позиції, усунувши багатьох «токсичних» представників оточення – близьких соратників і давніх друзів. Проте рівень його підтримки знизився. Згідно з останніми соціологічними дослідженнями, 67% громадян України хотіли б зміни влади після завершення війни. Водночас досі діє неписана суспільна домовленість, відповідно до якої владу не змінюють до закінчення конфлікту. А влада сьогодні – це Зеленський, який неодноразово сам говорив про себе: «Україна – це я». Принаймні до моменту проведення виборів.

Багато ознак, які можна побачити на периферії переговорного процесу, а також у внутрішній і зовнішній політиці України, свідчать про те, що завершення війни за тим чи іншим сценарієм справді наближається. Окремі держави, а також українські політики вже починають визначатися, яку позицію вони займуть у майбутньому.

Складається враження, що Володимир Зеленський дійшов висновку: боротися за проросійський або російськомовний електорат більше не має сенсу – і на це є багато причин. Саме тому нещодавно було ухвалено закон щодо захисту мов національних меншин в Україні, з якого вилучили російську мову. Україна також наблизилася до Європейського Союзу, чого прагне частина суспільства, а отже, і потенційні виборці чинного президента. Раніше було відкрито кордони для молоді віком до 24 років – а це також частина електоральної бази партії «Слуга народу».

Під впливом кількох років виснажливої війни та екзистенційної загрози для всього народу і культури значна частина українського суспільства радикалізувалася. Багато людей відкрито декларують націоналістичні погляди. Для них будь-яка залежність є неприйнятною, адже боротьба ведеться саме за свободу. Тому вони зовсім не уявляють повернення до попередньої епохи, коли умови диктувала Москва. Водночас ідея вступу до Європейського Союзу також не є для них особливо сильним мотивом.

Вони воліли би бачити свою державу повністю незалежною, з однією державною мовою, без мігрантів, із національним бізнесом, для якого іноземні інвестиції були б лише своєрідною ін’єкцією для запуску економіки. Інвестиції мають допомогти господарству розвиватися, але, відповідно до уявлень людей, які вважають себе українськими націоналістами, левова частка підприємств повинна залишатися українською та працювати насамперед на користь України. Уже зараз деякі іноземні підприємці вбачають у численних перевірках або швидких тендерах, які виграють нові олігархи, зародки нового економічного порядку, що не передбачає поділу прибутків із зовнішніми гравцями.

Із війни також повернуться ветерани, які відчуватимуть більшу і, на їхню думку, справедливішу та обґрунтованішу відповідальність за майбутнє держави. Цього разу вони напевно прагнутимуть не допустити до влади людей, з якими боролися протягом багатьох років, а також не дозволити повернутися корумпованим посадовцям, які, на переконання багатьох українських військових, теж несуть відповідальність за пролиту кров, оскільки займалися тіньовими справами тоді, коли солдати воювали проти російських військ.

Величезною силою, нині однією з найпотужніших в українській армії, яка утримує сотні кілометрів фронту та відзначається високим рівнем організації, є військовослужбовці 3-ї дивізії, а також бійці «Азову» та підрозділу «Кракен». Усі формування, що входять до складу цих структур, апелюють до націоналістичних, національно-державницьких і патріотичних ідей та приділяють велику увагу національно-визвольним аспектам української історії, зокрема діяльності Української повстанської армії. На їхню думку, дії Української повстанської армії, незалежно від того, як їх оцінюють, зокрема в Польщі, були продиктовані інтересами українського народу. Саме інтереси нації, у цьому світогляді, можуть виправдати будь-які рішення, адже Україна для них – «понад усе».

Україна пожертвувала Польщею, бо це коштувало недорого

Володимир Зеленський ніколи не користувався особливою симпатією в цих середовищах, попри спроби налагодити контакти, які здійснювалися ще раніше. Одним із таких кроків стала, наприклад, його зустріч із Ярославом Гунькою в Канаді у 2023 році. Тоді чимало суперечок викликав сам факт представлення саме цього ветерана Зеленському. Гуньку називали героєм Другої світової війни, який боровся проти радянської влади, однак водночас не згадували, що він служив у 14-й гренадерській дивізії Ваффен СС. У контексті нинішньої війни з Росією такі символи часто змішуються між собою, непомітно оминаючи незручні сторінки минулого, які в конкретний момент визнаються другорядними. Так само часто заплющують очі й на питання щодо оточення глави держави. Логіка тут проста: «Спочатку потрібно виграти війну й вижити, а вже потім настане час розбиратися з усім іншим».

Про це писав і Сунь-цзи у своїй праці. «Під час бою не змінюють командування, бо це призведе до поразки». Саме тому замість того, щоб усунути Зеленського від влади або створити національну раду, як свого часу пропонували опозиція та колишній президент Петро Порошенко, в Україні шукають способи знову об’єднати громадян. Незалежно від ціни такого об’єднання.

Володимир Зеленський, подібно до Василя Голобородька – головного героя серіалу «Слуга народу», – досконало опанував уміння використовувати власні невдачі на свою користь. Адже, як також писав Сунь-цзи, іноді потрібно програти битву, щоб згодом виграти війну. Електорат із націоналістичними поглядами неможливо було б додатково схилити на свій бік лише за рахунок ще більшої ненависті до Росії. Для українців це очевидно. Проте якщо придивитися до лідерів громадської думки, які формують погляди цієї частини суспільства, виявиться, що об’єктом їхньої критики є не лише Москва.

Вахтанг Кіпіані – автор книжок про Українську повстанську армію, а також праві публіцисти, зокрема журналіст Олександр Зінченко та історик Володимир В’ятрович, які утворюють своєрідний медійний трикутник, нерідко розглядають Варшаву як своєрідний контрапункт для України. Тому, щоб опинитися на одному боці з цією частиною суспільства, шукати єдність і реінтеграцію довелося саме через конфлікт із Польщею.

Неважко припустити, що на Банковій чудово усвідомлювали: присвоєння одній із частин Сил спеціальних операцій імені героїв Української повстанської армії спричинить хвилю негативних реакцій над Віслою, де антиукраїнські настрої серед правих і проросійськи налаштованих кіл суспільства протягом кількох років цілеспрямовано загострювалися й без того були доведені до межі. Водночас ціна погіршення партнерських відносин із Варшавою для Києва не є надто високою. Польща як держава-член НАТО все одно змушена буде реалізовувати стратегічні завдання Альянсу. До того ж Марк Рютте давно підтримує дружні стосунки із Зеленським і регулярно відвідує українську столицю, інколи навіть відкрито заперечуючи окремі підходи Вашингтона.

Додатковий імпульс цій політичній лінії надав і президент Польщі Кароль Навроцький, заявивши, що позбавить Володимира Зеленського ордена Білого Орла. Для України важко було б вигадати кращий подарунок. У відповідь політики та дипломати, пов’язані із Зеленським і такі, що користуються суспільною підтримкою, почали один за одним повертати свої ордени та відзнаки. Натомість Польща в очах українського суспільства та міжнародної громадської думки постала як сторона, чия поведінка видається незрозумілою й надмірно конфліктною. Адже в той час, коли палають Москва та Санкт-Петербург, коли Кремль убиває цивільних і здійснює масовані обстріли України, саме в цей критичний момент Польща, як це подається, відвертається від України. І яким би не було історичне обґрунтування такого кроку, його навряд чи зрозуміють португальці, французи чи канадці, які сидять із Зеленським за одним столом і взаємно обмінюються дипломатичними відзнаками. Принагідно Україна провела в Польщі своєрідну неформальну люстрацію, адже з багатьох політиків, чиї симпатії, на думку автора, тяжіють до Кремля, спали маски.

Україна понад усе

Безкомпромісна боротьба за електорат, складні відносини зі Сполученими Штатами та гучні, хоч і не до кінця ефективні удари по російській столиці видаються складовими єдиного плану Володимира Зеленського, спрямованого на успіх у майбутніх повоєнних виборах.

І все це виглядає цілком логічним з погляду такої політичної стратегії, адже без умовного Василя Голобородька Україні після припинення вогню може загрожувати не лише внутрішній конфлікт, а й сценарій, за якого країна почне розпадатися, а до влади прийдуть приховані союзники Кремля. Тому з погляду національних інтересів України, яка воює, необхідно зробити все можливе, навіть якщо ціною стане крихка й відносно недорога дружба з Польщею, щоб не допустити негативних сценаріїв. Подобається це комусь над Віслою чи ні, але кілька медалей – не надто висока ціна за незалежність держави.

Якщо найближчим часом мирні переговори все ж відбудуться – а багато що свідчить про те, що вони можуть бути відновлені й завершитися певною домовленістю про заморожування конфлікту, оскільки Москва, ймовірно, зацікавлена допомогти Дональдові Трампу зберегти владу, – Київ мусить подбати про те, щоб сидіти за столом переговорів не в ролі статиста чи сторони, що програла, а виступати з позиції сили та домогтися максимально можливих поступок. Саме цьому, на думку автора, мають слугувати дим і пожежі в Москві, навіть якщо на перший погляд вони ефектно виглядають лише в об’єктивах камер і мобільних телефонів та не змінюють кардинально ситуації, зокрема, навколо Костянтинівки.

Існує безліч припущень щодо того, хто міг би замінити Володимира Зеленського. Чи міг би це бути Кирило Буданов – колишній керівник військової розвідки, а нині очільник президентського офісу? А можливо, генерал Валерій Залужний, який користується значною суспільною довірою та симпатією? Не виключено й те, що владу могла б перебрати опозиція, яка давно прагне повернутися до керівних посад.

Безумовно, про реванш мріє Петро Порошенко, який активно підтримує військових і асоціюється з націоналістичними колами, але є й інші претенденти. Серед потенційних кандидатів часто називають і впливових бізнесменів, таких як Рінат Ахметов чи Сергій Тігіпко. Однак наразі все це залишається сферою припущень, більшість із яких мають суто спекулятивний характер і не дають достатніх підстав для серйозних висновків.

Одне можна сказати напевно. Володимир Зеленський, так само як і Василь Голобородько – герой серіалу «Слуга народу», – щиро вірить у власну харизму, проникливість і здатність бачити майбутнє. І багато що свідчить про те, що така віра не є безпідставною.

Читайте також: Хто б міг подумати…? Слов’яни, нацисти й Росія. Агентство внутрішньої безпеки Польщі (ABW) викрило мережу поляків – шпигунів Москви [ТІЛЬКИ У НАС]