Костянтин Григоренко, головний редактор місцевої газети в Ізюмі, протягом дев’яти місяців видавав її з іншого кінця країни. Про те, що відбувалося в Ізюмі, він тоді знав більше, ніж люди, які опинилися в пастці окупованого міста. Його історію ми розповідаємо на PostPravda.Info у межах проєкту «Журналістика під загрозою», фінансованого Центром Мєрошевського, Вроцлавським університетом та фондом UA Future.
Рано-вранці 5 березня 2022 року, у день 86-го дня народження своєї матері, Костянтин Григоренко відвідав її й сказав, що мусить виїхати. Над Ізюмом тривали авіанальоти, наближалися російські війська. Попередні чотири доби Григоренко разом із дружиною провів у підвалі. Рішення вони ухвалили вночі.
– Батьки зрозуміли, – розповідає він. – Вони знали, що ми не можемо залишатися в Ізюмі, особливо я, якщо місто опиниться під окупацією.
Костянтин Григоренко – головний редактор однієї з найстаріших газет Харківської області – «Обрії Ізюмщини». У день від’їзду на його столі залишилися документи, комп’ютер і родинні фотографії. Забрати нічого не встиг, бо вже кілька днів не мав доступу до редакції. Не було електрики, інтернет працював із перебоями. Костянтин публікував тексти з телефона, хоча телефонний зв’язок із колективом практично перервався.
Лише дорогою до Львова йому вдалося поговорити зі співпрацівниками. Він залишив їм вказівки й радив також залишити місто.
За один день
«Обрії Ізюмщини» майже така ж стара, як і сучасна Україна. Газета заснована 1919 року і, як наголошує Григоренко, незалежно від того, як змінювалася її назва, завжди виходила українською мовою. На її шапці й досі є девіз: «Читай і думай українською». До початку повномасштабного вторгнення газета передусім висвітлювала соціальні питання, культуру, спорт і життя місцевої громади. Вона мала майже трьох тисяч передплатників, а ще щотижня продавала приблизно тисячу примірників у роздріб.
62-річний Григоренко очолює «Обрії» вже понад два десятиліття. Проблеми в нього виникали такі самі, як і в багатьох редакторів місцевих газет.
– Кілька разів на сесіях міської ради намагалися звільнити мене з посади, але, як бачите, я досі працюю, – каже він.
Позови проти редакції, як правило, подавали органи влади або пов’язані з ними організації. Усі справи вони вигравали.
А потім настало 24 лютого 2022 року.
– За один день ми стали воєнними кореспондентами, – розповідає Костянтин.
Ізюм опинився на одному з головних напрямків російського наступу на сході України, і в перші тижні вторгнення його інтенсивно обстрілювали. За даними Amnesty International, росіяни здійснювали атаки без розрізнення між військовими та цивільними цілями, руйнуючи будинки, школи, дитячі садки, медичні заклади та магазини. На початку квітня 2022 року місто опинилося під російським контролем, який Україна відновила через п’ять місяців – у першій половині вересня.
Кілька днів потому українські слідчі виявили в найближчому лісі місце масового поховання, звідки ексгумували 449 тіл. Human Rights Watch, зі свого боку, задокументувала щонайменше сім місць, де під час окупації утримували й катували місцевих жителів, застосовуючи електричний струм, зануренням у воду та жорстокі побиття.
Читайте також: Ігор Карней провів два роки у концтаборі Олександра Лукашенка: «Там торгують людьми»
Розслідування цих злочинів триває й досі. У червні 2026 року Харківська обласна прокуратура передала до суду обвинувальний акт щодо 13 осіб, пов’язаних із так званими Луганською та Донецькою народними республіками, створеними Росією на території України. Прокурори обвинувачують їх, зокрема, у пограбуванні, нелюдському поводженні, незаконному позбавленні волі, тортурах і вбивствах.
Війна безпосередньо вдарила і по «Обріях». Березневі обстріли пошкодили дах, вікна та двері редакції. Згодом будівлю пограбували, винісши обладнання вартістю майже 10 тисяч доларів, а самі в ній оселилися російські військові.
Друкований випуск газети припинив виходити.
– За понад столітню історію «Обріїв» таке трапилося раніше лише одного разу – під час німецької окупації у 1941–1943 роках, – визнає Григоренко.
До початку вторгнення в «Обріях» працювали шестеро людей. Після 5 березня 2022 року з усього колективу залишився лише головний редактор.
Тонким льодом
Костянтин Григоренко разом із родиною знайшов прихисток у свого колеги – журналіста місцевої газети «Воля народу» – у Буську на Львівщині, більш ніж за тисячу кілометрів на захід від Ізюма. Звідти протягом наступних дев’яти місяців він видавав онлайн-версію «Обріїв». Найважче було здобувати інформацію з міста, де тривалий час практично не працювали електрика, телефонний зв’язок, інтернет, радіо та телебачення.
Костянтин Григоренко підтримував зв’язок із міською та обласною владою, військовими й правоохоронними органами, але інформацію безпосередньо з міста йому передусім приносили місцеві жителі. Коли їм вдавалося виїхати за межі Ізюма й зловити зв’язок, вони телефонували. Надсилали повідомлення, іноді фотографії. Костянтин й досі не розкриває їхніх імен.
– Це герої. Вони ризикували власним життям і життям своїх родин, щоб передавати мені інформацію, – розповідає він.
Одного з цих людей затримали на сім днів, незадовго до визволення міста, після того як хтось повідомив російським військовим, що він може бути інформатором. Цього чоловіка забрали «на підвал».
Читайте також: „З крокодилом неможливо потоваришувати”. Андрій Почобут про те, як працює білоруське КДБ
Сам Костянтин Григоренко публікував матеріали під псевдонімом, зокрема через свою родину, яка залишалася на місці. Попри це, на його електронну пошту та акаунти в соціальних мережах надходили погрози з анонімних російських акаунтів.
Російські медіа та телеграм-канали водночас були для нього джерелом інформації. Костянтин стежив за ними, намагаючись виокремити з пропаганди та фейків те, що насправді відбувалося в місті.
Адже український місцевий інформаційний простір практично завмер. Місцеве радіо припинило мовлення, офіційний сайт міста не працював, а портал «Обріїв», за словами Костянтина, блокували. Росіяни швидко почали заповнювати цей інформаційний простір власними повідомленнями. В окупованому Ізюмі працювало «Радіо Z», а також виходила пропагандистська газета «Ізюмський телеграф», яку розповсюджували через місцеву поштову мережу.
Зазвичай сила місцевого журналіста полягає в тому, що він перебуває на місці подій, однак протягом п’яти місяців 2022 року в Ізюмі все було навпаки. Костянтин Григоренко вважає, що, працюючи з Львівської області, він мав повнішу картину ситуації, ніж люди, які опинилися в пастці окупованого міста.
– Вони були просякнуті пропагандою до мозку кісток, бо не мали іншого джерела інформації, – стверджує він. – Лише ті, хто знав технічні хитрощі, могли слухати українське радіо. В іншому ж це була повна ізоляція.
Заступника Григоренка в «Обріях» Миколу Калюжного, який залишився в місті, двічі схиляли до роботи в окупаційній газеті. Щоразу він відмовлявся, пояснюючи, що вже на пенсії.
– Це було ходіння тонким льодом, – згадує Микола Калюжний.
Спроби тиску на місцевих журналістів є частиною ширшої кампанії, спрямованої проти українських медіа. Інститут масової інформації (ІМІ) – київська організація, яка моніторить свободу слова, – станом на 24 липня 2026 року зафіксував 966 випадків російських злочинів і порушень щодо медіа та журналістів: від убивств і викрадень до руйнування редакцій, обстрілів телевеж і кібератак. У звіті «Репортерів без кордонів» за 2024 рік описано випадки ув’язнення та катувань працівників медіа, які відмовилися працювати на окупантів.
Григоренко каже, що Калюжного врятувало завершення окупації:
– Йому пощастило, що вони не прийшли втретє.
Голос у порожнечі
Майже кожен текст того періоду Костянтин Григоренко завершував словами: «Ми вас не забули, Ізюм буде звільнено». Те саме він повторював у розмовах із закордонними медіа та в українському радіоефірі, хоча тоді не знав, коли саме це станеться.
Не знав він і того, чи хтось у місті читає його тексти та чує його по радіо. Лише після окупації Микола Калюжний та сусіди розповідали, що, сидячи в підвалах, намагалися налаштувати українські частоти на радіоприймачах із батарейним живленням і часом чули голос головного редактора, який лунав із західної України.
Я запитую Костянтина Григоренка, чи змінюється в умовах війни межа того, що може дозволити собі журналіст. Чи може він бути більш особистим у своїх матеріалах, говорити не лише про факти? Він визнає, що на початку вторгнення не міг стримувати гнів.
– Тоді я вживав певні слова на адресу російської армії. Але швидко навчився казати собі: стоп, – згадує він. – Під час війни треба працювати з холодною головою і лише з перевіреними фактами. Емоції мають відійти на другий план.
Його часом критикують за сухість текстів, але для нього ієрархія чітка: насамперед журналістські стандарти, усе інше – другорядне.
– І не можна списувати це на війну.
Суспільна система виживання
Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації, багато років займається питаннями свободи слова, безпеки журналістів і стану незалежних медіа в Україні. Вона каже, що війна в багатьох місцях докорінно змінила роль місцевої журналістики.
– Місцеві медіа стали частиною кризової інфраструктури, елементом системи, яка допомагала людям вижити.
Журналісти розповідали про евакуацію та гуманітарну допомогу, документували руйнування й можливі воєнні злочини, підтримували зв’язок між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Тому втрата місцевої редакції сьогодні означає втрату чогось більшого ніж просто джерела інформації, особливо в місцевостях, розташованих поблизу фронту, – наголошує Оксана Романюк.
Водночас місцеві журналісти регулярно стикаються з обстрілами, перебоями в електропостачанні та пошкодженнями передавальної інфраструктури.
– Думаю, що війна зробила українську журналістику сміливішою, – каже Оксана Романюк. – Якщо ти продовжуєш працювати, навіть коли твою редакцію зруйновано, висвітлюєш події під обстрілами, відновлюєш медіа в іншому місті або підтримуєш газету для громади, яка перестала існувати в одному місці, то зовсім інакше починаєш розуміти значення слова «неможливо».
Останній міст
«Обрії» повернулися до друку невдовзі після того, як 10 вересня 2022 року українські війська звільнили Ізюм. Перший номер Костянтин Григоренко ще верстав у Буську за допомогою місцевої редакції. Графіки «Волі народу» займалися версткою «Обріїв», а він підготовляв матеріали. Готові сторінки в електронному вигляді надіслали до друкарні в Харкові, де надрукували п’ять тисяч примірників газети. Оскільки регулярна система транспортування та розповсюдження не працювала, волонтери з Ізюма власними автомобілями поїхали по «Обрії», а потім безкоштовно роздавали газету в пунктах гуманітарної допомоги.
– Вишикувалася довга черга. Люди питали, чи можуть узяти по кілька примірників, – розповідає Костянтин Григоренко.
На першій шпальті була фотографія Володимира Зеленського, який проходить єдиним уцілілим в Ізюмі мостом. Нижче редакція розмістила шість фотографій зруйнованого міста.
Для багатьох мешканців це були перші зображення, які показували масштаб руйнувань, адже під час окупації пересування між окремими районами Ізюма було обмежене. Тож люди знали свою вулицю, свій квартал, але не обов’язково уявляли, що залишилося від решти міста.
Потім газета вирушила далі.
– Від квартири до квартири, – каже Григоренко. – З рук у руки.
Обходимо найгостріші кути
Через рік після визволення Ізюм був розділеним містом. «Guardian» писав про недовіру між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав. СБУ розслідувала близько тридцяти справ за підозрою в колабораціонізмі та направила до суду 24 обвинувальні акти. Тоді Костянтин Григоренко казав, що після повернення вже не знає, кому з тих, хто залишився, може довіряти. Сьогодні він дивиться на це інакше:
– Через чотири роки я точно знаю, хто співпрацював з окупаційною владою, і цим людям я не довіряю. Але я також знаю, що не можна всіх, хто залишився, міряти однією міркою, бо кожен мав різні можливості й свою історію.
До 2022 року бути місцевим означало, що ти знаєш, хто керує лікарнею, чому не приїхав автобус і навіщо міська рада підвищила тарифи. Сьогодні це також означає знати, хто загинув, хто виїхав, а хто повернувся. Кого звинуватили в доносах на сусідів. Яку версію подій уже неможливо узгодити з офіційною.
Костянтин Григоренко стверджує, що багато людей, яких підозрюють у співпраці з окупантами, досі не понесли покарання, і в суспільстві залишається сильний запит на справедливість. Хоча є й ті, хто захищає колаборантів і намагається виправдати їхні рішення.
Редакція «Обріїв» висвітлює судові справи щодо колабораціонізму, але водночас намагається не поглиблювати ці розколини.
– Ми обходимо найгостріші кути, – пояснює Костянтин. – Хочемо, щоб наші матеріали зближували мешканців.
Стійкіші, але вразливіші
На початку грудня 2022 року Костянтин Григоренко разом із дружиною приїхав до Ізюма, але невдовзі з’ясувалося, що довоєнна повсякденність не повернулася разом з українським прапором. Найбільше Костянтин відчуває це в сімейному житті. Його старша донька живе в Харкові, і він бачиться з нею не так часто, як раніше, оскільки подорожі між містами ускладнені.
– Мені бракує свободи пересування, зустрічей із дітьми та онуками, – зізнається він.
За ці чотири роки змінилося і його професійне життя. Щочетверга виходить близько двох тисяч примірників «Обріїв», які редакція сама розвозить без допомоги «Укрпошти». Редакційний колектив двічі змінювався, і зі старої команди залишилося лише двоє людей. Люди виїжджають з Ізюма, бо обстріли не припинилися, і не кожен хоче жити в місті, над яким будь-якої миті може з’явитися російський дрон або впасти ракета. Більшість вулиць сьогодні накриті антидроновими сітками, які підвищують безпеку, але водночас не дають забути про смертельну загрозу.
Читайте також: Життя під обстрілами. Донбас 2014–2025. Записи очевидця
Під час воєнного стану журналісти мають обмежений доступ до частини інформації. Вони не можуть вільно писати про об’єкти інфраструктури, а інформацію про військові дії можуть отримувати виключно з офіційних джерел.
До цього додається фінансовий тиск.
«Обрії» й надалі заробляють на продажу газети та місцевій рекламі, але Костянтин визнає, що основним джерелом підтримки стали міжнародні програми та гранти.
– Війна докорінно змінила економіку української журналістики, – коментує Оксана Романюк.
У перші місяці вторгнення рекламний ринок зазнав краху, пояснює вона. Підприємства закривалися або скорочували витрати, мешканці виїжджали, а в прифронтових регіонах місцеві економіки стискалися. Водночас у редакцій з’являлися нові витрати: релокація, генератори та зарядні станції, супутниковий інтернет, а також засоби захисту.
У дослідженні ІМІ, проведеному серед журналістів і редакторів на межі 2025–2026 років, лише кожен десятий респондент оцінив фінансове становище свого медіа як стабільне або таке, що покращується. 67 % опитаних назвали гранти одним із ключових джерел доходу, тоді як рекламу – 45,5 %.
Місцеві медіа особливо вразливі, зауважує Оксана Романюк. Їхній рекламний ринок завжди був меншим, а в прифронтових громадах частина регіональних підприємств просто зникла.
– Місцеві журналісти виконують суспільно необхідну роботу, але її дуже важко монетизувати, – каже вона. – Під час війни суспільна цінність цієї журналістики зросла, тоді як її комерційний ринок скоротився.
Тому Оксана Романюк застерігає від романтизації «стійкості» українських медіа.
– Вона справді надзвичайна, але це не безмежний ресурс.
Поки не утворяться дірки
Хоча будівлю редакції «Обріїв» обстріляли, пограбували, і досі вона непридатна для використання, з неї, на щастя, не викрали найважливішу річ – архів газети. Кімната, де зберігалися номери газети за понад століття, пережила окупацію неушкодженою.
– Дивом, – наголошує Костянтин Григоренко.
Після визволення редакція перенесла архів у безпечніше місце й продовжує поповнювати його новими сторінками історії міста: відомостями про загибель мешканців, руйнування, відбудову, судові процеси над колаборантами та досвід окупації. У 2024 році Костянтин Григоренко також видав книгу «Ізюм. Хронологія окупації та звільнення», яка, за його словами, у майбутньому має стати джерелом для людей, які досліджуватимуть те, що сталося в місті.
Оксана Романюк вважає, що саме формування пам’яті сьогодні є однією з ключових функцій місцевих медіа.
– Кореспондент із Києва або закордонної редакції може побачити зруйновану вулицю. Місцевий журналіст знає, хто жив на цій вулиці, який магазин там був, хто виїхав, хто залишився і що зникло із життя громади.
Я запитую Костянтина, що він хотів би, аби побачив журналіст, який колись відкриє архів «Обріїв». Він відповідає, що сам часто бере до рук старі підшивки й читає їх із захопленням.
– Так багато всього там записано між рядками. Думаю, наші підшивки читатимуть доти, доки в них не утворяться дірки.
За мить він згадує українське прислів’я:
– Написаного пером не вирубаєш сокирою.
Про авторку:
Ада Петричко – репортерка, авторка документальної прози, кореспондентка Balkan Investigative Reporting Network (BIRN) у Польщі. Пише про політику, права людини, соціальну справедливість і культуру, а також про зміни, що відбуваються у Центрально-Східній Європі. Її репортажі, публіцистичні матеріали, інтерв’ю та фотографії публікувалися, зокрема, у «The New York Times», «The Guardian», «The Boston Globe» та «Gazeta Wyborcza». Останніми роками зосереджує увагу на наслідках російської агресії проти України для всього регіону, на житті українських біженців і діаспори. Вона, зокрема, писала про становище жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни в Україні, історію Сергія Сидоренка – незрячого українського майстра дзюдо, який через 36 років відновив зір, а також про зростання антиукраїнських настроїв у Польщі.
