Щоб мати змогу працювати в Криму, Владислав Єсипенко мусив вигадати собі нову особу. Кілька років йому вдавалося під прикриттям брати інтерв’ю у високопосадових сепаратистських політиків, фіксувати на відео сфальсифіковані вибори та референдум, а також задокументувати, як так звані «зелені чоловічки» захоплювали український флот у 2014 році. Він потрапив до рук спецслужб у березні 2021 року, коли поклав квіти до пам’ятника українському поетові Тарасові Шевченку. Співробітники ФСБ повалили його на землю, натягнули мішок на голову, вивезли до якогось підвалу, катували електричним струмом, а потім засудили за тероризм і шпигунство.
- Вони використовували старі радянські польові телефонні апарати. У них саме така напруга, що спричиняє сильний біль, але не вбиває. Коли мене знову примотували скотчем до стільця, я був готовий зізнатися навіть у вбивстві Кеннеді, – розповідає журналіст в інтерв’ю Пьотрові Кашуварі в межах проєкту Фундації UA Future «Журналістика під загрозою», співфінансованого Центром Мєрошевського та Вроцлавським університетом.
- Іноді я відчуваю, що до затримання взагалі не жив. А тепер живу, – розповідає Владислав Єсипенко про те, що змінилося в ньому за майже п’ять років у російській в’язниці.
- Він зізнається, що довго обмірковував, що робив би, якби дізнався, що за час його перебування у в’язниці його родина загинула, наприклад, під час бомбардування.
- Я усвідомив, що моє подальше життя не матиме сенсу, і задумав здобути так звану «заточку». Це саморобні ножі, виготовлені з металу. За їх зберігання дуже суворо карають, але в кожному тюремному відділенні такі «заточки» були – ними різали ковбасу, хліб, адже ножів нам до рук не давали, бо боялися, що ми можемо щось зробити.
- Владислав Єсипенко розповідає, що, коли починав під прикриттям працювати для Радіо Вільна Європа в Криму, не очікував, що це буде настільки небезпечно.
- Мабуть, я не усвідомлював, що мене можуть убити, що я можу зникнути або провести решту життя в якійсь виправній колонії.
- Чи зробив би він це ще раз, попри все? Про що мріє? Що сказав би собі, якби зустрів себе в минулому? Читайте.
- У російському полоні перебувають 27 українських журналістів, переважно з Криму, а також багато з Мелітополя. З 2022 року загинуло майже 150 працівників ЗМІ, а росіяни скоїли майже 1000 військових злочинів проти редакцій та конкретних військових і цивільних журналістів – про це йдеться у звітах Інституту масової інформації в Києві.
Свобода: люблю і розумію
Пьотр Кашувара, PostPravda.Info: Свобода, незалежність, свобода слова. Чи змінилося значення цих понять для вас після того, що ви особисто пережили в російському полоні, куди потрапили лише через те, що були журналістом і розповідали про реалії окупованого Росією Криму?
Владислав Єсипенко, журналіст Радіо Свобода: Я зрозумів, що заради свободи люди справді можуть страждати. І я особисто також. Що за неї треба боротися. Тому й тепер я борюся за наших людей, які там сидять, бо усвідомлюю, що для них свобода – це життя. Свобода – це також правда. Можливість говорити правду.
У Польщі чи в інших країнах Заходу ми теж нібито знаємо, що таке незалежність, що таке свобода. Ми дуже часто про це говоримо. Але після останніх п’яти років, проведених в Україні, у мене склалося таке враження: у країнах, де, на щастя, вже не пам’ятають війни, незалежність і свобода – це такі красиві слова, якими користуються, але за ними не завжди стоїть щось відчутне й конкретне. В охопленій війною Україні – для вас, для військових в окопах, полонених, політичних в’язнів чи просто людей, над якими пролітають ракети, – це не просто слова, а дуже конкретні речі.
Якось я виступав у Женеві, у Швейцарії, перед Інститутом міжнародних відносин. І знаєте, зазвичай про свій досвід я розповідав досить м’яко. Не розповідав про тортури, про те, через що люди там насправді проходять, як нас постійно тут бомбардують. Але того разу я зайшов до зали й дивлюся: сидять люди, розслаблені, напевно, більшість із них знає, що десь там триває війна в Україні. І раптом мене охопило сильне бажання вдарити по них цією розповіддю, наче бейсбольною битою.
Я почав детально розповідати про тортури. Розповідав про тортури, через які пройшли мої друзі. Наприклад, я сказав їм, що маю друга Костю Ширінга. Якщо працівники ФСБ під’єднували мені до вух електричні дроти й пропускали через мене струм, то йому під’єднували їх до геніталій, щоб змусити його дати свідчення. Я розповів їм про журналістку Вікторію Рощину, яка загинула в полоні. Навів деякі подробиці, щоб достукатися до них. Щоб ці люди, які живуть у такій мирній країні, де вже понад 200 років немає війни, відчули це.
Тож я дуже образно розповідав про те, що пережила Вікторія Рощина перед смертю. Про те, що її закатували у в’язниці, а тіло повернули додому з пошкодженим черепом, вирізаним фрагментом мозку; у неї також не було очних яблук і гортані. І ці кати зробили це для того, щоб унеможливити встановлення причини її смерті. Потім я сказав, що Путін – сучасний Гітлер. Що він не зупиниться в Україні. Він піде на Польщу, а потім – на кожного з них. Тож або ви будете боротися, або станете рабами.
Вони хотіли це слухати? Адже це справжній шок для комфортного життя цих людей. Вони не думають про те, що їм доведеться зіткнутися з такими страшними історіями. Для них це розповіді з фільмів жахів, а не реальність країни, що розташована поруч із ними в Європі.
Дехто плакав, слухаючи те, що я розповідав. Я відчув контакт із ними. Безперечно, для них це був великий шок. Здається, це все ж таки на них певним чином вплинуло. Сподіваюся.
Сьогодні Україна відзначає 35-ту річницю відновлення незалежності. П’ятий рік повномасштабної війни, 12-й рік від початку нападу Росії на Донбас, від незаконної окупації Криму. Ще трохи більше року тому ви перебували у в’язниці. Протести, звертання та погрози з боку ООН, ОБСЄ, Amnesty International і багатьох інших організацій нічого не давали. Ви знали, що взагалі триває повномасштабна війна? Вторгнення? Що вам про неї розповідали у в’язниці?
Повномасштабне вторгнення застало мене в СІЗО в Сімферополі, у Криму. І, звісно, ніхто не повідомляв нам жодної інформації, але я чув гул транспортних літаків і розумів, що відбувається щось серйозне. Наступного ранку прийшли такі веселі охоронці й кажуть: «Усе гаразд! Російська армія увійшла до Херсонської області». І ще раділи, що підірвали дамбу і тепер у кримських каналах буде риба. Ці веселі рибалки заявили, що Україні вже настав піздець.
Пізніше мене перевели до виправної колонії в Керчі, а там був телевізор, і я дивився російські канали. Зазвичай нам вмикали «60 хвилин» з Ольгою Скабєєвою. Російська політична програма. Це майже те саме, що їсти лайно ложкою в пошуках краплі меду. Тобто я усвідомлював, що не маю жодної іншої інформації, і мусив якось аналізувати та дивитися те, що є, аби хоча б розуміти, що насправді відбувається в Україні.
Іноді буквально на мить вмикали українські канали, і там з’являлися якісь коментарі. На цих українських каналах ішов інформаційний рядок, і за ці 5–7 секунд я встигав підбігти до телевізора й прочитати, що там було написано. Це була єдина інформація, яку я мав. Ми листувалися з дружиною, але через цензуру не могли говорити про те, що насправді відбувається.
Тобто взагалі не було можливості отримувати жодної об’єктивної інформації? Напевно, ви були шоковані, коли після звільнення з в’язниці побачили, що насправді відбувається.
Увесь цей час я найбільше переживав за свою родину. Водночас я розумів, що можу ніколи не вийти з в’язниці і, цілком можливо, цей вирок може бути не останнім. Мені могли винести нові вироки, мене могли вбити. А Навального на той час уже не було в живих. Його вбили у в’язниці. Так само могли закінчити і я, і мої друзі, й інші політичні в’язні. Зрештою… яка для росіян у цьому проблема? Але попри все найстрашнішим був страх за близьких. Це було моє щоденне занепокоєння. За себе я знав, що може статися. Я знав алгоритм тортур і смерті. А що буде з ними – цього я не знав. Щоб якось підбадьорити себе, я придумав, що робив би, якби дізнався, що моя родина, не дай Боже, загинула під час бомбардування.
Я усвідомив, що моє подальше життя не матиме сенсу, і задумав здобути так звану «заточку». Це саморобні ножі, виготовлені з металу. За їх зберігання дуже суворо карають, але в кожному тюремному відділенні такі «заточки» були – ними різали ковбасу, хліб, адже ножів нам до рук не давали, бо боялися, що ми можемо щось зробити.
І тоді я подумав: якщо, не дай Боже, станеться щось подібне, я попрошу, щоб мене відвели до адміністрації, туди, де перебувають офіцери нашої в’язниці, і просто почну їх різати цим ножем, щоб убити якомога більше. Це була б моя відповідь. І знаєте? Коли я це задумав, мені стало легше.
ФСБ і лояльність за гроші: багато хто погоджувався
У 2013 році ви переїхали з Кривого Рогу до Криму. Але й там недовго вдалося насолоджуватися свободою – лише рік, а потім довелося тікати, бо багато журналістів вирішили виїхати з окупації. Там було неможливо працювати? Як росіяни ставилися до незалежних українських редакцій?
Спочатку, у 2014 році, там працювала кримськотатарська редакція. І якийсь час їм не стільки дозволяли працювати, скільки, як я розумію, ці служби – тобто ФСБ та всі інші – просто мали інші проблеми. Певний час журналісти працювали, а потім їх почали заарештовувати. Це був 2015 рік. Миколу Семену, майже сімдесятирічного чоловіка, який писав матеріали для Радіо Свобода, заарештували одним із перших. Людина вже літня, пенсіонер, але його однаково заарештували й винесли йому умовний вирок.
Потім почали затримувати кримськотатарських активістів, журналістів. І це було схоже на хвилю, що поступово наростала. У 2015–2016 роках стало вже справді небезпечно. Люди почали зникати, наприклад, кримські татари, які у 2014 році блокували парламент Криму. Люди просто зникали, і ніхто не знав, куди вони поділися. І тоді я усвідомив, що буде небезпечно.
До того, як почалися справжні репресії, журналістів намагалися перетягнути на свій бік?
Так, звісно. Так, до речі, сталося з Меджлісом і деякими лідерами кримськотатарського народу, зокрема з Рефатом Чубаровим, який, наскільки я знаю, особисто розмовляв із Путіним. Імовірно, там пролунали якісь пропозиції. Тобто вони намагалися домовлятися, перетягнути на свій бік відомих людей і деяких журналістів. І, до речі, деякі журналісти на це погодилися. Така ментальність. Вони вважали себе росіянами, і щойно росіяни прийшли, то сказали: «Окей, працюватимемо на вас».
Читайте також: „З крокодилом неможливо потоваришувати”. Андрій Почобут про те, як працює білоруське КДБ
До вас теж приходили?
Ні, бо до 2014 року я не мав жодного стосунку до журналістики. У мене була власна компанія. Я займався нерухомістю. Не мав жодних акредитацій чи чогось подібного. Якби в мене була українська акредитація, тоді вони мали б привід одразу мене заарештувати. Коли я почав співпрацювати з Радіо Свобода, про мене ніхто не знав. На початку роботи як фрилансер я навіть запитував у редакції, чи можуть вони дати мені контакти інших репортерів у Криму, щоб хтось узагалі пояснив мені, що до чого, бо я лише починав працювати. Мені сказали, що це конфіденційна інформація і знати її було б небезпечно. «Ти робиш своє, вони – своє, і вам не обов’язково знати одне одного».
Чи знали ви когось, хто почав працювати на росіян? Можливо, хтось розповідав, як, наприклад, його намагалися перетягнути на свій бік? Я чув такі історії: приходить ФСБ і каже: «Ну давай, друже, поговорімо. Ми дамо тобі чудову інформацію, ти будеш першим, хто її опублікує». Наприклад. Знаєте, такий підхід – за принципом «доброго поліцейського».
Під час тортур вони іноді робили перерву й заводили зі мною якісь розмови. Якось запитали мене: «Ти взагалі багато заробляєш?» Я кажу: «Небагато». – «Ну, то ти дурень, бо ми платили б тобі, якби ти працював із нами. Платили б у десять разів більше, ніж ту суму, яку ти там отримував». Не знаю, чи це була пропозиція, бо потім вони знову почали мене бити.
Але колаборантів було багато. Знаєте, понад 80 відсотків працівників СБУ та наших українських військових у 2014 році перейшли до російської армії. Майже без жодного пострілу. Була така жінка, яка очолювала українську громаду в Криму. Якось так це називалося. Вона також перейшла на бік Росії. І дуже часто згодом я бачив її по телевізору: вона виступала у вишиванці, у цих барвистих вінках на голові й казала, що «ми та росіяни – справжні брати».
Їм потрібна така картинка, щоб показати, що є українці, які не вважають окупацію чимось поганим.
І вони заманюють людей пряником. Пропонують дуже великі гроші. У 2014 році я ходив до спортзалу в Севастополі, займався єдиноборствами й одного разу познайомився з майором української армії. Назвімо його Славою. Спочатку казав, що він за Україну, а якось він приходить і каже, що все-таки вирішив змінити нашивку на формі. Пояснював мені: «У мене була така маленька зарплата, а тут дали такі суми, що я вже навіть кредит виплатив». Для багатьох людей це було чимось звичайним. Зрада для них теж була чимось звичайним.
Який наступний крок? Я так розумію, приходить людина, намагається домовитися, але журналіст не погоджується. І що далі? Одразу до в’язниці?
Що буде далі, вирішує ФСБ. Не якийсь там [Сергій] Аксьонов (самопроголошений глава так званої «Республіки Крим», багаторічний прихильник приєднання Кримського півострова до Росії – ред.) чи хтось інший. ФСБ вирішувало, кого затримати, кому дати умовний вирок, а кому – 20 років ув’язнення. Залежно від того, яку загрозу, на їхню думку, становила конкретна людина. Деяких журналістів оголосили диверсантами й звинуватили у зберіганні зброї, наприклад [Олексія] Бессарабова, [Володимира] Дудку чи [Дмитра] Штиблікова. Поки що жодній міжнародній інституції не вдалося їх звільнити. Росіяни дбають про те, щоб ці люди не вийшли живими з в’язниць. Вони хочуть, щоб ті там померли, бо такі тривалі вироки для них фактично означають довічне ув’язнення – і все це без жодних доказів вини.
Граната, коронавірус і квіти Тарасові Шевченку. Схеми ФСБ
Щодо вас теж не було конкретних доказів. Росіяни стверджували, що знайшли у вашому автомобілі саморобну гранату. До речі, коли я у 2016 році в’їжджав до невизнаної сепаратистської так званої Донецької Народної Республіки, російський військовий теж хотів дати мені в руки гранату. Я підняв руки й сказав, що навіть торкатися її не збираюся. Тепер, через 10 років, думаю: якби я її взяв, усе було б скінчено.
Мабуть, це вас і врятувало. Хоча треба також додати, що це був початок окупації, і тоді вони ще не діяли так нахабно. До того ж вони знали, що ви польський журналіст.
Думаю, все могло закінчитися погано, якби люди в автобусі не почали кричати на цього військового: «Що ти робиш? Навіщо даєш йому гранату?» І тоді він відступив.
Вам пощастило. Якби це було після 2022 року, вас просто закрили б, зробили б із вас інкомунікадо (стан ізоляції, відрізаності від світу та будь-яких контактів – ред.), і, можливо, ви зникли б назавжди.
А як усе було з тією гранатою у вашому випадку?
Не те щоб вони намагалися вкласти її мені в руку. Вони підкинули її в мою машину під час затримання, а потім стверджували, що знайшли на ній мою ДНК. Навіть не відбитки пальців, бо відбитків не було. Це якраз були часи коронавірусу, тому в нас регулярно брали мазки з ротової порожнини, щоб перевірити, чи ніхто не хворий. Навіть коли мене вели до офіцера ФСБ на допит, у мене також взяли мазок, щоб переконатися, що я його не заражу. Тож біологічного матеріалу від мене вони мали вдосталь. Чарівники з ФСБ робили все, що хотіли.
Ви ще пам’ятаєте часи Радянського Союзу. Цензуру, контроль над медіа, політичні репресії проти незалежних журналістів, якщо такі там узагалі були, потім 1990-ті, вбивства незручних журналістів уже в Російській Федерації, зокрема й на початку XXI століття. Чи бачите ви сьогодні якісь подібності? Росіяни вчилися на досвіді минулого, виробили певний процес, схему дій?
Багато працівників ФСБ – онуки тих, хто раніше працював там, у КДБ чи НКВС. У 1937 році на Сумщині заарештували мого діда. Він був конюхом у селі. За ґрати він потрапив разом із братом. Судова справа тривала кілька днів. 30 квітня 1937 року його затримали, а 9 травня розстріляли. Минуло 84 роки – і зі мною сталося абсолютно те саме, тільки я вижив. Це диявольська країна і диявольські люди, які є наступниками чекістів. Вони діють за тими самими схемами. Змінилося лише те, що колись вони вбивали одразу, а тепер роками тримають людей у в’язницях і нищать у них людину. Якщо ми їх не зупинимо, зрештою вони знову почнуть розстрілювати людей із політичних мотивів.
Історія вашого діда стала для вас своєрідним поштовхом до вибору професії? Чому ви взагалі вирішили стати журналістом?
Я взагалі не був професійним журналістом. Моя сестра Лариса Крупіна працювала в київській газеті «Факти». Я спостерігав за її роботою, мені це було цікаво. Іноді возив її в різні місця, коли вона проводила журналістські розслідування. До 2014 року я навіть не думав про те, щоб займатися цією професією. Я займався торгівлею нерухомістю. Коли почалася окупація Криму, більш-менш усвідомлено почав фіксувати на відео й документувати події. Наприклад, блокаду штабу Чорноморського флоту України, де стояли ті пенсіонери, а за ними – військові без нашивок, які стежили за пенсіонерами, щоб із ними нічого не сталося. Я бачив, як захоплювали інші військові об’єкти, як Севастополем їздили «Тигри» – російські військові позашляховики з кулеметами або гранатометами.
І що сталося? Звідки взялася ідея стати журналістом? Адже ви чудово знали, що це небезпечна професія. Чи не краще було й далі торгувати квартирами?
Я подумав, що треба якось боротися. Захоплення Криму стало для мене особистою трагедією. Нам довелося виїхати з півострова. Я вивіз дружину й доньку, яка саме тоді народилася в окупованому Севастополі. Тому ми не могли одразу переїхати до Кривого Рогу. Коли вони вже були в безпеці, я сказав собі: треба щось робити. Перша думка: піду на війну. Я прийшов до підрозділу Національної гвардії в Гостомелі, мені було 43 роки, і почув: «Ти не вважаєш, що вже трохи застарий для цього?» Зрештою я відмовився від цієї ідеї. Почав їздити до Криму й записувати матеріали для телеканалу ICTV. Я побачив, що це має сенс, бо не кожен був здатен робити такі речі. Не кожен захоче поїхати на окуповану територію й інкогніто готувати матеріали, щоб показувати світові, що там насправді відбувається.
Читайте також: Ігор Карней провів два роки у концтаборі Олександра Лукашенка: «Там торгують людьми»
«У мене була своя легенда»
Як за таких умов залишатися анонімним? Ви просто записуєте все на телефон, слухаєте, спостерігаєте й фіксуєте на відео?
По-перше, я жив у Севастополі й був там своїм. Звісно, розмовляв російською. Коли, наприклад, мені доручали записати так звані вибори президента Росії або вибори до їхнього парламенту, я просто їздив, записував, розмовляв із людьми й казав, що представляю… Ну, у мене була така легенда: я представляю Першу Севастопольську студію документального кіно. Насправді її взагалі ніколи не існувало, але я мусив щось відповідати, бо люди майже завжди запитували: «Хто ти?».
Навіть була така ситуація: я брав інтерв’ю у колишнього президента Автономної Республіки Крим (1994–1995 – ред.) Юрія Мєшкова. Розмовляємо ми з ним, він щось мені розповідає, а потім раптом запитує: «Перепрошую, а ти взагалі хто?». Тож я стандартно відповів, що представляю Першу Севастопольську студію документального кіно. А він каже: «А, ну добре, тоді свій». Ось так, якимось дивом, мені вдавалося готувати дуже багато матеріалів, навіть не пред’являючи жодних посвідчень. Рідко хто відмовляв, хоча й такі випадки траплялися.
Знаєте, коли настав момент, коли росіяни зрозуміли, хто ви насправді і чим займаєтеся?
Ні.
Хтось вас здав? Як ви думаєте, що сталося?
Могло бути що завгодно. Можливо, хтось із моїх друзів у Криму. Не виключаю, що хтось передав інформацію з якихось своїх причин. Можливо, комусь сказали: «Або ти зараз розповіси, хто він і чим займається, або…». Там багато лояльних людей. Не відданих Росії, а саме лояльних, бо вони мають свій бізнес, своє життя, сім’ї, будинки. Я вважаю, що якщо ти маєш бізнес у Криму, то своїми податками фінансуєш агресора. Тому я давно розірвав ці зв’язки. Бо одна річ – працювати в умовах окупації, щоб прогодувати родину, і зовсім інша – вести там бізнес на мільйони. Можливо, мене здав хтось із таких людей, а можливо, якесь аналітичне управління вийшло на мій слід. Можливо, вони записали мій голос, порівняли його зі зразками й зрозуміли, хто я.
Якимось чином ви напевно стали для них цікавою людиною.
Так.
Якби ви могли ще раз зробити вибір, ще раз ухвалити це рішення: стати журналістом чи, можливо, займатися всім тим, чим ви займалися до цього, – ви б щось змінили?
Мабуть, усе ж таки, коли я починав, то не до кінця усвідомлював наслідки. Не розумів, що мене можуть просто вбити. Або що я можу зникнути. Бо тоді ще, на перший погляд, не було такої великої загрози. Наприклад, Миколі Семені дали умовний вирок. Були журналісти – українці або кримські татари, – які, наприклад, приїжджали, щось записували, ФСБ їх затримувало, депортувало й забороняло в’їзд на територію Криму на 50 років. Мене це тоді ще не так лякало, бо я теж думав: якщо мене схоплять, то просто змусять виїхати – і нічого більше не станеться. Зрештою, я був просто журналістом і нічим іншим не займався. Тепер я усвідомлюю, наскільки це було небезпечно. Але думаю, що пішов би тим самим шляхом, тільки був би обережнішим.
Я міг залишитися в Празі, займатися чимось іншим, але мусив щось робити. Я хотів відчувати, що я потрібен своїй країні, яка зазнала нападу. Не шкодую, хоча тоді це було небезпечно, та й сьогодні небезпечно, коли я їжджу поблизу лінії фронту. Нещодавно я був у Харкові, і дрон-ракета «Бандероль» із бойовою частиною вагою 115 кілограмів влучила в будинок на Салтівці, де я ночував. Обвалилися квартири з сьомого по десятий поверх. Я саме спав на сьомому, тільки з іншого боку будинку, і це мене врятувало.
Я знаю, що все це небезпечно, але триває війна, і я не можу інакше.
Коли ви поїхали до Криму в березні 2021 року, ви вже дуже добре знали, як росіяни ставляться до цього і які репресії можуть на вас чекати, якщо ви покладете квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку з нагоди його дня народження. Для росіян це символічний жест, а вони таких символів не люблять. Шевченко писав: «У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Як ви думаєте, чи, заарештувавши вас саме тоді, вони символічно хотіли показати, що немає ні власної хати, ні правди, ні сили, ні волі?
Думаю, вони взагалі не розглядають це в літературних категоріях. Вони про це не думають. У них є алгоритм дій, за яким функціонує окупаційна влада.
Тобто що вони робили, наприклад, тоді, 9 березня 2021 року?
Якщо в день народження нашого Тараса Григоровича приходили люди, їх насамперед реєстрували й знімали на відео. Хоча ніхто там не приходив з українськими прапорами, не було жодних гасел на кшталт «Крим – це Україна», нічого такого вони не говорили. Це просто були люди, які – як раніше, так і тепер – цитували вірші Тараса Григоровича й висловлювали свою повагу до нього. Але для ФСБ це був сигнал: політично ненадійні люди. Можливо, вони співпрацюють з українською розвідкою, можливо, можуть здійснювати диверсії. Тож байдуже, чи йдеться про покладання квітів до пам’ятника, чи про допис в Instagram – у них є чітко визначена схема, за якою вони класифікують людей. А потім вирішують, що робити з конкретною людиною.
Дуже рідко траплялося, щоб людину затримали, провели з нею розмову, оштрафували за якесь адміністративне правопорушення, а потім відпустили. Зазвичай усе відбувалося так: якщо людина потрапляла в поле їхньої уваги, за нею стежили, а потім вирішували, який вирок їй «призначити»: або підкинути зброю чи вибухівку, або зробити з неї ще більш небезпечного диверсанта й заявити, що вона, наприклад, особисто хотіла підірвати Аксьонова. У них є також свої інструкції та таблиці, які треба заповнювати. Наприклад, надходила вказівка, що протягом певного місяця в такому-то регіоні треба затримати щонайменше 20 людей за шпигунство. Тож вони виловлюють людей на підставі інформації, зібраної заздалегідь. Ти в групі ризику, поклав квіти – отримуєш 20 років.
Тобто ви просто випадково стали мішенню? Саме поклали квіти, а потім вони почали перевіряти: хто це, де був, чим займався?
У них було багато інформації про мене. Я маю дуже багато знайомих серед військових і поліцейських. Був у мене такий знайомий, на прізвище Кравчук, полковник. І їх дуже цікавило, чому я особисто з ним контактував. Вони навіть заявили, що він був моїм куратором. Насправді ми знали одне одного років 15. Наші родини дружили. Я знав його дружину, ми бували одне в одного вдома. І його прізвище прозвучало під час затримання: стверджували, що я виконував його доручення. Отже, з аналізу інформації вони зробили висновок, що я шпигун.
ФСБ: «Зараз ми поїдемо туди, де ти все підпишеш»
Що вам сказали одразу після затримання? Про що ви тоді розмовляли?
Мене затримали, коли я їхав із Сімферополя до Алушти. І, до речі, це була досить кумедна історія: мене зупинив співробітник дорожньої поліції. Жодного співробітника ФСБ із ним не було. Я виходжу з машини й бачу – в його очах тваринний страх. Тепер, аналізуючи це через роки, думаю, що, мабуть, йому сказали, ніби я якийсь небезпечний диверсант. І він думав: «Боже, навіщо мені це? До пенсії залишилося п’ять років, навіщо мені все це – зупиняти якогось диверсанта, ще й уб’ють мене». У нього був такий тваринний страх, а я не розумів чому – він навіть не попросив пред’явити документи. За мить підбігли співробітники ФСБ, заламали мені руки й кинули на землю. Потім підняли й наказали підписувати якісь документи. Я зажадав адвоката і заявив, що нічого підписувати не буду.
Там був такий чоловік – пізніше я дізнався, що його звали Денис, – їхній керівник, який особисто мене катував. Пізніше я ще кілька разів із ним розмовляв. Він був у балаклаві, тому я ніколи не бачив його обличчя. Це був такий здоровенний чоловік, блакитноокий, на зріст, мабуть, метр вісімдесят п’ять – дев’яносто. І каже мені московським акцентом: «Зараз ми поїдемо туди, де ти все підпишеш».
«Куди ти можеш мене відвезти?» – думав я. А потім: «Що вони взагалі мені зроблять?» Може, вколють сироватку правди, як я бачив у гостросюжетних фільмах. Думаю: «Та мені ж нема чого приховувати, я скажу, як є, що я журналіст. Адже це не злочин».
Але потім мене привезли до якогось підвалу й роздягли догола. Я почав чинити опір, але їх там було… мабуть, п’ятеро співробітників ФСБ. Мало того, що їх було більше, я ще й був у кайданках. Вони під’єднали мені до вух електричні дроти й пустили струм.
Усе відбувалося в цілковитій тиші. Вони нічого не говорили. Я зрозумів, що мета – зламати волю людини.
Пізніше я аналізував це й згадав, що колись читав про нацистські концентраційні табори. Щоб зламати людину, її також роздягали догола. Підсвідомо людина тоді втрачає відчуття, що здатна чинити опір. І зі мною вони зробили те саме. Учителі в них були хороші.
Чому щодо вас застосували аж такі жорстокі методи?
Не лише щодо мене. Вони діють як точно налагоджена машина. У них є певний алгоритм. Якщо людину підозрюють у шпигунстві або диверсійній діяльності, до неї застосовують тортури. Я розмовляв із багатьма людьми, які пройшли через те саме. Методів катування було не так уже й багато. Зазвичай людину або б’ють – дуже сильно, по голові, навіть не вибираючи, куди бити, – або пропускають через неї струм.
У них є різні способи: можуть під’єднати дроти до вух, як це було зі мною, можуть приєднати їх до пальців, поливати долоні водою й пускати струм або під’єднувати дроти до геніталій. Мета конкретна: щоб людина одразу зізналася в усьому. І в такому стані це справді працює. Коли мене знову саджали на той стілець, я кричав, що підпишу все, що вони хочуть, навіть зізнаюся, що вбив Кеннеді, – аби вони тільки більше цього не робили. Але це не допомогло. Вони примотали мене скотчем до стільця, під’єднали дроти й знову пустили струм.
Біль був такий сильний, що я підскочив, стілець зламався, а я залишився з уламками стільця, примотаними скотчем до рук. На голові в мене також була чорна маска, щоб я нічого не бачив. У якийсь момент я зірвав цю маску й побачив, що лежало на їхньому столі – чим саме мене катували. Це був військовий польовий телефон. Цей пристрій має напругу 12 вольт. Він не вбиває людину, але спричиняє величезні страждання. Я розмовляв із багатьма політичними в’язнями, і вони також розповідали, що їх катували за допомогою «тапіка». «Тапік» – це саме такий телефонний апарат – ТАП-57 або ТАП-80.
Я бачив такі самі телефони в Балаклії після звільнення Харківської області у 2022 році, коли мені показували залишки російської катівні, облаштованої у відділку поліції в центрі міста.
Це їхні стандартні методи, за якими вони діють на окупованих територіях.
Читайте також: Ізюм: «Місто без газети. Газета без міста»
Ви розмовляли з іншими журналістами, які також сиділи в тій самій в’язниці?
Мене помістили в такий блок, де не було жодного зв’язку із зовнішнім світом. Навіть у слідчому ізоляторі існували так звані «дорожні» – такі собі мотузки, за допомогою яких передавали записки. Я сидів у блоці, де навіть цього не можна було робити. Це був повністю ізольований спеціальний блок Сімферопольського слідчого ізолятора. Тоді ще не було так званого СІЗО-2, куди тепер потрапляють люди. Щоправда, іноді можна було з кимось зустрітися, наприклад, коли мене переводили. Якось до мене підійшов дуже виснажений чоловік в окулярах і запитав: «Пане Владе?» Я відповів: «Так». А він: «Я Наріман Джелял. (кримськотатарський правозахисник, якого у 2021 році засудили до 17 років ув’язнення за звинуваченням у нібито скоєному акті диверсії на газопроводі; звільнений з полону у 2024 році – ред.). Я розмовляв із вашою дружиною під час Кримської платформи (у 2021 році, незадовго до затримання Джеляла — ред.). Я теж журналіст, і мене також затримали».
І це було щось… Це дуже підбадьорило мене. Наче я знайшов споріднену душу. Пізніше я передавав йому якісь газети й казав: «Нарімане, читай, бо тут є хоч якась правдива інформація. Газети російські, але в них можна знайти відомості, які більш-менш відповідають дійсності». І ми підтримували одне одного. Він сидів поверхом вище, і щоранку я кричав йому: «Нарімане, як ти там?» А він відповідав: «Усе добре! А ти як?» Ми були одне для одного якоюсь опорою.
До речі, коли його призначили Надзвичайним і Повноважним Послом України в Туреччині, я сприйняв це як ляпас Путіну. Людину, яку звинувачували в диверсійній діяльності, призначили послом у Туреччині, а Ердоган особисто прийняв його й отримав від нього вірчі грамоти. Для мене це був дуже важливий момент, і я вважаю, що це саме та людина, яка має бути на своєму місці. Я дуже радий, що познайомився з ним у Сімферопольському слідчому ізоляторі. Але це був єдиний такий випадок.
Якби ви могли зустрітися із самим собою і дати собі якусь пораду, у якому періоді свого життя ви хотіли б зустріти себе і що порадили б собі?
Я дуже багато часу витрачав на непотрібні речі. Займався нерухомістю, раніше вів бізнес. Якби міг, я сказав би собі, що журналістика – це щось прекрасне, що в ній є сенс життя. «Почни займатися цим раніше» – ось що я сказав би собі.
Боже, чому? Зроби так, щоб Путін постав перед трибуналом
Що, на вашу думку, змінилося у вас за весь цей час і після всього пережитого?
Змінилося те, що, мабуть, ти усвідомлюєш: тепер ти займаєшся роботою, через яку можеш загинути. Так було тоді в Криму, так є й тепер, коли я їжджу до Херсона, на Донбас чи в інші небезпечні місця. Я подорослішав. Набув досвіду. Іноді в мене виникає відчуття, що до затримання я взагалі не жив. А тепер живу. Я знаю, що таке життя і наскільки воно цінне.
Ви не відчуваєте, що за той час, який провели у в’язниці, щось втратили?
Найважливіше, що я втратив, – це час, який міг провести з донькою. Вона виросла, і нам дуже важко порозумітися. Це серйозна проблема, з якою я тепер намагаюся впоратися. Можливо, з часом усе зміниться, але, крім того, що в мене особисто забрали понад чотири роки життя, мене позбавили можливості виховувати доньку.
А що ви здобули?
Досвід. Дуже цінний досвід, якого я нікому не бажаю, але завдяки йому навчився не витрачати час на дрібниці.
Майбутнє настане вже завтра. Про майбутнє можна мріяти, його можна будувати, проєктувати, дбати про нього або передбачати його, аналізуючи сьогодення й минуле, щоб зрозуміти, що станеться. Про що ви мрієте? Що хотіли б побудувати? Яким бачите своє майбутнє і майбутнє України?
У в’язниці в мене була така молитва, хоча раніше я ставився до Бога досить скептично. Спочатку я теж мав до Нього багато претензій і казав: «Холера! Боже, чому Ти це зі мною зробив? Я можу звідси не вийти, можу померти». Але щодня молився й читав Біблію. Я казав: «Боже, дякую Тобі за те, що Ти подарував мені ще один день життя. Боже, дякую Тобі за те, що Ти бережеш мою душу і свободу. Дякую Тобі за те, що Ти дав мені життя, зберіг моє життя, і прошу: збережи життя моїх близьких та моєї родини».
Потім я додавав: «Боже, зроби так, щоб усі політичні в’язні якомога швидше, живими й здоровими, повернулися додому». Далі: «Боже, зроби так, щоб Україна цього року перемогла Росію, щоб закінчилася війна і щоб ми повернули всі окуповані території». І ще: «Боже, зроби так, щоб президента Росії Путіна було засуджено міжнародним трибуналом – відповідно до совісті та справедливості». А насамкінець я знову казав: «Боже, зроби так, щоб у моїй родині все було добре».
Це була моя молитва. У 2022, 2023, 2024, 2025 роках. Щодня я молився, щоб усе це здійснилося. І я впевнений, що так і буде. Хоча лише Бог знає Свої плани та шляхи. Можливо, ще не настав час. Можливо, ми з якоїсь причини маємо пройти цей шлях через смерть наших людей.
Україна вистоїть і стане процвітаючою країною. Путін, усупереч власним планам, згуртував наш народ. Є тимчасові проблеми, як-от тепер із Польщею, але я впевнений, що й це ми подолаємо, бо знаємо, що Польща зробила для нас, і дуже вдячні їй за це. Я завжди дякую всім полякам, а у Варшаві почуваюся як удома, наче це мій другий дім. Я розумію, що швидко повернути Крим нам не вдасться, що це буде довга гра, але й до цього ми колись прийдемо. Інших варіантів я не розглядаю. Україна житиме.
Якого майбутнього ви боїтеся?
Я не боюся. Хіба що того, що можу загинути, бо як журналіст перебуваю в групі ризику. А для моєї родини це була б трагедія.
Дякуємо Центру з прав людини «ZMINA» у Києві за допомогу в підготовці цього матеріалу.
